Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хрести, свастики, зоно-мандали — як їм не поговорити зі Слотропом? Він сидів у кухні Зойре Буммера, у повітрі струменіли пахощі марихуани, Слотроп читав кулінарні рецепти і в кожному листку капусти, у кожній кісточці знаходив парафрази самого себе… невідкладні повідомлення, назви приправ, на яких він заробить саме стільки, скільки знадобиться для втечі… Раніше він довбав кайлом і махав лопатою на весняних путівцях Беркширу, у квітневі, загублені ним дні, «робота над Розділом 81», як її називали, тобто йшов за скрепером, що зчищав нутряну кристалічну атаку зими, її білу некрополізацію… підбирав іржаві пивні банки, пожовклі від сперми претерітів презервативи, зім’яті у подобу мозку «клінекси» зі шмарклями претерітів, сльози претерітів, газети, бите скло, уламки машин, — тими днями, коли він, змучений забобонами та страхами вмів усе зіставити, в кожному шматку сміття ясно бачив запис протоколу, історію — власного життя, зими, країни… повчаючи себе, босяка та волоцюгу, так глибоко, що й не пояснити, у вікнах вагонів мигтіли дитячі обличчя, десь лунали два такти танцювальної музики, на якійсь вулиці посеред ночі голки та гілля смереки, що ясно і виразно тремтіла під нічними хмарами, схема комутації — одна з-поміж сотень у пожовклому плямистому зшитку, сміх від поля кукурудзи рано-вранці, коли він ішов до школи, мотоцикл ревів вхолосту в якусь сутінково-важку годину літа… а тепер у Зоні, на схилі дня, коли він став перехрестям, після зливи, якої не пам’ятає, Слотроп бачить дуже яскраву веселку, потужний райдужний член, загнаний з лобкових хмар у Землю, в зелену вологу долинисту Землю, і груди його стискаються, він стоїть і плаче, в голові геть порожньо, лиш відчуття себе як частки природи…

Витискаючи подвійно зчеплення, з п’ятки на носок, мчить Роджер Мехіко. Під колесами ритмічно диркають компенсаційні шви, він жене вицвіло-пурпуровими схилами Люнебурзького пустища по літньому автобану ще догітлерівський «горх 87ОВ». Понад вітровим склом віє вітер, пахне ялівцем. Heidschnucken[594] вівці непорушні, наче опалі хмарки, пролітають ковбані та верболози. Небо над головою ділове, струмує, немов жива плазма.

«Горх», по-армійському зелений, з єдиним скромним нарцисом на капоті, ховався у вантажівці на ближньому до Ельби краю бригадної автобази в Гамбургу, весь у тіні, крім фар, очі доброзичливого прибульця на стеблинках всміхалися до Роджера. Вітаю, землянине. І тільки рушивши, Роджер побачив, що по підлозі котяться скляні слоїчки без етикеток, схожі на дитяче харчування, зловісна гидота нездорових кольорів, споживши яку, не виживе жодне людське дитя. Зелене з мармуровими прожилками рожевого, блювотно-світле та почасти пурпурове, що там — і не вгадаєш, а всі кришечки прикрашені усміхненим тлустеньким янголятком-немовлям, під яскравим склом рояться моторошні токсини ботулізму і трупної отрути… час від часу під сидінням зароджується новий слоїчок і викочується під педалі всупереч усім законам прискорення — плутатися Роджерові під ногами. Він знає, що варто було б зазирнути під заднє сидіння і зрештою розібратися, в чому там річ, але чомусь не може себе присилувати до того.

На підлозі дзенькає, під капотом оповідь про пережите вистукує розладнаний кулачок чи два. Серединою автобану пролітає дика гірчиця, ідеально двобарвна — просто жовта й зелена, небезпечна річка, помітна лише за двома типами миготливого світла. Роджер співає пісню про дівчину з Куксгафена, яка далі називається Джесікою:

…і зненацька заїжджає в такі яскраво-золоті зарості на схилі та в полі, що мало не забуває вписатися у поворот між насипами…

За тиждень до того, як піти, вона приїхала до «Візитації» востаннє. Якщо не брати до уваги незначного охвістя ПОТОКу, там знову панувало божевілля. На розкислих галявинах іржавіли розкидані троси аеростатів загородження: облуплені, вони поверталися до землі, розкладалися. Лютими ночами троси підспівували завиванню сирен, що під барабанні вибухи бомб вили в терцію так ладненько, наче далекий вітер, нині ж охляли, постаріли, світять жорсткими закрутами металобрухту. Під ногами сходять незабудки та юрмляться мурашки, метушаться, уявляють себе королівством. Розігріті скелі укривають щербатки, лимонниці, німфаліди. Після останньої їхньої зустрічі Джесіка підстригла волосся і тепер звично психує:

— Виглядаю жахливо, можеш навіть не казати…

— Ти просто чарівна, — каже Роджер. — Обожнюю тебе.

— Знущаєшся?

— Джес, ну чому, заради Бога, ми говоримо про зачіски?

Тим часом десь далеко, за Каналом — нездоланною, наче стіна Смерті для медіума-початківця, перешкодою — повзе по Зоні лейтенант Слотроп, змучений, всіма покинутий. Але Роджер не бажає нікого кидати, він має вчинити правильно.

— Я ж не можу кинути цього телепня напризволяще! Його хочуть знищити.

Але:

— Роджере, — усміхнеться вона, — вже весна. Мир.

Якби ж то. Це знову пропаганда. Знову ВПП постаралися. Як свідчать результати досліджень, панове, оптимальна для нас дата — 8 травня, саме перед традиційним приходом Зелених Свят, школи розпускають дітей на канікули, прогноз погоди чудовий, сприятливий для росту рослин, починається сезонне падіння попиту на вугілля, і таким чином ми отримуємо тайм-аут на кілька місяців, щоб виправдати наші капіталовкладення в Рур… ні, він бачить те ж виснаження, ті ж потоки, в котрих борсався з 39-го року. Його дівчину незабаром поженуть до Німеччини, хоча вона, як і всі інші, підлягає демобілізації. Жодного виходу, який дав би їм бодай якусь надію на втечу. Щось і далі відбувається — можете не називати «війною», якщо це вас дратує, — можливо, рівень смертності знизився на один-два пункти, повернулося нарешті пиво у банках, а якось нещодавно вночі на Трафальгарській площі насправді гуляло море людей… але ж їхня справа не завершена.

Сумний факт, і він крає Роджерові серце, оголюючи пустку, — те, що Джесіка Їм довіряє. «Війна» — це стан, потрібний їй, щоб бути з Роджером, «мир» дозволяє Роджера покинути. Проти Їхніх ресурсів його можливості аж надто скромні. Ніяких слів, ніяких технічно досконалих обіймів, він не здатен зарепетувати так, щоб втримати її коло себе. Старий Бобер, що й не дивно, координуватиме там ППО, і вони житимуть разом у романтичному Куксгафені. Бувай, божевільний Роджере, з тобою було розкішно, воєнний роман, кінчали ми, як запалювальні бомби, ти розкидаєш руки широко, наче крила «фортеці», у нас були свої військові таємниці, ми дурили огрядних полковників як і де хотіли, але рано чи пізно будь-яку боєготовність скасують для всіх, отак! Мені час бігти, любий Роджере, все було просто казково…

Він упав би до її ніг із запахом гліцерину і трояндової води, злизував би сіль і пісок з її казенних черевиків, запропонував би свою свободу і платню на найближчих півстоліття за роботу на добрій постійній посаді, свій бідолашний змордований мозок. Але надто пізно. Мир. Параноя, небезпека, фальшивий свист працьовитої Смерті десь поруч, все пішло спатоньки, залишилося у Війні, в її Роках з Роджером Мехіко. День, коли впала остання ракета, став для Роджера і Джесіки початком кінця. Безпечно минали дні за днями, і що ясніше ставало — більше нічого ніколи не впаде, то ближче підповзав, накочувався новий світ, як весна — не стільки відчутні зміни у повітрі й світлі, у натовпах у «Вулворті», скільки весна з поганого кіно, паперове листя, квіточки з вати і фальшиве освітлення… ні, ніколи вона не стоятиме біля кухонної раковини із рипучою порцеляновою чашкою в руках, і плач чашки беззахисний, мов у немовляти, лунає смиренно РАКЕТА ПРОЛЕТІЛА І ВИНЕСЛА ТЕБЕ з брязкотом розлітається по підлозі білими і блакитними скалками…

Ті ракети смерті — справа минула, цього разу стрілятиме вона, вона та Джеремі, хіба не це їм судилося? запускати ракети над морем: ніякої смерті, лише видовище, полум’я та гнів, збудження без убивства, хіба не за це вона молилася? у тому збляклому будинку, нині повернутому власникам, знову зайнятому людськими доповненнями до китиць на фіранках, портретів песика, вікторіанських стільців, захованих у комірчині нагорі стосів «Н’юз оф зе Ворлд».

Вона мусить піти, накази віддають там, куди їй не дотягтися. Її майбутнє пов’язане з майбутнім Світу, а Роджерове — лише з тією дивною версією Війни, яку він досі тягає за собою. Жодного кроку не може зробити, бідолаха, вона його не відпускає. Він пасивний, як і тоді, під ракетами. Роджер — жертва. Джеремі — стрілець. «Моя мати — війна», — сказав він першого дня, тож Джесіка хотіла знати, а що це за пані в чорному являлися йому вві сні, що за попелясто-білі посмішки, що за ножиці клацали в кімнаті цілісіньку зиму… стільки всього у ньому вона вже ніколи не пізнає… стільки непридатного для Миру. Увесь час, проведений із ним, тепер ввижається їй низкою вибухів, божевіллям у ритмі Війни. Тепер от він поривається рятувати Слотропа, ще одну ракетну з’яву, вампіра, чиє статеве життя живилося жахом Ракетного Бліцу — тьху, жах, страхіття. Його зачинити треба, а не випускати, бо Роджерові цей Слотроп, напевно, дорожчий за неї, яке їхало, таке здибало, як інакше, ну, загалом — Джесіка сподівається, що разом вони будуть щасливі. Хай сидять, дудлять пиво, розповідають анекдоти про ракети, рівняння один одному пишуть. Весело. Принаймні вона його залишить не в порожнечі, він не почуватиметься самотнім, знайде, як згаяти час…

Вона пішла через пляж. Сьогодні таке яскраве сонце, що тіні біля її ахіллового сухожилля окреслені чітким і чорним, немов шви шовкової панчохи вище п’яти. Голову вона, як завжди, нахиляє вперед, голий загривок, який Роджер так обожнював, він більше ніколи не побачить, беззахисний, як і вся її врода, невинність, з якою вона, незмінно в небезпеці, крокує по Світу. Можливо, дещо вона знає, вважає себе, обличчя і тіло, «гарненькими»… проте він так і не зумів сказати їй усього, скільки інших живих істот, птахів, ночей із запахом трави і дощу, сонячних митей простого спокою уособлює те, чим вона для нього є. Була. Мехіко втрачає не лише Джесіку: увесь спектр життя для нього тепер втрачений, уперше за час Творіння пізнаний затишок — тепер він повертається до зими, втягується у свою самотню шкаралупу. Щоб повзти далі йому сил забракне.

Він не думав, що заплаче, коли вона піде. Але заплакав. Шмарклі кубічними ярдами, очі — гвоздиково-червоні, ледь ліва нога торкалася землі, блискавка болю пронизувала пів черепа. Це, мабуть, і називається «болем розлуки»! Повсякчас з’являвся Пойнтсмен з купою роботи. Роджер виявився нездатен забути Джесіку, а про Слотропа майже не згадував.

Та якось забіг Мілтон Ґлоумінґ і врятував його від апатії. Ґлоумінґ щойно повернувся з екскурсії Зоною, опинився там у тимчасовій оперативній групі з Йозефом Шляймом, середнього розуму перекинчиком, що раніше працював на «IG» у конторі доктора Райтінґера — «VOWI[595]», статистичного відділу «NW7[596]». Там Шляйма прилаштували в американську секцію збирати для «IG» економічну інформацію через дочірні фірми і ліцензіатів на кшталт «Chemnyco», «General Aniline and Film», «Ansco», «Winthrop». У 36-му він прибув до Англії працювати на «Імперський хімічний» у статусі так до кінця і не з’ясованому. Про Слотропа він чув, ще б пак… пригадував його з минулих днів. Коли Лайл Бланд вирушив у свою останню подорож за Стіну, багато тижнів потому коридорами «IG» та Geheime Kommandosache пурхали чутки, які з’єднувалися і розпадалися, наче молекули кам’яновугільної смоли під тиском, мовляв, хто ж візьме на себе нагляд за Слотропом, раз Бланда вже нема.

Сталося це ще на початку великої битви за розвідувальну машину «IG», за нею ганялися і економічний департамент міністерства закордонних справ, і закордонний департамент міністерства економіки. Так само й військові, зокрема Wehrwirtschaftsstab[597], відділ Генерального штабу, відповідальний за зв’язки OKW з промисловістю. Власний зв’язок «IG» з OKW здійснювався через «Vermittlungsstelle W[598]» під орудою докторів Дікмана та Ґорра. Ситуацію ще більше ускладнювало дублювання установ нацистської партії організаціями абвера, які після 1933 року поширилися на всю промисловість. Сторожовий собака нацистів у «IG» називався «Abteilung А[599]» і був розташований у тій самій будівлі, що й власна група «IG», відповідальна за зв’язки з армією, «Vermittlungsstelle W», тож вони, як видавалося, діяли досить злагоджено. На жаль, Технологія, увінчана косами діва із золотистими стегнами, завжди прагне відхопити такий шматок собі. Найімовірніше, ніякі не докори сумління через Гітлера, а просто конфлікт інтересів і торг Партії з Армією врешті-решт випхали Шляйма за кордон. Так чи інак, а він пам’ятає, що спостереження за Слотропом доручили новоствореній «Sparte IV[600]» під егідою «Vermittlungsstelle W». «Sparte І» займалася азотом і бензином, II — барвниками, хімікатами, каучуком, медикаментами, III — плівкою та волокнами. IV відповідала лишень за Слотропа, крім хіба що — до Шляйма доходили чутки — одного чи двох сторонніх патентів, придбаних у якихось оборудках з «IG Chemie» у Швейцарії. Анальгетик, назви якого він не міг згадати, і новий пластик, щось на зразок «Mipolam»… «Polimex», ну щось отаке…

— Це більше пасувало б «Sparte II», — зауважив тоді Ґлоумінґ.

— Кілька директорів були невдоволені, — погодився Шляйм. — Тер Меєр був Draufgänger[601] — вони з Гьорляйном обоє виявилися напористими хлопцями. Могли б загарбати під себе.

— А Партія призначила в цю «Sparte IV» людину з абвера?

— Та мусили, не знаю тільки, з SD чи з SS. Їх усюди було рясно. Пригадую, один чоловічок в окулярах із товстезними скельцями раз чи двічі виходив з кабінету. Одягнутий у цивільне. Прізвища не знаю.

— Стежили? — Роджер заметушився, пригладжує волосся, поправляє краватку, торкає вуха, ніс, хрускотить суглобами пальців. — «IG Farben» почали стежити за Слотропом? Ще до Війни? Але, Мілтоне, навіщо?

— Дивина, правда? — Побачимось, скік за двері без жодного зайвого слова, а Роджер лишився один, і перед ним починає розтікатися непривітне маєво краєчка одкровення, сліпучого серпика десь на периферії мозку. Отже, «IG Farben»? Містер Пойнтсмен дружить, і тепер майже винятково, з вищими ешелонами ІХТ. У тих картельна угода з «Farben». Покидьки. Таж він, схоже, про Слотропа знав від самого початку. Оборудки з Джемфом були прикриттям для… от і спробуй дізнайся, що за херня тут відбувається.

Дорогою до Лондона (Пойнтсмен забрав у нього «ягуара», тому Роджер на мотоциклі з гаража ПОТОКу, чий парк складається з одного мотоцикла й одного «морріса» практично без зчеплення) Роджерові спало на думку, що Пойнтсмен навмисне підіслав Ґлоумінґа, такий собі тактичний прийом у цій Нейленд-Смітовій кампанії, яку Пойнтсмен, очевидно, провадить (той володіє повним зібранням великої маніхейської саги Сакса Ромера і останнім часом узяв за звичку забігати будь-коли, зазвичай, коли Роджер спить чи хоче спокійно посрати, і буквально висить над душею, стовбичить перед вбиральнею, читає вголос значущі витяги з тексту). Пойнтсмен не гребує нічим, гірший за старого Пудинга, геть втратив стид і совість. Використовує кого завгодно — Ґлоумінґа, Катьє Борґесіус, Пірата Прентіса, і ніхто не (Джесіка) врятується від його (Джесіка?) макіавеллівських прийомів…

[594] Степові (нім.) — порода німецьких овець (прим. пер.).

[595] Від нім. Volkswirtschaftliche Abteilung — Народногосподарський (економічний) відділ (прим. пер.).

[596] Від нім. Nordwest — північний захід (прим. пер.).

[597] Штаб військової економіки (нім.) (прим. пер.).

[598] Координаційна служба (нім.) (прим. пер.).

[599] Відділення (нім.) (прим. пер.).

[600] Секція (нім.) (прим. пер.).

[601] Волоцюга (нім.) (прим. пер.).