Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— «S»?

— Хай буде «S». Як немовлята зі своєю мовою, і слова самі вигадують. Мені здалося, що воно скидається на ектоплазму — щось таке, що спільною волею вони матеріалізували на столі. Нічиї губи не ворушилися, це був сеанс. Тоді я зрозуміла, що Блікеро перевів мене за межу, впорснув нарешті у свій простір, не завдавши жодного болю. Я нічого не робила, люди стовбичили в коридорі позад мене, відрізали дорогу назад, рука Дроне пітніла на моєму рукаві. Він був знавцем пластиків. Постукував нігтем по великій прозорій африканській масці, нашорошував вуха: «Чуєте? Оце звук справжнього полістиролу…» — і впадав задля мене в екстаз над важкою чашею з метилметакрилату, копією Святого Граалю… Ми були біля баштового реактора, стояв сильний дух розчинника, прозорі стрижні з якоїсь пластмаси із сичанням проходили крізь екструдер біля підніжжя башти в охолоджувальні канали або в дробарку. У кімнаті було спекотно. Я думала про щось дуже глибоке, чорне і в’язке, що живило цей завод. Знадвору долинув гул мотора — роз’їжджаються? А я чому тут? Ліворуч і праворуч повзали пластмасові змії. Ерекція мого супроводу шукала вихід з одягу, я могла робити що заманеться. Чорносяйне і глибоке. Я вклякла і почала розщіпати штани Дроне, але двоє інших взяли мене за руки і потягли на склад. За нами, видно, потяглися інші, а може, увійшли через задні двері. Над головами рядами спадали величезні завіси зі стиролу чи, можливо, вінілу, різнобарвні, світлонепроникні та прозорі, мінилися північним сяйвом. Я відчула, що десь за ними була публіка, яка нетерпляче чекала на початок чогось. Дроне і чоловіки розіклали мене на надувному пластиковому матраці. Навколо, я бачила, дробилося чи то прозоре повітря, чи то світло. Хтось сказав «butadiene», а мені почулося «буде дивно»… Навколо шурхотів і потріскував пластик, огортав нас примарно-білим. У мене забрали одяг і одягли незвичайний костюм з якогось чорного полімеру, дуже вузький у талії, а в промежині відкритий. Відчувала його, наче щось живе. «Забудь про шкіряний одяг, забудь про атлас, — тремтів Дроне. — Це іміполекс, матеріал майбутнього». Не можу описати його запах або який він на дотик — це щось неймовірне. Щойно мої соски його торкнулися, як одразу набубнявіли, благали покусування, хотілося, аби він облягав мою піхву. Ніякий одяг ані до того, ані потім не збуджував мене настільки сильно, як іміполекс. Вони обіцяли пошити мені з нього бюстгальтери, сорочки, панчохи, вечірні сукні. Дроне причепив поверх власного пеніса ще й величезний пеніс з іміполексу. Я потерлася об нього обличчям, він був такий апетитний… Під ногами був первісний хаос. Речі, спогади злилися, пішли у голові обертом. Потік. Я викидаю все це в якусь порожнечу… з маківки вихилясом стрімко соталися яскраві галюцинації… брязкальця, кумедні уривки діалогів, витвори мистецтва… я все відпускала, нічого не стримувала. Чи була то «смиренність» — отак усе відпускати?

Не знаю, скільки мене протримали. Спала, прокидалася. Чоловіки з’являлися і зникали, час утратив сенс. Одного ранку я опинилася поза межами заводу, гола, під дощем. Там нічогісінько не росло. Щось розкинулося навколо величезним віялом, тяглося на багато миль. Якесь смолисте пустище. До пускового майданчика довелося йти пішки. Звідти всі пішли. Танатц лишив записку, просив, щоб я спробувала дістатися Свінемюнде. На майданчику, видно, щось трапилося. На галявині залягла тиша, я таку чула тільки раз, у Мексиці. Того року я була в Америці, ми зайшли далеко у джунглі, вийшли на камінні сходи, вкриті ліанами, лишайником, віковою гнилизною. Інші полізли нагору, але я не змогла, як і тоді з Танатцом у сосновому лісі. Відчула тишу, що чекала нагорі. Не на них, на мене чекала… моя особиста тиша…

На містку «Анубіса» буря гучно торсає лапою шибки, могутні мокрі ляпаси навмання вилітають із пітьми хляп! живу істоту можна виявити хіба за відлунням, треба бути повним психом — або принаймні польським кавалеристом, — щоб так стояти за настільки сумнівною тонкою переділкою і героїчно спостерігати за кожним ударом. За Прокаловскі стрілка креноміра хилиться то в один, то в інший бік разом із похитуванням судна: маятник уві сні. Грозове світло зробило складки його обличчя чорними, чорними, як очі, як шапка, так туго й хвацько натягнута навскоси через борозни його чола. Плями світла, чистого, глибокого, на горішній панелі радіостанції… воно м’яко сіється зі скла курсового покажчика… вихлюпується крізь ілюмінатори у білу річку. Незбагненно, але день чомусь триває довше, ніж належить, смеркається вже кілька годин. У снастях замерехтіли вогні святого Ельма, буря шарпає канати і троси, хмарна ніч стає гучною і білою, здригається у спазмах. Прокаловскі курить сигару і вивчає карту Одер-Гафф.

Навколо стільки світла. А чи російські чатові спостерігають за ними з берега, під дощем? Чи позначений цей відтинок переходу восковим олівцем, X за іншим X, через поле російського пластику, де всередині павутина вибілює німецькі вікна, біля яких нікому не треба стояти, де фосфорна трава йде брижами у контрольному осцилографі, а невловимий пропуск між зубцями шестерень, який відчуваєш через верньєр, і є різницею між влучанням і промахом… Вацлаве, а чи той імпульс на екрані справді судно? У зоні тепер просто безліч обманок — стоячі хвилі, великі безпілотні птахи, настільки широко відомі, що мають серед операторів власні ймення. Загублені повітряні кулі, плавучі залишки з інших театрів воєнних дій (нафтові бочки з Бразилії, ящики з-під віскі із трафаретними написами «Форт-Ламі»), спостерігачі з інших галактик, часом — дим, високе альбедо — а справжні цілі трапляються вкрай рідко. З цією плутаниною складно впоратися новому поповненню та запізнілим призовникам, тільки стара гвардія ще спроможна відчувати: на вахтах Витривалості, у зеленому дрожі сигналу того, що спершу здавалася вічним, вони почали оцінювати розсіювання… набули візуальної вдачі.

Які шанси, що «Анубіс» дійшов до гирла? Розклад порушено, що нині вельми модно, навіть неминуче — мав пройти повз Свінемюнде кілька тижнів тому, але Вісла для білого судна була недоступною. Якийсь час росіяни навіть тримали на судні вартового, аж поки Анубісові дами не заморочили хлопцям голову достатньо, щоб вдалося віддати кінці, — так розпочалося довге повернення польськими шляхами, заливними північними лугами, їм навздогін летіли радіограми, якогось дня відкритим текстом, а вже наступного — кодом, початковий безлад, сум’яття між мовчанкою ката і Зоряним Часом. Нині є міжнародні міркування на користь «Анубіса», і є аргументи супроти нього, тож суперечка триває, надто туманна, аби зібратися в одне ціле, та ще й накази змінюються щогодини.

Хитаючись і вздовж, і з боку на бік, «Анубіс» просувається на північ. На овиді мерехтить блискавиця, а грім нагадує військовим на борту про ураганний вогонь перед битвою, і вони вже не знають, чи вдалося їм ті битви пережити, а чи вони просто марять, можуть прокинутися і вмерти… Горішні палуби виблискують голизною і слизотою. Шпігати забило сміття після вечірки, з отворів на камбузі під дощ сотається густий застояний дим. Салон уже готовий до бакари, а в кочегарці показують порнографію. От-от почнеться друга собача вахта. Білий корабель просідає, як вогник щойно засвіченої у вечірню годину гасової лампи.

Баком і кормою швендяють гультяї, вечірній одяг прикрашено блискітками блювотиння. Дами порозлягалися під дощем, соски стирчать і випинаються під промоклим на дощі шовком. По палубі човгають із «Драміном» і бікарбонатом на тацях стюарди. Блювотна аристократія зависла на горішніх леєрах, а ось униз трапом на головну палубу спускається Слотроп, б’ється то в той, то в той фалреп і почувається доволі кепсько. Десь поділася Б’янка. Двічі обійшов усі закапелки, але її так і не знайшов, як не знайшов і причини, чому вранці пішов від неї.

Це має значення, але наскільки? Тепер, коли Маргерита виплакалася про останні дні з Блікеро біля безструнної ліри над печальним проваллям гальюну, йому, як належиться, тепер добре відомо, що саме «S-Gerät», зрештою, його і переслідує, оцей «S-Gerät» і бліда полімерна всюдисущість Ласло Джемфа. А як він шукач і шуканий, то що ж, тоді він і принада, і принаджуваний. Питання іміполексу хтось прищепив йому ще в казино «Герман Ґерінґ» з надією на те, що воно буйно розцвіте іміполектикою із власним потенціалом у Зоні — але Вони були певні, що Слотроп на таке клюне. Схоже, їм відомо про певні під-Слотропові потреби, а йому ні, це принижує його перед самим собою, але тепер постає навіть дражливіше питання: То що ж саме мені позаріз потрібно?

Ще місяць тому, перепочивши день-два, він би відшукав дорогу назад — до вересневого дня, до твердого і пружного, наче галузка лозошукача, прутня у штанях, який намагається всім показати, що десь у небі щось таке є. Чуття на ракети — це дар, і він його мав, страждав від нього, намагався заповнити своє тіло дзвінкою хтивістю до самісіньких пор і фолікул… увійти, сповнитися… піти на лови… показатися… закричати… без надії на пощаду відкрити руки рот сідниці очі ніздрі цьому прагненню з небес, блідіших, ніж вицвілий комерційний Ісус…

Але тепер за Слотропом розчахнувся простір, супроти якого не підеш, а мости, якими можна було повернутися, впали вже назавжди. Йому стає дедалі простіше зраджувати тих, хто йому вірив, зобов’язання видаються вже не настільки й обов’язковими. По суті, відбувається загальна втрата емоційності, онімілість, через яку варто було б стривожитися, але так не хочеться…

І не можеться…

У корабельному приймачі тріскотять російські передачі, а статика налітає, наче дощова пелена. На березі з’являються вогники. Прокаловскі клацає головним вимикачем, і все світло на «Анубісі» згасає, лиш часом спалахуватимуть і маятимуть білим серед снастей, на виступах антен, щогл і штагів вогні святого Ельма.

Сповитий бурею білий корабель линутиме повз велику руїну Штеттина у цілковитій тиші. З лівого борту дощ на мить ущухне, і з’являться останні розламані стріли підйомників та обвуглені склади, настільки мокрі й лискучі, що, здається, їх відчуваєш носом, і край безлюдної трясовини, яка тхнутиме цілком виразно. А тоді берег знову стане невидимим, ніби у відкритому морі, Одер-Гафф навколо «Анубіса» розляжеться на всю свою широчінь. Сьогодні вночі патрульні катери не курсуватимуть. З пітьми налетять баранці й розбиватимуться об ніс судна, і з пащі золотого шакала струменітиме морське шумовиння… Граф Вафна тинятиметься на кормі у самій лише білій краватці з повними жменями червоних, білих і блакитних фішок, які зі стукотом порснуть на палубу, тому грошей за них він так і не отримає… Графиня Бібескю марить на палубі Бухарестом чотирирічної давнини, січневим терором, «Залізною гвардією», що по радіо верещить «Хай живе смерть», тілами євреїв і ліваків, повішених на гаках міських різниць, з них скрапує на дошки підлоги, що смердять м’ясом і шкурами, її ж груди у цей час ссе шести-семирічний хлопчик в оксамитовому костюмчику Фонтлероя[495], їхнє мокре волосся і стогони зливаються воєдино, вони зникнуть у раптовому вибуху шумовиння над носом корабля… і панчохи підуть стрілками, шовкові сукні поверх віскозних спідниць побрижаться… стояки опадуть без попередження, кістяні ґудзики здригнуться від жаху… знов увімкнуть ліхтарі, і палуба стане сліпучим дзеркалом… і вже невдовзі Слотропу видасться, буцім він її бачить, він подумає, що знайшов Б’янку — темні вії міцно стулені, обличчям тече дощ — він побачить, як вона впаде на ковзкій палубі саме тої миті, коли «Анубіс» різко поверне у бік порту, і навіть за таких обставин — на такій відстані — кинеться за нею, не вагаючись, і собі ковзне, коли вона зникне під вапняно-білими леєрами, а він похитнеться, намагаючись зробити крок назад, але майже одразу відчує удар по нирках і стрімголов вилетить за борт, і по всьому, прощавай, «Анубісе» і твій вантаж крикливих фашистів, уже нема кораблика, нема навіть чорного неба, бо дощ періщить швидкими голками по його падаючих очах, а сам він летить навіть без вигуку «рятуйте!», лиш якесь смиренне і сльозливе от курва, а сльози мало що змінять у до білого збатоженій колотнечі, що видає себе сьогодні за Одер-Гафф…

Говорять німецькою. Скидається на рибальську посудину зі знятими навіщось сітями та стрілами. Вантаж на палубі — купою. З міделя Слотропа розглядає рожевощокий підліток, то нахилиться, то знову відступить.

— Він у вечірньому костюмі, — гукає парубок у бік рубки. — Це добре чи погано? Ви часом не з військової адміністрації?

— На Бога, малий, я ж тону! Ну хочеш, розписку дам? — Отаке воно — «як ся маєш» по-німецькому. Юнак подає рожеву руку, вся долоня в рачках, витягує нагору. Вуха змерзли, з носа дзюрчать солоні шмарклі, він хляпається на просмерділу рибою і посмуговану подряпинами від чогось твердого дерев’яну палубу. Суденце стрибком набирає швидкість, за ним назустріч дощу здіймається висока хвиля шумовиння. Мокрий Слотроп перекочується на корму, з рубки до нього долинає вибух божевільного реготу.

— Слухай, хто чи що командує на цьому судні?

— Моя мама, — рожевий хлопчак сідає біля нього з винуватим і безпорадним виглядом. — Гроза безмежного моря.

Пані з пухкенькими щічками звати фрау Ґнаб, а її дитя — Отто. Коли вона сповнюється материнської любови, зве його «Німий Отто» і вважає це дуже кумедним. Її це старить. Поки Слотроп стягує і розвішує смокінг, загорнувшись у стару армійську ковдру, мати і син розповідають, що постачають товари для чорного ринку по всьому Балтійському узбережжю, бо хто б іще вийшов сьогодні в море — у таку негоду? Його обличчя викликає довіру, себто Слотропове обличчя, люди розкажуть йому що завгодно. Цього разу вони, здається, прямують до Свінемюнде по вантаж, який завтра мають доправити до берега Узедому.

— Знаєте чоловіка в білому костюмі, — цитує Ґелі Триппінґ з позаминулої епохи, — який щодня пополудні буває на Штранд-променаде у Свінемюнде?

Фрау Ґнаб запихає в ніздрю нюхального тютюну і аж сяє.

— Та хто ж не знає. Він — білий лицар чорного ринку, а я — королева прибережної торгівлі.

— Der Springer, так?

— А хто ж іще.

Хто ж іще. У кишені штанів Слотроп досі носить шахову фігурку, яку дав йому дружбан Зойре Буммер, по ній Шпрінґер мусить його впізнати. Слотроп засинає в рубці, вимикається на дві-три години, і за цей час до нього приходить Б’янка, ніжно пригортається під ковдрою. «Тепер ти справді у Європі», — підсміюється вона, обіймаючи. «Господи солоденький, — раз за разом повторює Слотроп неслухняним голосом, достеменно Ширлі Темпл. Певна річ, йому страшенно ніяково. Прокидається в сонячному промінні, скиглять чайки, запах пального номер 2, по лунких дошках на берег гримотять винні бочки. Вони стоять у Свінемюнде біля розваленого згарища складів. Фрау Ґнаб стежить за вивантаженням чогось там на берег, у бляшанці Отто приніс залиту окропом, Бог свідок, справжню Bohnenkaffee[496].

— Уже й смак забув, — Слотроп обпікає губи.

— Чорний ринок, — муркоче Німий Отто. — Не найгірший бізнес.

— Сам трохи цим займався… — Ага, так, він забув на «Анубісі» залишки гашишу Бодіна, цілісіньких, курва, кілька унцій, ну хто ж так робить? Бачиш, а цукерочка в запасці, гарна білолиця, пішла обертом у танці з тортом Бісовим уранці…

— Гарний ранок, — зауважує Отто.

[495] Персонаж роману Френсіс Бернетт «Маленький лорд».

[496] Кава у зернах (нім.) (прим. пер.).