Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Видно, німецькі фільми спотворили не тільки ваші погляди.

— Маєте на увазі Маргериту. А знаєте, як ми з нею познайомилися? Через спільного друга з «Ufa»! Я був у відпустці у Чорно-Кармі, перед самим вторгненням до Польщі. У тому містечку, де ви до нас підсіли, тоді це був курорт. Я бачив, як ви впали у воду, а потім видерлися на облавок. Бачив також, як за вами спостерігала Маргерита. Не ображайтесь, будь ласка, Слотропе, але вам ліпше обходити її десятою дорогою.

— А чого ображатися. Я знаю, що тут відбувається щось лихе. — Він розповідає про випадок на Sprudelhof і про втечу Маргерити від привида у чорному.

Лейтенант похмуро киває, підкручує вус, щоб той стрілкою дивився йому в око.

— Вона не розповідала, що там сталося? Ой, так-так, Джеку, вам варто це знати…

ІСТОРІЯ ЛЕЙТЕНАНТА МОРІТУРІ

Війни мають властивість затьмарювати передвоєнні дні. Озираючись, бачиш дуже багато галасу й тяжінь, але людям притаманно забувати. Безперечно, війна примітніша, так, але все ж… чи не легше побачити прихований механізм у днях, що ведуть до події? Є домовленості, речі, які слід прискорити… і краї часто піднімаються, нехай на якусь коротку мить, тож ми бачимо речі, яких нам бачити не належить…

Маргериту намагалися відмовити від поїздки до Голлівуду, але вона все ж поїхала, і поїздка та виявилася провальною. Коли повернулася, тут уже був Ролло, він вберіг її від найгіршого. Упродовж місяця вилучав гострі предмети, не пускав вище першого поверху, ховав хімікати, а це означало, що спала вона дуже небагато. Лишень задрімає — прокидалася в істериці. Боялася спати. Боялася, що не знатиме, як повернутися.

Ролло не міг похвалитися метким розумом. Бажав добра, але за місяць із нею зрозумів, що не витримує, хоча, правду кажучи, всі дивувалися, що він протримався так довго. Ґрету передали Зиґмунду майже у такому ж стані, але принаймні не в гіршому.

Уся біда із Зиґмундом полягала в місці, де йому доводилося жити, себто у потворі з протягами та бійницями, що витріщалися на холодне озерце в Баварських Альпах. Деякі частини тієї почвари збереглися, либонь, від часу падіння Риму. Саме туди Зиґмунд її і привіз.

Чомусь вона вирішила, що в ній тече єврейська кров, а справи з цим у Німеччині на ту пору, як усім відомо, були кепські. Маргерита страшенно боялася, що її «викриють», у кожному подуві вітру знадвору їй вчувалося сопіння гестапо. Зиґмунд цілісінькими ночами доводив помилковість її підозр, проте і йому це вдалося не ліпше за Ролло. Приблизно в той час у неї виявилися перші симптоми.

Хай би скільки психогенними були ті болі, тики, висипання і нудоти, страждання її було невдаваним. З Берліна на цепеліні прибували фахівці з голковколювання, приходили серед ночі з маленькими оксамитовими валізками із золотими голками. По Зиґмундовім замку юрмами тинялися віденські аналітики, індійські святі, баптисти з Америки, а естрадні гіпнотизери і колумбійські curanderos[480] спали на килимках біля каміна. Не рятувало геть нічого. Зиґмунд стривожився, а невдовзі зауважив і Маргеритину схильність до галюцинацій. Мабуть, саме вона запропонувала Чорно-Карму. Того літа всі їхали туди на лікування грязями, гарячими і масними, з домішками радію, чорними, як смола, з бульками і без. Ах. Кожному, хто потерпав від такої недуги, легко уявити сподівання Маргерити. Цілющі грязі мають лікувати і не таке.

А чим усі займалися того літа перед Війною? Снили. Влітку, коли лейтенант Морітурі приїхав до Чорно-Карми, курорти були переповнені сновидами. У посольстві роботи для нього не було, запропонували узяти відпустку до вересня. Він мав би відчути — щось затівається, проте поїхав до Чорно-Карми, цілими днями сьорбав «Pilsener Urquelle[481]» у кав’ярні біля озера у Парку з Павільйоном. Тут він був чужинцем, майже завжди напідпитку, бездумно заливав очі пивом і майже не говорив їхньою мовою. Але те, що він там побачив, мало відбуватися по всій Німеччині. Зумисне шаленство.

Маргерита та Зиґмунд походжали тими ж доріжками в тіні магнолій, сиділи на тих самих кріслах-гойдалках, слухаючи концерти патріотичної музики… коли дощило — сиділи за грою в карти у салоні свого курзалу. Вечорами дивилися на феєрверки — водограї пінилися іскрами ракет, жовті вибухи зірок у високості над Польщею. Сезон сновидінь… і ніхто з курортників так і не зміг бодай щось прочитати у складених з вогнів візерунках. Для них вони здавалися веселими світлячками, дуже норовливими, як фантазії, вони спалахували то в одному, то в іншому оці й тяглися по шкірі, наче віяла зі страусового пір’я п’ятдесятирічної давності.

Коли ж Зиґмунд нарешті стривожився через її зникнення, коли вони стали для нього чимось значним? Щоразу вона давала доволі правдоподібні пояснення: ходила до лікаря, випадково зустріла давню подружку, задрімала у грязьовій ванні, не встежила за часом. Мабуть, цей незвичайний сон і збудив нарешті у нього підозру, бо чого тільки він не натерпівся на півдні через її безсоння. Повідомлення про дітей у тамтешніх газетах, може, і не справляли враження, принаймні, тоді. Зиґмунд читав тільки заголовки, і то хіба зрідка, аби чимсь розважитись.

Морітурі бачив їх частенько. Зустрічалися, кланялися, обмінювалися «хайль-гітлерами», тож лейтенант мав кілька хвилин, щоб попрактикуватися у німецькій мові. Як не рахувати офіціантів і барменів, вони були єдиними, з ким він розмовляв. На тенісних кортах, стоячи у черзі до павільйону з водою у прохолоді колонади, на водному corso[482], конкурсі квітів, венеційському fête[483] Зиґмунд і Маргерита майже не змінювалися — він зі своєю, як Морітурі здавалося, Американською Усмішкою, навколо бурштинового мундштука погаслої люльки… його голова, наче різдвяна прикраса на ялинці… як давно це було… вона у жовтих окулярах від сонця та в капелюшку під Ґарбо. Що у ній змінювалося з дня у день, то хіба квіти: кручені паничі, мигдаль, наперстянка. І Морітурі вже з нетерпінням чекав на ці щоденні зустрічі. Його дружина та доньки десь на іншому краї світу, сам він у вигнанні в країні, яка пригнічує і збиває з пантелику. Йому бракувало звичайної поштивості у відвідувачів зоопарку, бракувало слів путівника. Розумів, що у відповідь він витріщається з такою ж цікавістю. Вони його зачаровували європейським блиском: вершково-білі бабці на розкритих шезлонгах, ветерани Великої Війни, немов незворушні гіпопотами, відмокали у сталевих ваннах, їхні зманіжені секретарі пронизливо верещали, наче мавпочки, вздовж усієї Sprudelstrasse[484], а нижче, під склепінням лип і каштанів, з нескінченним ревінням величезними драглистими бульками вивергався із кипучого джерела діоксид вуглецю… але Зиґмунд із Маргеритою заворожували найбільше.

— Вони мали вигляд таких самих чужинців, як і я. У всіх нас є антени — хіба не так? — налаштовані розпізнавати своїх…

Якось пополудні він цілком випадково зустрівся із Зиґмундом, він був сам і здавався такою собі твідовою статуєю, що спиралася на тростину перед Інгаляторієм, мав він вигляд заброди, що не знає куди йти, та й бажання кудись іти не має. І вони просто розговорилися — мабуть, настав для того час. Незабаром пішли звідти крізь натовпи недужих іноземців, Зиґмунд розповідав про прикрощі з Ґретою, про її фантазії щодо єврейства, її часті зникнення. Напередодні він спіймав її на брехні. Прийшла пізно, руки часто тремтіли, ніяк не могла заспокоїтися. Зиґмунд почав помічати дещо дивне. Її туфлі заляпані підсохлими пацьорками чорного болота, шов на сукні розійшовся, наче тріснув, хоча вона саме скидала зайві кілограми. Але йому забракло мужності сказати про все це просто їй у вічі.

А Морітурі, який читав газети, одним махом склав усе докупи, перед ним наче вискочило чудовисько з прирученого виру газів у Trinkhalle[485], але йому бракувало слів, німецьких чи якихось інших, щоб розповісти про це Зиґмундові, тож Морітурі, Пивний Лейтенант, почав за нею ходити назирці. Вона ніколи не озиралася, але знала, що він іде слідом. На щотижневому балу у курзалі він уперше відчув: вони щось приховують. Маргеритині очі він звик бачити лише крізь сонцезахисні окуляри, тепер вони відкрилися і жаско палали, вона не зводила з нього погляду. Кур-оркестр грав мелодії з «Веселої удови» і «Таємниць Сусани», старомодну музику, але щоразу, коли її уривки лунали десь на вулиці багато років потому, вони завжди нагадували йому про невимовний смак тієї ночі, коли вони втрьох стояли на краю безодні, глибини якої їм ніколи не зміряти… остання реприза європейських тридцятих, яких йому так і не довелося спізнати… які для нього ще й особлива кімната, салон наприкінці дня: худорляві дівчата у сукнях, очі підведені тушшю, чоловіки з гладко виголеними обличчями, елегантні, немов кінозірки… і тут уже не опереткова, а танцювальна музика, витончена, заспокійлива, дещо «модернова», яка так елегантно пірнає у сучасні мелодійні лади… кімната нагорі залита світлом призахідного сонця, товсті килими, голоси не промовляють нічого обтяжливого чи складного, усмішки розуміючі й поблажливі. Того ранку він прокинувся у м’якій постелі і з нетерпінням чекав вечора у кабаре, танців під популярні пісні про кохання у манірному та відшліфованому стилі. Салон удень з ледь стримуваними слізьми, димом, обережною пристрастю був для нього проміжною станцією на шляху від комфортабельного ранку до комфортабельної ночі: Європа, задимлений, міський страх перед смертю, а найнебезпечніше — пізнавання в очах Маргерити, їхня втрачена зустріч у курзалі, чорні очі серед хитросплетіння коштовностей і старих заспаних генералів у ревінні Brodelbrunnen[486] знадвору, що заповнює прогалини в музиці, як невдовзі машинерія заповнить небо.

Наступного вечора Морітурі йшов за Маргеритою востаннє. Втоптаними стежками попід знайомими деревами, повз німецький ставок із золотими рибками, що нагадував йому про дім, через поле для гри у гольф, де останні біловусі чоловіки того дня виплутувалися з пасток і долали перешкоди, хлопчаки із ключками та м’ячами у вечірньому сяєві виглядали уособленням уваги, на фашистський лад салютували оберемки ключок… На Чорно-Карму того вечора зійшли мертвотно-бліді сутінки зі слабким фіолетовим відтінком: небокрай — біблійна кара. Ґрета — у чорному, капелюшок з вуаллю закриває майже всю зачіску, з плеча на довгому ремінці звисає сумочка. Вибір місць призначення звузився до єдиного, Морітурі потрапив у сильце, яке приготувала для нього ніч, і розуміння сповнювало його, наче вітер із зарінку: і куди вона зникала, і як діти із тих заголовків…

Вони прийшли до краю заболоченого ставу — підземної прояви, давньої, як Земля, тут, на Курорті, частково обгородженої та поіменованої… Жертвою мав стати хлопчик, він затримався, коли інші вже пішли. Його волосся було холодним снігом. Морітурі вдалося почути лише уривки сказаних слів. Спершу хлопчик її не боявся. Може, не впізнав, що вона з його снів, то могла бути єдина його надія. Але вони це унеможливили, його німецькі наглядачі. Морітурі у мундирі стояв неподалік, вичікував, розстібнув кітель, щоб легше рухатися, хоча рухатися не хотілося зовсім. Очевидно, вони повторювали цю потворну сцену з давніх-давен…

Її голос посилювався, хлопчик затремтів.

— Ти надто довго був у вигнанні. — Гучний виляск у сутінках. — Ходімо додому, ходімо зі мною, — вигукнула вона, — вертаймось до твого народу. — Тепер він уже виривався, але її рука, рука у рукавичці, лапа з пазурами, сягнула і міцно вхопила його за лікоть. — Шмат жидівського гімна. Від мене не втечеш.

— Ні… — але з переходом у зухвале верескливе запитання.

— Ти знаєш, хто я. Мій дім — це форма Світла, — передражнює із сильним єврейським акцентом, награним і фальшивим. — Я ходжу по всій Діаспорі, шукаю заблукалих дітей. Я Ісраель. Я Шехіна, цариця, донька, наречена і матір Божа. І я поверну тебе, скалко розбитої чаші, навіть якщо доведеться тягти тебе за паскудний маленький обрізаний пеніс…

— Ні…

Відтак лейтенант Морітурі здійснив єдиний героїчний вчинок за свою кар’єру, хоча цього в досьє і нема. Хлопчик пручався, але вона його підхопила, одна рукавичка поміж ноги. Морітурі кинувся вперед. За мить усі троє зчепилися і почали борюкатися. Сіра нацистська скульптурна група, що могла отримати назву «Родина». Жодної вам грецької нерухомості, ні, вони рухалися. Але суть не у безсмерті, ось що їх різнило. Ані виживання поза відчуттями такого, ані передачі з покоління в покоління. Приречені, як авантюра д’Аннунціо у Фіуме[487], як сам Райх, як бідолашні створіння, від яких хлопчик тепер вирвався і чкурнув у вечір.

Маргерита впала на краю величезного темного ставка. Морітурі вкляк перед нею, а вона плакала. Жахіття. Те, що привело його сюди, що зрозуміло і потягло настільки бездумно, тепер мостилося спати. Умовні рефлекси, вербальне, впорядковане й обмундироване «я» знову набрали сили. Стояв навколішки і тремтів, ніколи в житті він ще так не боявся. Назад на Курорт його привела вона.

Тої ж ночі вона і Зиґмунд виїхали. Можливо, хлопчик надто злякався, можливо, було надто темно, у самого Морітурі виявилися сильні покровителі, бо він, Бог йому свідок, був там достатньо помітним — хай там як, але поліція не прийшла.

— Мені ніколи й на думку не спадало поїхати до них. Глибоко в душі я усвідомлював, що це вона вбивала, можете мені за це дорікнути. Але я бачив, до чого воно йшлося, і все стало на свої місця, офіційно чи ні, ну, ви розумієте…

[480] Знахар, шаман (ісп.) (прим. пер.).

[481] «Пльзенське з першоджерела» (нім.), марка натурального пива (прим. пер.).

[482] Процесія, перегони (іт.) (прим. пер.).

[483] Свято, карнавал (фр.) (прим. пер.).

[484] Центральна вулиця курорту (нім.) (прим. пер.).

[485] Павільйон з водами (нім.) (прим. пер.).

[486] Кипляче (мінеральне) джерело (нім.) (прим. пер.).

[487] Самовільна окупація спірного міста Фіуме (нині — Рієка, Хорватія) італійськими націоналістами. Були змушені залишити місто під тиском італійської армії.