Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мушу подивитися…

Діди спираються на поруччя, палять люльки, роздивляються Ґрету або виглядають щось на річці. Зодягнені у сірий одяг — широкі штани, крислаті капелюхи з округлим верхом. Ринкова площа дуже ділова й охайна: виблискують трамвайні рейки, відчувається запах води, якою її недавно поливали зі шланга. Своїми барвами заливає руїни бузок, надлишок його життєвих сил вихлюпується на потрощений камінь і цеглу.

Власне, якщо не рахувати кількох постатей у чорному на осонні, курорт на водах безлюдний. Маргерита вже нажахана, як у Берліні, Слотроп чалапає за нею у костюмі Ракетмена і почувається дещо незручно. З одного боку Sprudelhof[472] обмежує піщаного кольору аркада — колони з піщаника і брунатні тіні, латка перед входом засаджена кипарисами. У масивних камінних чашах підстрибують водограї — струмені двадцяти футів заввишки, їхні тіні на гладкій бруківці двору густі й неспокійні.

А хто це виструнчився біля центрального джерела? І чому скам’яніла Маргерита? Вигулькнуло з-за хмар сонце, люди дивляться, але навіть у Слотропа по спині і крижах волоски наїжачилися, до самих щелеп з обох боків набігають одна за одною хвилі холодного дрожу… жінка зодягнена у чорне пальто, волосся покрите креповим шарфом, крізь чорні панчохи просвічується ледь не багряним плоть її дебелих литок, жінка щойно схилилася до води — і наче застигла, спостерігає, як підходять Ґрета і Слотроп… але усмішка… десять метрів підметеного двору, усмішка на дуже білому обличчі стає впевненішою, вся неміч мертвої пропащої Європи зібралася в її очах — чорних, як і одяг, — чорних і непросвітних. Вона їх знає. Ґрета відвернулася і намагається заховати обличчя на Слотроповому плечі.

— Біля джерела, — невже це вона шепоче? — проти сонця, ота жінка в чорному…

— Ходімо. Все добре. — Знову те саме, берлінські балачки. — Вона тут лікується. — Ох і дурень, він не встигає її спинити, а вона вже відсахнулася, страхітливий гортанний зойк, повернулася і починає бігти, розпачливе цокання високих підборів на камені, під затінені арки Kurhaus[473].

— Агов! — Слотропа аж нудить, він звертається до жінки в чорному: — Пані, в чому річ?

Проте її обличчя вже змінилося, тепер це просто жінка з руїн, на яку він, якби десь побачив, і не глянув би. Вона всміхається, все нормально, але якось силувано й діловито, йому це знайоме.

— Zigaretten, bitte[474]? — Він подає їй довгий недопалок, який тримав на потім, і йде шукати Маргериту.

В аркаді нікого. Всі двері вестибюля з лікувальною водою замкнені. Згори крізь ряд вікон із жовтими шибками сяє день, шибки вціліли не всі. Далі коридором плавають повні вапняного пороху волохаті клапті передвечірнього світла. Він іде понівеченими сходами, ті впираються у небо, шлях перекривають камінні брили. З майданчика нагорі видно, як курорт тягнеться у далечінь передмістя: високі дерева, понурі хмари, блакитна річка. Ґрети не видно. Значно пізніше він здогадається, куди вона поділася, але на той час вони вже облаштуються на «Анубісі», і через це він почуватиметься ще безпораднішим.

Він шукає її до смеркання, а тоді знову повертається до річки. Сидить у прикрашеній жовтими вогниками кав’ярні просто неба, п’є пиво, їсть шпецле і суп, чекає. Коли вона матеріалізується, це таке собі несміливе «згущення», як її, мабуть, раз чи двічі вводив у фільм Ґергардт фон Ґьолль, не так сама йде, як до її німого широкого плану, вже стабілізованого навпроти, прямує погляд Слотропа, що допиває пиво, стріляє сигарету. Ґрета не просто уникає розмов про жінку біля джерела, вона про неї, либонь, уже й не пам’ятає.

— Ходила глянути з оглядового майданчика, — ось що вона зрештою каже, — подивилася на річку. Вона недалеко. Бачила судно, на якому вона подорожує. Ще якийсь кілометр.

— І що ми робимо далі?

— Б’янка, моє дитя, і друзі. Думала, вони вже давно у Свінемюнде. Але тепер ніхто не дотримується розкладу…

Після двох філіжанок гіркої жолудевої кави та ще однієї сигарети на річці з’являється веселе розмаїття вогнів — червоних, зелених і білих, з легким похропуванням акордеона, гупанням контрабаса та жіночим сміхом. Слотроп із Ґретою йдуть униз до набережної і в тумані, крізь який уже проглядає ріка, бачать океанську яхту майже того ж кольору, що й туман, — позолочений крилатий шакал під бушпритом, на палубах просто неба повнісінько гомінких і заможних людей у вечірньому вбранні. Хтось уже помітив Маргериту. Вона махає рукою, і вони махають або показують пальцем, називають її на ім’я. Таке собі село на воді: всеньке літо ходило цими низинами, як судна вікінгів тисячу років тому, але без поспіху чи грабунків — шукало виходу, проте досі не вирішило, якого саме.

Судно пристає до набережної, команда опускає трап. Усміхнені пасажири вже на трапі, тягнуть до Маргерити руки у рукавичках і перснях.

— Ти йдеш?

— А… що, треба?

Вона стенає плечима й одвертається, обережно робить крок і ступає на борт, спідниця натягується і на якусь мить зблискує у жовтому світлі з кав’ярні. Слотроп вагається, поривається за нею — і останньої миті якийсь жартун забирає трап. Судно рушає далі, Слотроп репетує, втрачає рівновагу і падає у річку. Головою вперед — шолом Ракетмена тягне його просто на дно. Він стягує шолом і спливає на поверхню, у носі пече, в очах ряботить, біле судно віддаляється, хоча гвинти серед шумовиння рухаються до нього, засмоктують плащ, тому він змушений позбутися і його. Відпливає на спині, а тоді обережно огинає ахтерштевень судна, підписаний чорним: «АНУБІС» Świnoujście, намагається триматися якнайдалі від гвинтів. З другого боку помічає линву, йому вдається підплисти і вчепитися за її кінець. Оркестр на палубі виграє польку, біля поручнів розкошують три пані напідпитку з тіарами і в тісних перлових намистах, спостерігають, як Слотроп видирається нагору.

— Давай обріжем! — верещить одна. — І він знову впаде!

— А давай! — погоджуються товаришки. Хай бог милує! Котрась із них уже дістала величезний різницький сікач і під жваве ґелґотання орудує ним досить вправно, аж раптом Слотропа хтось хапає за щиколотку. Він дивиться вниз — з ілюмінатора стирчать два тендітні зап’ястя у сріблі та сапфірах, підсвічених зсередини каюти, ніби крига, ще нижче маслянисто вирує річка.

— Сюди. — Голос дівочий. Слотроп сповзає униз, і вона тягне його за ноги, аж поки він не сідає в ілюмінаторі. Згори лунає гучне «цюк!», линва падає, а дами заходяться істеричним реготом. Слотроп, звиваючись, пролазить усередину, з одягу дзюрчить вода, він падає на горішню койку біля дівчини років вісімнадцяти у довгій вечірній сукні з блискітками, з білявим, ледь не білим волоссям і з такими вилицями, що у Слотропа вперше у житті встає від самого вже їх вигляду. Однозначно з його мозком щось таки сталося, направду…

— Я…

— Ммм. — Дивляться одне на одного, зі Слотропа тече далі вода. Виявляється, її звати Стефанія Прокаловска. Її чоловік Антоній — власник «Анубіса».

Ну, має чоловіка, та й має.

— Тільки гляньте, — каже Слотроп. — Мокрий як хлющ.

— Я вже помітила. Вам має підійти чийсь костюм. Обсихайте, а я піду гляну, чим тут можна зарадити. Вбиральня там. Там усе є.

Він скидає залишки ракетменського вбрання, приймає душ, милиться лимонною вербеною, на якій бачить кілька біленьких лобкових волосин Стефанії, і вже голиться, коли вона повертається із сухим одягом.

— А ви, значиться, з Маргеритою.

— Щодо «з» — не впевнений. Вона знайшла свою доньку?

[472] Майданчик із мінеральним джерелом на курорті (нім.) (прим. пер.).

[473] Павільйон із лікувальними водами (нім.) (прим. пер.).

[474] Цигарки, будь ласка? (нім.)