Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усе зводиться до щоденного плетіння і розпускання, дрібні перемоги та дрібні поразки. Тисяча деталей, і в кожній можливість фатальної помилки. Енціан волів би не заглиблюватися в процес, хотів би бачити, до чого все це котиться у реальному часі, на кожному роздоріжжі ухвалення рішень: що було правильним, а що — ні. Але це їхній час, їхній простір, і він досі наївно очікує на результати, яких білий континуум перестав сподіватися вже багато сторіч тому. Деталі — клапани, спеціальні інструменти, що існують, а може, й не існують, заздрощі та змови в Ердшвайнгьоле, загублені посібники з експлуатації, по всьому світові розпорошило техніків — утікачів зі Сходу та Заходу, нестача продуктів, хворі діти — все вихориться туманом, кожна частинка зі своєю сукупністю сил і векторів… він не годен упоратися з цим усім водночас, бо якщо надто довго затримується на чомусь одному, наражається на небезпеку втратити інше… Але притичина не лишень у деталях. Його не полишає дивне відчуття: у миті марення чи відвертого відчаю йому здається, буцімто він промовляє фрази, підготовлені десь далеко (не далеко у просторі, але на далеких рівнях влади), а його рішення — геть не його, а просто патякання актора, що грає роль лідера. Йому мариться, нібито ним оволодіває потреба вчинити щось величне і безжальне, а він не здатний прокинутися… наче він на облавку корабля посеред широкої річки, очолює бунт, приречений на поразку — просто з політичних міркувань бунтові дали можливість потривати якийсь час. На нього полюють, його дні сповнені різноманітних загроз, яких йому вдається уникнути буквально останньої хвилини, він у захваті від цього, фізично все це дуже гарно… і сама Змова! вона має сувору, потужну красу, це — музика, симфонія Півночі, арктична подорож повз стрімчаки зеленої-зеленісінької криги до підніжжя айсбергів, закляклих в обіймах неймовірної музики, омитих морями найблакитнішої блакиті, нескінченна Північ, безмежна країна, заселена людьми, чия прадавня культура та історія відмежовані від решти світу великим безгомінням… назви їхніх півостровів і морів, довгих і повноводних річок геть невідомі у середніх широтах… плавання — це вороття додому: він постарів у своєму імені, та всеосяжна музика — це музика, написана ним самим настільки давно, що він геть про неї забув… але тепер вона знову його віднаходить…

— Проблеми у Гамбургу… — Андреас швидко пише, піднімає мокрий від поту навушник, аби мати змогу одночасно бути на обох каналах зв’язку. — Можливо, знову переміщені. Слабкий сигнал. Що далі, то більше глухне…

Після капітуляції постійно виникають сутички між цивільними німцями та звільненими з таборів полоненими іноземцями. Міста на заході захопили переміщені поляки, чехи, росіяни, вони грабують арсенали та комори і не збираються щось із того віддавати, але ніхто не може вирішити, як ставитись до тутешніх Шварцкомандо. Хтось лишень побачить шмаття SS — й одразу реагує у той чи той спосіб, інші вважають їх марокканцями або індійцями, що якимось чином перебралися з Італії через гори. Німці досі пам’ятають окупацію Райнланда французькими колоніальними загонами двадцять років тому, а також плакати, що проголошували: «SCHWARZE BESATZUNG AM RHEIN[342]!» Ще трохи тиску в системі. В Гамбурзі минулого тижня двох Шварцкомандо застрелили, а інших жорстоко побили. Британська військова адміністрація прислала якихось військовиків, але було вже запізно — здається, їх цікавила головно необхідність дотримання комендантської години.

— Це Онґуруве. — Андреас простягає навушники і дає Енціанові пройти.

— … не розумію, це ми їм потрібні чи нафтопереробний завод… — голоси деренчать, час від часу зникають, — … сотня, може, дві сотні… так багато… …тівки, дрючки, пістолети…

Пі-і-і-п і вибух шипіння, а тоді лунає знайомий голос:

— Можу прислати з десяток людей.

— Ганновер на дроті, — бурмоче Енціан, такий собі жарт.

— Тобто Йозеф Омбінді. — Андреасу не до жартів.

Попросивши допомоги, Онґуруве щодо Порожніх займає нейтральну позицію — або принаймні намагається. Але якщо Омбінді може допомогти і вирядити людей до Гамбурга, він може схотіти затриматись. Ганновер для нього — навіть із заводом «Volkswagen» — тільки ще одна сходинка. Гамбург надасть Порожнім потужну підтримку, вони отримають шанс. Хай там як, але північ — їхня стихія…

— Мені треба їхати, — повертає навушники Андреасу. — Що таке?

— Може, це росіяни, хочуть тебе виманити.

— Та ні. Не переймайся Чичеріним. Не думаю, що він там.

— Але твій європеєць казав…

— Цей? Не знаю, наскільки йому можна вірити. Не забувай, що я чув, як він говорив з Марві у потязі. А тепер він з дівчиною Чичеріна у Нордгаузені. Ти б йому повірив?

— Якщо за ним полює Марві, то чогось він таки вартий.

— Якщо вартий, ми його обов’язково знову здибаємо.

Енціан хапає торбу, ковтає на дорогу два первітини, нагадує Андреасові про деякі справи на завтра і довгими соляними та камінними уступами підіймається на поверхню.

Нагорі вдихає вічнозелене повітря Гарца. У старих селах саме була б пора доїти корів. Зійшла перша зірка, оканумайгі, маленька шанувальниця свіжого молока…

Але це мусить бути інша зірка, північна. Нічого втішного. Що з нами сталося? Якщо вибирали не ми, якщо зонгереро судилося жити за пазухою в Ангела, що намагався знищити нас на Südwest… тоді… нас не помітили, а чи вибрали для чогось жахливішого?

Енціану треба бути в Гамбурзі ще до того, як у сонце знову понастромляють списів. Охорона у потягах настирлива, але його вони знають. Удень і вночі довгі товарняки виїжджають з «Міттельверк», вивозять обладнання А-4 на захід до американців, на північ до англійців… а вже незабаром, коли набере чинності карта окупації, то й на схід до росіян… Нордгаузен перейде до російської адміністрації, і тоді нам доведеться діяти… чи буде в нього шанс із Чичеріним? Енціан його ще й бачити не бачив, але їм все ж таки судилося стрітися, Енціан йому єдинокровний брат. Вони — одна плоть.

Пульсує сідничний нерв. Забагато сидів. Накульгує, самотній, схилив голову, бо в Ердшвайнгьоле низькі стелі; хто знає, що чекає на голову, якщо задереш її надто високо? Дорогою до залізничної естакади, високий і сірий під дедалі яскравішим світлом зірок, Енціан прямує на Північ…

Досвіток. Стома футами нижче пливе мертвотно-бліде простирадло хмар, простягається на захід, скільки бачить око. Тут Слотроп і учениця відьми Ґелі Триппінґ, стоячи на вершині Брокена, в самому осерді німецького зла, за двадцять п’ять миль на північ від північно-західного «Міттельверк», дожидають сходу сонця. Хоча передвечір Травневого дня вже минув і пустотлива парочка спізнилася майже на місяць, але залишки останнього Чорного Шабашу все ще помітні: пляшки з-під Kriegsbier[343], мереживна білизна, порожні гільзи від гвинтівки, подерті червоні атласні прапори зі свастикою, голки для татуювання та бризки синього чорнила.

— А це на якого біса? — цікавиться Слотроп.

— Для поцілунку диявола, звісно. — Ґелі влаштовується, старий-ти-дурню, йому під пахву, тож Слотроп почувається трохи ніяково, бо навіть такого не знає. Йому майже нічого не відомо про відьом, хоча серед його пращурів була справжня Салемська Відьма, одна з найостанніших, що приєдналася до компанії sus. per coll[344], вона вже багато століть теліпається на родинному дереві Слотропів. Звали її Емі Спру, була вона ганьбою родини, стала антіноміанкою[345] у двадцять три роки і віялася по всьому Беркширу, як навіжена, випередивши Божевільну Сью Данем на двісті років — викрадала немовлят, їздила в сутінках верхи на коровах, приносила в жертву курчат на Сноддовій горі. Через отих курчат, як ви собі можете уявити, боліла не одна голова, бо корови й немовлята завжди поверталися живими та здоровими — Емі Спру, на відміну від своєї суперниці, пострибухи Дороті, була не зловорожою відьмою.

Її схопили за відьомство і скарали на горло. Ще одна божевільна Слотропова родичка. Якщо її коли й згадували, то хіба стенувши плечима — надто далека, щоб залишатися для роду Ганьбою, радше такий собі курйоз, тож Слотроп змалечку не знає, як до неї ставитись. Упродовж тридцятих відьмам ще добряче діставалося — їх зображали старими почварами, що кличуть тебе «дорогесенький», і взагалі досить неприємними персонажами, тож кінематограф не зумів підготувати його до тевтонського різновиду відьом. Фріцівська відьма, наприклад, мала по шість пальців на ногах і жодної волосинки на піхві. Принаймні такі на вигляд відьми на сходових фресках у вежі колишнього нацистського передавача на Брокені, а на казенних фресках не може бути безвідповідальних фантазій, правильно? — хоча Ґелі вважає, що ця безволосість — від намальованих фон Байросом[347] жінок.

— Ти просто не хочеш свою поголити! — вигукує Слотроп. — Ха-ха! Теж мені відьма!

— Зараз я щось тобі покажу, — каже вона, тому ж то вони й не сплять у цю небожу годину, завмерли одне біля одного, тримаються за руки, сонце тільки починає розчищати обрій. — Дивися, — шепоче Ґелі, — он там.

Сонячне світло б’є у спини майже горизонтально, і на перламутровій хмарі починають проступати дві велетенські тіні, що тягнуться на милі, аж за Клаусталь-Цельтерфельд, за Зезен і Ґослар, через річку Ляйне — десь там вона має бути, і досягають самого Везера…

— Ти ба, — Слотроп трохи нервує, — та це ж Примара. — Навколо Ґрейлока у Беркширі такі теж бувають. А в цих краях вони відомі як Brockengespenst.

[342] «Чорний гарнізон на Райні!» (нім.) (прим. пер).

[343] Воєнне пиво (нім.) (прим. пер.).

[344] Suspendatur per collum (лат.) — повішена за шию (прим. пер.).

[345] Антіномізм — надмірна зневага законами Старого Заповіту.

[347] Франц фон Бáйрос, австрійський художник, автор ілюстрацій до «Божественної комедії» та модернових еротичних гравюр.