Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Постараюся дізнатись, — і підскакує від добрячого копняка.

— Не пощастило, — радісно кричить голос за спиною. — Я тут один розумію нижньопомеранську.

— Не пощастило, — киває Стефанія.

— А я ж просто хотів задурно доїхати до Свінемюнде.

Але Стефанія кидає:

— Задурно можна потрапити лиш в одне місце. Відпрацьовуйте квиток — ідіть, переговоріть з Маргеритою.

— Хочете, щоб я… але послухайте…

— Нам зайві пригоди не потрібні.

На цьому судні то одне з головних правил — жодних пригод, тож Слотроп галантно встромляє недопалену сигару в зуби мадам Прокаловска й залишає її пахкати з кулаками у кишенях кардиґана.

У машинному відділені Б’янки вже нема. Він ходить серед пульсуючого світла лампочок, серед запакованої в азбест всячини, раз чи двічі обпікається у місцях з викришеною ізоляцією, зазирає у тьмяні закутки, хвилюючись за власну ізоляцію. Нічогісінько, тільки гуркіт машин. Прямує до трапа. На нього очікує клаптик червоного… ні, лишень сукеночка з мокрою плямою його сімені на облямівці… яскрава вологість так і не висохла. Він сідає навпочіпки, бере сукню, вдихає її запах. Я дитина, добре вмію ховатися, і тебе сховаю.

— Б’янко, — гукає він, — Б’янко, виходь!

Біля дверей до гальюна широкий вибір нероб-аристократів і пияків, що перегородили прохід порожніми пляшками і склянками, та ще посиденьки кокаїністів, кристалічні пташки пурхають у хащі ніздрів з вістря рубіново-золотого кинджала. Слотроп протискується крізь натовп, налягає на двері і гукає Маргериту.

— Іди геть.

— А ти не виходь. Тільки мене впусти.

— Я знаю, хто ти.

— Благаю тебе.

— Дуже розумно з їхнього боку, підіслали тебе, як бідолашного Макса. Але тепер нічого не вийде.

— Я з Ними покінчив. Присягаюся. Ти мені дуже потрібна, Ґрето. — Дурня. Нащо вона йому?

— Тоді тебе вб’ють. Іди геть.

— Я знаю, де Б’янка.

— Що ти з нею зробив?

— Ну, просто… впусти. — Ціла хвилина тиші, а тоді впускає. Кілька роззяв також намагаються пропхатися, але він грюкає дверима і знову замикає. На Ґреті сама чорна сорочка. Високо на стегнах мазки кучериків волосся. Обличчя біле, постаріле, вимучене.

— Де вона?

— Ховається.

— Від мене?

— Від Них.

Швидко на нього блимає. Надто багато дзеркал, бритв, ножиць, світла. Надто біло.

— Але ти один із Них.

— Та годі тобі, ти ж добре знаєш, це не так.

— Так. Ти вийшов з річки.