Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це тому, що я туди упав, Ґрето.

— Значить, то Вони тебе туди кинули.

Слотроп дивиться, як вона нервово крутить пасма волосся. «Анубіс» похитується, але Слотропова нудота здіймається не зі шлунка, а з голови. Вона починає говорити, і нудота його заповнює, сяюче болото чорної нудоти…

Чоловіки завжди просто приходили і казали, ким їй бути. Інші дівчата її покоління росли, питаючи: «Хто я?» Для них то було питання болю і боротьби. Для Ґретель це взагалі не було питанням, у неї було стільки особистостей, аж не знала, що з ними робити. Деякі з цих Ґретель — хіба начерки на поверхні, інші — глибші. Багато з них — надзвичайно обдаровані, це й антитяжіння, пророчі сни… їхні обличчя сяють у повітрі, оточені коматичними образами: саме світло, по суті, сльози плакальниці, що ридає у такий своєрідний спосіб, поки вона проноситься крізь механічні міста, метеоритні стіни спадають у повітря складками, всі заглибини й очниці порожні, гола кістка, а навколо всього цього сяє чорнотою невиразна тінь… або застигає у викличних позах, довгі шати, пацьорки й алхімічний знак, зі шкіряних шоломофонів, підбитих по колу, як шолом велосипедиста, звисають вуалі, виблискують вежі та обсидіанові спіралі, видно ремені приводів і вали, дивні коридори для дирижаблів, що прокладають собі шлях попід арками, так велично, повз заслінки і велетенські плавники у міському тумані…

У «Weisse Sandwüste von Neumexiko[490]» вона грала пастушку. Найперше її запитали:

— Верхи вмієш?

— Аякже, — відповіла вона, хоча за все своє життя коня бачила лише під час війни, і то не ближче, як з придорожнього рову, але їй була потрібна робота. Коли ж настав час сідати у сідло, навіть не подумала боятися тварини поміж своїх стегон. То був американський кінь на ймення Змій, і хай би як його тренували, він запросто міг понести або навіть убити її, але на екрані вони гарцювали, сповнені Стрілецького запалу, Ґретель та її жеребець, і з її обличчя не сходила усмішка.

Вона скидає одну з вуалей, тонкий білий накип, пекучий осад недавньої ночі в Берліні.

— Поки ти спав, я пішла з дому. Вийшла на вулицю, босоніж. Побачила труп. Чоловіка. Тижнева сива щетина, сірий старий костюм… — Лежав за стіною нерухомо і дуже біло. Вона лягла біля нього, обвила руками. Був мороз. Труп покотився до неї, замерзлі складки одягу навіть не стріпнулися. Відчула, як колюча щетина трупа дряпає їй обличчя. Запах — не гірший, ніж холодне м’ясо з морозильника. Вона пролежала в його обіймах до ранку.

— Розкажи, як у твоєму краї. — Що її збудило? Кроки на вулиці, гуркіт вранішнього екскаватора. Заледве чула свій втомлений шепіт.

Труп відповів: «Ми живемо дуже глибоко під чорним болотом. Багато днів дороги». — Хоча їй важко було ворушити руками й ногами, так, наче була лялькою, але могла говорити і думати все, що заманеться.

Якоїсь миті вона ще запитала — не лише словами, — чи саме так може почуватися її м’який розум під пальцями Тих, хто…

«М-м, тут затишно. Час від часу у Них можна чимось поживитися — далеким громом, натяком на обриси якогось вибуху, що дійшов сюди крізь товщу землі над головою… але ніколи нічого близько. Все настільки темно, що речі буквально світяться. Ми літаємо. Сексу нема, але є фантазії, навіть багато таких, які пов’язуємо з сексом… якими раніше ми модулювали його енергію…»

У ролі пришелепуватої дебютантки Лотте Люстіґ вона опинилася серед потопу, її, вбрану прибиральницею, несло вниз річкою у ванні із заможним баламутом Максом Шлепціґом. Мрія всіх дівчат. Фільм мав назву «Jugend Herauf[491]!» (зрозуміло, невимушена алюзія на популярну в ті часи фразу «Juden heraus[492]!»). Насправді, всі сцени у ванні — комбіновані зйомки, їй ніколи не довелося бути у ванні з Максом на річці, все це робили дублери, а в остаточній версії залишився лиш дуже розмитий загальний план. Постаті затемнені та спотворені, схожі на мавп, світло дуже химерне, наче вся сцена викарбувана на темному металі, скажімо, на свинці. Дублером Ґрети був італійський каскадер на ім’я Блаццо у довгій білій перуці. Якийсь час у них був роман, але Ґрета не йшла до нього в ліжко, поки він не одягав перуки!

На річці періщить дощ: щораз гучніше лунає шум порогів, досі їх не видно, але вони реальні та невідворотні, тож обидва дублери відчувають дивний, щемкий страх, ось вони вже й справді розгубилися, і на березі поза тонкими сірими карлючками верболозу нема жодної камери… вся команда, звукооператори, постановники, головні освітлювачі поїхали… або й не приїжджали… і що це принесло течією, що гупає у нашу білосніжну мушлю? а що це за глухий і тупий удар?

Б’янка зазвичай срібна або взагалі не має кольору: тисячу разів знята, проціджена крізь скло, розвернута туди й назад лінзами з фіолетовим полиском подвійних і потрійних «Protar», «Schneider Angulon», «Voigtländer Collmear», «Steinheil Orthostigmat», «Gundlach Turner-Reich» 1895 року. Для Ґрети це щоразу доньчина душа, невичерпна душа… Шарф єдиного дитяти, заправлений на талії, завжди термосить вітер. Назвіть її продовженням материного «я», і спричините вибух гіркого сарказму, але час від часу Ґреті вдається побачити Б’янку в інших дітях, примарну, як у подвійній експозиції… ясно, так, дуже ясно в Ґоттфріді, у юному домашньому вихованцеві та протеже капітана Блікеро.

— Послаб мені трохи бретельки. Тут досить темно? Дивися. Танатц казав, що вони світяться, що він їх вивчив напам’ять. Вони сьогодні дуже білі, правда? Гм-м. Довгі й білі, як павутинки. На задниці теж є. І на стегнах ізсередини… — Не раз і не двічі після того, як кров зупинялася і Танатц змащував усе спиртом, він сідав, а вона лягала йому на коліна, і він розглядав її спину, як циганка долоню. Шрам життя, шрам серця. Croix mystique. Що за долі та фантазії! Він так збуджувався після шмагання, так захоплювався думкою, що вони неодмінно все здолають, всього уникнуть. Засинав ще до того, як шаленство та надія цілком його покидали, у такі хвилини вона любила його найбільше, перед самим сном — всі її тили палають, його невеличка голова тисне на груди, і всю ніч у тиші, клітина за клітиною, на спині затягуються рубці. Почувалася майже в безпеці…

Щоразу, коли ляскав батіг, щоразу у неможливості уникнути удару перед нею поставало видіння, єдине на кожному піку болю — око на вершині піраміди, жертовне місто з постатями у вбранні іржавого кольору. У кінці вулиці чекала темна жінка. Під каптуром — обличчя зажуреної Данії, що схиляється до Німеччини. Крізь ніч падали вишнево-червоні вуглинки. Б’янка у костюмі іспанської танцівниці погладжувала дуло карабіна…

Біля ракетного майданчика у сосновому лісі Танатц і Ґретель натрапили на стару дорогу, якою тепер ніхто не їздив. Серед зеленого підліску подекуди проглядали залишки тротуару. Здавалося, що якби вони пішли тією дорогою, то дісталися б якогось міста, факторії чи застави… і геть незрозуміло, що б там знайшли. Але місце те вже давно було б закинутим.

Узялися за руки. Танатц мав на собі стару куртку із зеленої замші з латками на рукавах, Ґретель — пальто з верблюжої шерсті та білу хустину. Подекуди на старій дорозі шар опалої хвої ставав настільки товстим, що кроків було майже не чути.

Вони вийшли на зсув, де багато років тому розмило дорогу. Жорства сіллю-перцем сипалась униз, до річки, вони її чули, але не бачили. На самому краєчку капотом донизу завмер старий автомобіль «ганномаґ-шторм», одні дверцята виламані. Лавандово-сірий металічний каркас обібраний начисто, як скелет оленя, а отже, десь у цих лісах було те, що так вчинило. Вони обійшли румовище, боячись підійти до розтрісканих, наче вкритих павутиною, стекол, до важкої смерті у тінях переднього сидіння.

Позаду поміж деревами виднілися залишки будинків. Там світло відступало, хоча полудень ще не настав, а ліс не став густішим. Посеред дороги помітили величезні купи лайна, ще свіжі, викладені хвилями, наче пасма мотузки, темні та вузлуваті. Що могло їх залишити?

Тієї миті вони з Танатцом усвідомили, що, видно, багато годин блукають руїнами великого міста, не стародавніми, а виниклими вже за їхнього життя. Стежка попереду завертала до лісу, але між ними і тим, що розкинулося за вигином, постало щось невидиме, невідчутне… якийсь спостерігач. Кажучи: «Ані кроку далі. Досить. Далі ані руш. Повертайтесь».

Рухатися далі було неможливо. Обоє, нажахані, обернулися, відчуваючи щось за спинами, і швидко пішли геть.

Коли повернулися у Schußstelle, застали Блікеро в останній стадії божевілля. Оббіловані, безкорі стовбури на холодній галявині стікали краплями смоли від ракетних смолоскипів.

— Він міг би нас вигнати. Блікеро був тутешнім божеством. Ніяких паперів і бачити не схотів, але забажав, щоб ми лишилися. Віддав нам усе найкраще, що там було: ліжка, їжу, напої, наркотики. Щось планувалося за участі хлопчика, Ґоттфріда, це однозначно, як запах смоли, перше, що відчувалося тими блакитними серпанковими ранками. Але Блікеро нам нічого не розповідав.

Ми приїхали на Пустище. Там були родовища нафти, почорніла земля. Нагорі ромбами літали «Jabos[493]», полювали за нами. Блікеро перетворювався на іншого звіра… на вервольфа… в очах не лишилося вже нічого людського, воно день за днем блякло, його замінили сірі борозни, нелюдські візерунки червоних прожилок. Острови, грудочки островів у морі. Деколи навіть топографічні лінії, що сходилися в одній точці. «Це карта моєї Ur-Heimat[494], — уяви собі зойк настільки тихий, що звучить шепотом, — Королівства Володаря Блікеро. Білої землі». Раптом я збагнула — тепер його світ складається із міфічних країв, у них свої карти, справжні гори, річки та барви. Не Німеччиною він пересувався, то був його власний світ, але і нас він брав із собою! Моя піхва набрякала при кожній небезпеці, за кожної загрози знищення і чарівного незнання того, коли воно станеться, бо простір і час належали Блікеро… Він не втрачав темпу на дорогах, не переходив мостами та низинами — ми пливли крізь Нижню Саксонію від острова до острова. Кожен пусковий майданчик був островом у білому морі, кожен острів мав посередині вершину… позиція самої Ракети? мить відриву? Німецька Одіссея. Який острів стане останнім — домом?

Постійно забуваю спитати у Танатца, що сталося з Ґоттфрідом. Танатцу дозволили залишитися з батареєю, а мене забрали: повезли в «іспано-сюїзі» із самим Блікеро крізь сіру мряку до нафтопереробного заводу, що колесом крався за нами крайнебом, десь далеко бовваніло нагромадження чорних поламаних веж, а на верхівці одного димаря безперестанку палахкотіло. То був Зáмок, Блікеро саме зиркнув туди і хотів щось сказати, а я мовила: «Зáмок». Губи одразу всміхнулися, але безсторонні побрижені вовчі очі пішли за межі внутрішньої телепатії — до звіриної опівночі, до невідступності на межі смерті, чого я навіть уявити не можу, непоступливі клітини з крихітними спалахами всередині трималися на самій лиш кризі або навіть на чомусь меншому. Він називав мене Катьє: «От побачиш, твоя маленька хитрість більше не спрацює. Не тепер, Катьє». А я не боялася, я розуміла таке божевілля, або, іншими словами, маячню старої людини. У наш потік залетів лелека з обвислими крильми, опущеною головою і з витягнутими назад ногами, прусська потилиця — на її лискучих поверхнях з’явилися чорні закрути лімузинів і штабних автомобілів на під’їзній доріжці до головного штабу. На краю стоянки побачила легкий літак, двомісний. Обличчя людей у літаку здалися знайомими, знала їх із фільмів — то були влада і статечність, поважні люди, але впізнала тільки одного, генерал-директора Смараґда з Леверкузена. Літній чоловік з тростиною, був до Війни відомим медіумом і, здається, лишався ним і зараз. «Ґрета, — усміхнувся він, намацуючи мою руку. — Ах, ми всі тут». Але інші не мали його шарму. Всі чекали на Блікеро — зібрання знаті у Зáмку. Вони пішли до зали засідань, мене залишили з помічником на прізвище Дроне — високе чоло, посивіле волосся, безперестанку поправляв на собі метелика. Бачив усі мої фільми. Ми рушили до апарата. Крізь шибки вікон зали засідань я побачила їх за круглим столом із чимсь посередині, воно було сірим, пластмасовим, блискучим, на поверхні грало світло. «Що це?» — запитала я кокетливо, заграючи з Дроне. Він відвів мене якнайдалі, щоб не почули. «Думаю, це для «F-Gerät», — прошепотів він.

— F? — перепитує Слотроп. — «F-Gerät», точно?

— Якась літера.

[490] «Білі піски Нью-Мексико» (нім.) (прим. пер.).

[491] «Підіймайся, молодь!» (нім.) (прим. пер.).

[492] «Жиди, геть!» (нім.) (прим. пер.).

[493] Винищувач-бомбардувальник (прим. пер.).

[494] Прабатьківщина (нім.) (прим. пер.).