Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дай. — Але Енціан уже здогадався: видно по випнутій щелепі, от-от засміється…

— В одному акті воно охоплює всі Девіації. — Енціан роздратовано зітхає, але не питає, чому йдеться про «Девіації». Повернення в минуле — це така гра Омбінді. — Гомосексуалізм, наприклад. — Нема заперечень. — Садизм і мазохізм. Онанізм? Некрофілія…

— І все це в одному акті?

Усе це і навіть більше. Тепер обидва вже розуміють, що йдеться про самогубство, включаючи зоофілію («Уяви собі, як солодко, — провадить адепт, — бути милостивим, сексуально милостивим до тої покривдженої, згорьованої тварини»), педофілію («Часто стверджують, що буквально на порозі стають дивовижно молодшими»), лесбійство («Так, бо коли вітер дмухає у порожніх салонах, дві жінки-тіні нарешті потайки вийдуть зі своїх покоїв у вмираючій оболонці й на останньому спопелілому обрисі берега зустрінуться та обіймуться…»), копрофілію й уролаґнію («Останні здригання…»), фетишизм («Широкий вибір фетишів смерті, природно…»). Природно. Обоє сидять, передають одне одному сигарету, аж поки докурюють до малюсінького недопалка. Що це — дурні балачки, а чи Омбінді намагається зманити Енціана? Енціану треба знати напевне, перш ніж відповісти. Якщо він бовкне: «Ти мене зманюєш, так?» — а з’ясується, що ні, тоді… Альтернатива ж настільки дивна, що Енціан певною мірою

Бо я С. О. С, — і триває таке куплет за куплетом досить довго. У повній версії представлене цілковите й остаточне зречення світу. Притичина в тому, що, згідно з теоремою Ґьоделя, обов’язково має виявитися якийсь предмет, пропущений у переліку, і той предмет так просто й не згадаєш, тому ти, найімовірніше, починаєш із самого початку, а в перебігу справи ще й виправляєш помилки і викреслюєш неминучі повторення, вставляєш нові предмети, що спадають тобі на думку, і вже добре видно, що «суїцид» у заголовку можна відкладати нескінченно!

Тож бесіди між Омбіндом та Енціаном — це серії рекламних повідомлень, а Енціан не те щоб лох — мимовільна підсадна качка, що заміняє інших, хто може слухати, а може і ні.

— Ахх, невже я бачу, як у тебе встає, Нґарореру?.. але ні, можливо, ти просто згадуєш своє давнє кохання, що було колись давно… Südwest, га? Щоб розвіяти минуле племені, всі спогади слід оприлюднити — нема жодного сенсу зберігати історію під час нетерплячого очікування Остаточного Нуля…

А все ж Омбінді цинічно проповідує це в ім’я колишньої племінної Єдності, що є доволі-таки слабким місцем у його напучуваннях, виглядає дещо сумнівно, бо виходить так, наче Омбінді намагається довести, нібито християнська недуга ніколи нас не торкалася, хоча кожен знає, що вона заразила всіх нас, а декого навіть умертвила. Так, з боку Омбінді це вже скидається на порожні теревені — озиратися на невинність, про яку йому доводилося хіба що чути, але в яку він сам не вірить — накопичена чистота протилежностей, село у формі мандали… Та все ж він проповідує та проголошує її образом осяйного Ґрааля, хоча жартуни навколо столу підсовують Пукальні Подушки на Погибельний Стілець під зад шукача Ґрааля, і хоча ті Ґраалі останніми роками стали пластмасовими й ідуть дюжина за 10 центів, а дванадцять дюжин — за пенні, Омбінді, іноді сам ошуканий, як і кожен християнин, вихваляє та пророкує добу невинності, яку й сам до деякої міри проґавив — чи не останнє осереддя Дохристиянської Єдності на планеті:

— Тибет — особливий випадок. Тибет було навмисне відособлено як вільну і нейтральну територію, своєрідну Швейцарію духу, звідки нема екстрадиції, де Альпи-Гімалаї підносять душу д’горі, де небезпеки настільки рідкісні, що можна й потерпіти… Швейцарія і Тибет пов’язані одним з найправдивіших меридіанів Землі, настільки правдивих, як меридіани тіла у китайців… Ми маємо вивчити нові мапи Землі, а позаяк подорожі Всередині стають явищем дедалі звичнішим, то й мапи набувають інших вимірів, отож і нам доведеться… — І він розповідає про існування Гондвани ще до розколу материків, коли Südwest прилягав до Аргентини… люди слухають і просочуються назад у печеру, в ліжко, до сімейних баклажок, з яких лигають неосвячене молоко серед холодної білизнú, холодної, як північ…

Тож між цими двома навіть звичайне привітання не позбавлене корисного навантаження сенсів і сподівання на несподіване захоплення свідомості іншого завдяки стрімкому наступу. Енціан знає, що особисто ним користуються заради імені. Ім’я має певну магію, але він настільки неспроможний долучитися, так давно займає нейтральну позицію… все пощезло, залишилося саме ім’я, Енціан, звук для хоралів. Він сподівається, що настане час, і магії його імені вистачить на одну справу, одну добру справу, якби ще не Центр… Уся упертість народу, всі ці звичаї й обряди — не що інше, як пастки? Сексуальні фетиші, якими християнство вміло виграє, зманює нас, призначені для того, щоб нагадати про первинну, дитинну любов… Чи спроможне його ім’я «Енціан» повалити їхню владу? чи переважить його ім’я?

Ердшвайнгьоле — це одна з найстрашніших пасток, діалектика слова, що стало плоттю, плоттю, що рухається до чогось іншого… Енціан дуже чітко бачить пастку, але не бачить виходу з неї… Сидить цієї миті між двома щойно запаленими свічками, розстебнувши комір сірої польової куртки, борода стелиться пір’ям уздовж темної горлянки до коротшого, рідкішого, блискучого чорного волосся, що вихором залізної стружки закручується навколо південного полюса адамового яблука… полюс… вісь… дерево життя… Дерево… Омумборомбанґа… Мукуру… перший пращур… Адам… далі пітніючи, руки після дня праці стали незграбними, задеревіли, він має хвильку, щоб поплисти, згадати Südwest, цю пору дня там, на землі, коли зливаєшся із заходом сонця, бачиш, як загусає туман, напівтуман-напівпилюка з-під копит худоби, що повертається до краалів для доїння та сну… його плем’я з давніх-давен вважає захід сонця битвою. На півночі, де сідає сонце, живуть однорукі воїни, одноногі й одноокі, вони щовечора б’ються із сонцем до смерті, прохромлюють його списами, аж доки кров не розтікається небом і небокраєм, але під землею, вночі, сонце знову народжується, щоб повернутися на світанку — новим і таким самим, як раніше. Але ми, Гереро Зони, що живуть під землею, скільки нам чекати на півночі, у цьому локусі смерті? Чи відродиться сонце? А може, нас поховали востаннє, поховали головою на північ, як усіх наших померлих, як усю священну худобу, принесену в жертву пращурам? Північ — володіння смерті. Може, богів і нема, але є схема: самі по собі імена позбавлені магії, але акт найменування, фізичне вимовляння, підпорядковується схемі. Нордгаузен означає «помешкання на півночі». Ракету слід створювати у місці під назвою Нордгаузен. Сусіднє місто на підтвердження цього називається Бляйхерьоде, до певної міри надмірне повторення, щоб послання не загубилося. Історія дотеперішніх гереро — історія втрачених послань, вона починається в міфічні часи, коли підступний місячний заєць приніс людям смерть замість звістки від Місяця, справжнє ж послання так і не дійшло. Можливо, одного дня Ракета перенесе нас на Місяць, і той скаже нам правду. В Ердшвайнгьоле ті, що молодші і знають тільки білу, схильну до осені Європу, вірять, що Місяць — це їхня доля, але літні люди пам’ятають, що Місяць, як і Нджамбі Карунґа, приносить зло і мститься за нього…

А Енціан вважає, що назва «Бляйхерьоде» досить близька до «Блікер», як прадавні германці прозивали Смерть. Їм вона бачилася білою: безбарвною і порожньою. Перегодя назва латинізувалася і стала «Домінусом Блікеро». Зачарований Вайссман узяв це прізвисько за партійне есесівське псевдо, на той час Енціан був уже в Німеччині. Вайссман привіз нове ім’я своєму вихованцеві, не стільки виставляючи напоказ, як вказуючи Енціанові на ще один крок до Ракети — долі, яку він досі не бачить за зловісною криптографією найменувань, тож схема досить розмита, але її не відкинеш, вона волає до нього, вона його мучить, щойно він на неї наражається, як і двадцять років тому…

Колись він не міг уявити собі життя без повернення. Ще до зародження усвідомлених спогадів щось переносило його до круглого села матері, далеко у вельд Какау, що межує із землею смерті, туди і назад, відбуття і повернення… Йому про це розповідали багато років по тому. Невдовзі після народження мама забрала сина зі Свакопмунда до свого рідного села. За звичайних обставин її мали б вигнати — вона народила дитину поза шлюбом, від російського моряка, чийого імені вона не могла й вимовити, але через німецьке вторгнення усталений порядок збляк перед необхідністю допомагати одне одному. Хоча вбивці у синьому приходили знову і знову, проте Енціана якось оминали — тут Енціанові шанувальники люблять згадувати міф про Ірода, самого ж Енціана це дуже дратує. Минуло лише кілька місяців, як він навчився ходити, аж мама взяла його у велику подорож — Самуель Магереро повів народ через Калахарі.

Найтрагічніша з усіх історій тих часів. Багато днів провели втікачі у пустелі. Хама, вождь бечуанів, прислав їм провідників, биків, вози і воду. Перших прибулих застерегли від надмірного вживання води, хіба що зовсім трішки, але коли підійшли решта, перші вже спали покотом, тож не було кому попередити. Ще одне втрачене послання. Пили, аж поки не повмирали, сотні душ, серед них була й Енціанова мати. Він заснув під волячою шкурою, виснажений голодом і спрагою, а прокинувся серед мертвих. Розповідали, що його знайшов загін Оватжимба, вони подбали про нього і забрали з собою. Залишили на краю маминого села, аби сам зайшов. Були вони кочівниками, тож могли у тій пустельній країні рушити в будь-якому напрямку, але привели його туди, звідки він вийшов. У селі вже майже нікого не було — багато хто вирішив переселитися, багатьох забрали на узбережжя і загнали в краалі або вислали будувати залізницю, яку німці в ті часи саме прокладали через пустелю. Багато повмирало, бо їли м’ясо померлої від чуми худоби.

Вороття нема. Шістдесят відсотків гереро знищено, до живих ставилися як до тварин. Енціан вростав у світ, зайнятий білими. Неволя, раптова смерть, відхід без повернення стали звичайними, повсякденними явищами. До часу, коли перед ним постало це запитання, він уже не міг пояснити, як і чому вижив. У процес відбору йому щось не вірилося, Нджамбі Карунґа та християнський Бог були надто далеко. Не лишилося різниці між учинком Бога і дією чистого випадку. Вайссман, європеєць, чиїм протеже став Енціан, вважав, що це він відвадив свого підопічного від релігії, але боги пішли самі по собі, боги покинули людей… тож Енціан не заважав Вайссманові вважати, як тому хотілося. Людина, спрагла вини, була ненаситна, мов пустеля, спрагла води.

Минуло вже немало часу від їхньої зустрічі. Востаннє вони говорили під час переїзду з Пенемюнде сюди, в «Міттельверк». Вайссмана, може, й на світі вже нема. Ще на Південному Заході, двадцять років тому, не вміючи говорити його мовою, Енціан уже бачив це: любов до останнього вибуху — зліт і зойк, що підноситься понад межі страху… Чого б це Вайссману хотілося пережити війну? Поза сумнівом, він віднайде собі щось підхоже, аби вгамувати цю спрагу, бо ж не могло так статися, що для нього все скінчилося раціонально і мирно, коли сотні його засклених офісів у всіх закладах SS розташовано у часі та просторі так, щоб проґавити свою велич і опинитись у її вакуумі, аби бути затягнутими її повітряним потоком, але, зрештою, знову застигнути серед небагатьох потьмянілих блискіток у кільватері. Bürgerlichkeit[341], зігране під Ваґнера, духові несміливі й ледь чутні, а голоси струнних то схоплюють фразу, то відпускають…

Останнім часом Енціан часто і безпричинно прокидається. Невже направду приходив Він, прохромлений Ісус, щоб схилитися над тобою? Біле тіло, мрія підора, стрункі ноги та лагідно-золотисті європейські очі… ага, встиг побачити оливковий прутень під подертою пов’язкою на стегнах, захотів злизати піт з його жорстких дерев’яних пут? Де він, у якій частині Зони перебуватиме сьогодні ввечері, а хай йому біс разом з навершям на його нервовому імператорському жезлі…

Зовсім небагато таких пухово-оксамитових острівців, де він міг би лежати і мріяти, особливо у мармурових коридорах влади. Енціан закоцюб — не стільки через згасання вогню, скільки через прихід холодів, гіркота розходиться піднебінням першими сподіваннями кохання… Це почалося, коли Вайссман привіз його до Європи: відкриття того, що любов у цих людей, проминувши найпростіші відчуття й оргазми, має справу з чоловічими технологіями, угодами, виграшами та поразками. В його випадку вимагає, щоб він пішов на службу до Ракети… Попри те, що Ракета — це проста сталева ерекція, вона також є цілою системою, виграною у жіночної пітьми, виставленою супротив ентропії привабливої, але легковажної Матері Природи: то був перший урок, який змусив його засвоїти Вайссман, перший крок на шляху до отримання громадянства у Зоні. Його підвели до усвідомлення того, що, зрозумівши Ракету, він воістину зрозуміє свою мужність…

— Колись я уявляв, наївний, — тепер уже так не зможу, — що всі захоплення тих днів мені якимось чином підкинули, ну, як подарунок від Вайссмана. Він переніс мене через поріг до свого будинку, саме до такого життя він хотів мене долучити, до чоловічих забав, відданості Лідерові, політичних інтриг, до таємного переозброєння як виклику зістарілим плутократіям навколо нас… вони знемагали, а ми були молодими й дужими… добре бути настільки молодими і дужими у такий період життя нації! Ніяк не міг повірити у таку кількість чудових юнаків, піт і пилюка вкривають їхні тіла, а вони день за днем прокладали автобани, і кожен день аж дзвенів: ми їхали серед сурмачів, бездоганно скроєні шовкові вимпели, наче костюми… жінки ж бо йшли, здавалося, покірні та безбарвні… я уявляв їх шеренгами, вони стояли рачки, з їхніх грудей здоювали молоко у відра з блискучої сталі…

— А чи ревнував він тебе до інших юнаків, до того, як ти до них ставився?

— Ага. Для мене тоді все це було дуже тілесним, але він зробив крок далі. Ні. Навряд чи він мав щось проти… Я любив його тоді. Але не розумів його, не розумів того, у що він вірив, проте мені дуже хотілося… Якщо його життя — Ракета, то я віддамся Ракеті.

— І ти ніколи в ньому не сумнівався? Він же вочевидь був людиною ексцентричною…

— Послухай, — не знаю, як сказати… ти колись був християнином?

— Було й таке.

— А чи бувало колись у тебе, що ти йдеш вулицею, бачиш чоловіка й одразу знаєш, що він має бути Ісусом Христом — не сподіваєшся, не бачиш жодної схожості, але знаєш. Спаситель повернувся і ходить серед людей, як обіцяно у давніх історіях… ти наближаєшся і з кожним кроком переконуєшся — ніщо не суперечить першому враженню… підходиш ближче і минаєш його, нажаханий, що він може заговорити до тебе… твій погляд зустрічається з його поглядом… все так і є. І найжахливіше, що він усе розуміє, заглядає тобі в душу — і вся твоя удавана облуда зникає…

— Тоді… все, що сталося з часу твого переїзду до Європи, можна назвати, за висловом Макса Вебера, «узвичаєнням харизми».

— Outase, — каже Енціан, що мовою гереро є одним з багатьох слів на позначення лайна, в цьому випадку — великого коров’ячого плескача.

Недалечко у скельній западині перед зеленим приймачем-передавачем захисного кольору сидить Андреас Орукамбе, його вуха прикривають ґумові навушники. Шварцкомандо мовить у 50-сантиметровому діапазоні, саме в цьому діапазоні діяло наведення Ракети «Гаваї II». Хто, крім ракетних маніяків, буде слухати в діапазоні 53 сантиметри? Шварцкомандо, принаймні, можуть бути впевнені, що за ними стежать усі конкуренти в Зоні. Передачі з Ердшвайнгьоле починаються близько 03:00 і тривають до світанку, інші станції Шварцкомандо мовлять відповідно до власних розкладів. Трансляція відбувається мовою гереро з деякими запозиченнями із німецької (що досить таки зле, бо переважно це технічні терміни — гарні підказки для непроханих слухачів).

Андреас сидить другу піввахту, переважно приймає повідомлення, за потреби — відповідає. Самі по собі маніпуляції з передавачем — уже своєрідне запрошення до негайної параної. Постає схема з антен, тисячі квадратних кілометрів Зони, сповнених ворогами у нічних таборах, вони безликі й пильно стежать. Хоча вони одне з одним підтримують зв’язок, Шварцкомандо й собі намагається слухати якнайбільше, бо не має жодних ілюзій щодо планів конкурентів стосовно Шварцкомандо, попри те, що конкуренти принишкли, вичікують слушної нагоди рушити всіма силами і знищити безслідно… Енціан вважає, що вони дочекаються повного монтажу першої африканської ракети та її готовності до запуску: виглядатиме значно ліпше, якщо вони вдарять по справжній загрозі, по справжньому оснащенню. Наразі він намагається тримати охорону напоготові. Тут, на головній базі, це нескладно: щоб пробитися сюди, знадобиться принаймні полк, але там, далі у Зоні, у ракетних містечках Целлє, Еншеде, Гахенбурґ вони можуть повисмикувати нас по одному, спочатку кампанія на виснаження, а тоді скоординований рейд… залишиться тільки дотиснути обложену метрополію…

Може, це наразі і театр, але вони, здається, вже більше не Союзники… історія, яку вони собі винайшли, змушує нас очікувати «післявоєнного суперництва», коли вони можуть, фактично, стати одним гігантським картелем, до якого входитимуть переможці та переможені й у полюбовній згоді ділитимуться тим, що залишилося… Але Енціанові все ж таки вдається їх налаштувати один проти одного, тих забіякуватих стерв’ятників… на вигляд геть по-справжньому… Марві мав би нині бути з росіянами, а також із «General Electric» — днями скинувши його з поїзда, ми виграли… скільки? Ну, день-два, а чи добре ми розпорядилися тим часом?

[341] Буржуазне життя (нім.) (прим. пер).