Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, залита пальним, жива, готова до запуску… заввишки п’ятдесят футів, тремка… а тоді — фантастичний, просто чоловічий рев. Мало перетинки не лускають. Жорстко, жорстоко вривається у незайману блакить небесних шат, мій друже. Така фалічна. А ви як гадаєте?

— Ну…

— Гм-м, ja, ви б порозумілися із ними, там, на пусковому майданчику, вони такі ж стримані, як і ви. Старанніші за, скажімо, піхотинців чи танкістів, уважні буквально до фанатизму. Ну, безперечно, із прикметними винятками. Людина живе задля таких винятків… Був там один хлопак… — П’яні спогади? А чи вдає? — Ґоттфрід його звали. Божий мир, який, думаю, він і віднайшов. Щодо нас таких сподівань я не маю. Нас зважують на шальках терезів, і ми важимо небагато, до того ж Різник поклав на шальку Свій палець… гадаєте, я переситився. Я теж так думав аж до того страхітливого тижня. Все розпадалося, ми відходили нафтовими полями Нижньої Саксонії. Тоді я й зрозумів, що я — безневинне дитя. Командир розрахунку перетворився на істеричного маніяка. Називав себе «Блікеро», почав говорити, як співає капітан у «Воццеку» (опера Альбана Берґа), голос раптом зривався на істеричний вереск. Валилося все, і він став якимось печерним, волав до неба, годинами сидів у трансі, заціпенілий, очі закочені під лоба. А тоді зненацька голосив богопротивними колоратурами. Білі порожні овали, очі статуї, а за ними сірий дощ. Покинув 1945-й, пустив коріння у дохристиянську землю, якою ми втікали, в Urstoff[477] первісного германця, найнещаснішого і найзаляканішого Божого створіння. Ми з вами, либонь, упродовж поколінь настільки християнізувалися, настільки ослабилися отим Gesellschaft і нашою даниною його славнозвісній «Обітниці», якої ніколи не існувало, що на нас — навіть на нас! — наганяє жах така реверсія. Але десь глибоко в її безмовності прокидається Urstoff і співає… а останнього дня… який сором… протягом усього того страхітливого дня у мене була ерекція… не судіть… не міг себе контролювати… геть не міг контролювати…

На цьому місці їх перебивають Маргерита з Б’янкою, що театрально грають маму і вередливе дитя. Хтось щось шепоче диригенту оркестра, спраглі розваг метушаться навколо розчищеного місця, де з наприндженими губками стоїть Б’янка. Її сукенка на струнких стегнах поїхала вгору, з-під облямівки визирає чорне мереживо нижніх спідниць, поза сумнівом, буде щось дуже вигадливе і геть не провінційне, дуже збитошне, чого тільки вона ось так відвела пальчик від щічки з ямочкою? — аж тут вступає оркестр, і у Слотроповім роті починає збиратися слина — не довелось би блювати. Страхітливий сумнів заповзає у думки — чи переживе він наступні кілька хвилин?

Річ не тільки в тому, що її пісенька — «На славному “Льодянику”», вона ще й без найменшого сорому починає мугикати пісеньку достеменно так, як робила це замолоду Ширлі Темпл, точнісінько така сама зміна поросячої інтонації, так само розлітаються кучерики, безпричинна усмішка і притупування не в лад… її витончені голі ручки наливаються соком, сукеночка щораз коротшає — чи це хтось бавиться зі світлом? Проте дитячі асексуальні складочки не змінили її очей, вони залишаються такими ж насмішкуватими, темними, її власними…

Бурхливі оплески й підхмелене «браво», коли все нарешті закінчується. Танатц утримується, по-батьківському похитує головою, широкі брови супляться…

— Якщо так триватиме й далі, вона ніколи не стане жінкою…

— А тепер, liebling[478], — Маргерита з нечастою і дещо фальшивою усмішкою, — послухаймо «Звірятка-сухарики у моєму супі»!

— «Звірятка-сухарики у моїй дупі»! — вигукує дотепник із натовпу.

— Ні, — стогне дитя.

— Б’яночко…

— От сучка! — гострий каблук цокає об сталеву палубу. Аякже, все за сценарієм. — Мало з мене познущалася?

— Дуже мало, — накидається на доньку, хапає за волосся і шарпає. Мала падає на коліна, пручається, намагається вирватися.

— Це чарівно, — вигукує дама з тесаком, — зараз Ґрета їй випише.

— А краще б я… — бурмоче розкішна дівчина-мулатка у вечірній сукні без бретельок, проштовхується наперед глянути, тож попліскує Слотропа по щоці прикрашеним самоцвітами мундштуком, атлас шерехтить на його стегні. Хтось уже подав Маргериті сталеву лінійку та крісло з чорного дерева у стилі ампір. Вона затягує Б’янку собі на коліна, задирає їй сукенку і нижні спіднички, стягує білі мереживні панталончики. Прегарні сідниці малої здіймаються округлими місяцями. Делікатна розщелина стискається і розтискається, підв’язки соваються і натягуються, коли Б’янка хвицає ногами, шовкові панчохи труться одна об одну і повискують, еротично і досить чутно, бо товариство саме стихло і шукає, до чого торкнутися, руки потяглися до грудей і промежин, адамові яблука підскакують, язики лижуть губи… і де ж та мазохістка і статуя, яку Слотроп знав у Берліні? Ґрета наче випускає весь свій біль, що назбирався за останні тижні, на голі сідниці доньки, на шкіру настільки ніжно-налиту, що на червоних смужках після кожного замаху залишаються білі сантиметрові риски та цифри у дзеркальному відображенні, вони перетинаються, складаються на Б’янчиному тілі у перекошену матрицю болю. По її перекинутому і почервонілому обличчю струменять сльози, змішуються з тушшю, скрапують на бліду ящіркову поверхню маминих туфель… розпущене волосся спадає на палубу, темне, посолене разком дрібних перлів. Мулатка зіперлася спиною на Слотропа, простягла руку назад і ніжно пестить його ерекцію, закриту від зовнішнього світу лиш вільними складками чиїхось костюмних штанів. Усіх наче позаводили. Танатц сидить на сервірувальному столику, і його розчохлений пеніс уже обробляє ротом венедка у білих рукавичках. Два офіціанти вклякли на палубі і впиваються соковитими геніталіями білявки у бордовій оксамитовій сукні, яка тим часом палко лиже високі лискучі французькі підбори старшої пані у лимонній орґанзі, що дуже діловито ладнає підбиті повстю срібні кайданки до зап’ясть свого кавалера, майора югославської артилерії у парадному однострої, який саме вкляк, занурившись носом і язиком поміж синців на сідницях довгоногої балерини з Парижа, яка вправними пальчиками для його зручності підтримує свою шовкову спідничку. Її супутниця, висока розлучена швейцарка у міцно зашнурованому шкіряному корсеті та чорних російських чоботях, розстібає згори плаття своєї подружки і заходиться дуже вміло сікти її по голих грудях півдюжиною трояндових стебел, таких самих червоних, як і пацьорки крові, що виступають й одразу скрапують з кінчиків її затверділих сосків у спрагло роззявлений рот іншої венедки, яку саме дрочить відставний голландський банкір, він сидить на палубі, туфлі й шкарпетки щойно познімали дві чарівні школярки, фактично, сестрички-близнючки в однакових сукеночках з квітчастого маркізету, і тепер обидва великі пальці на банкірових ногах вставлені у їхні пухнасті борозенки. Самі вони лежать уздовж його ніг, цілуючи волохате банкірське черево, а гарненькі сіднички-близнючки повигиналися і приймають в анальні отвори по прутню двох офіціантів, які щойно — пригадуєте? — виїдали соковиту білявку в оксамитовій сукні, що на річці Одер…

Щодо Слотропа, то він зрештою кінчає між круглими стрибучими цицьками дівчини із Відня з волоссям кольору шкіри левиці та смарагдовими очима, із віями густими, ніби хутро, його сперма хлюпається у порожнину її вигнутого горла і посеред самоцвітів її намиста, що прадавньо горять під полудою його сімені, — і з’являється таке, принаймні, відчуття, буцімто всі кінчили одночасно, але хіба це можливо? Проте він зауважує, що єдиною окремішньою людиною, не рахуючи Антонія та Стефанію, залишився офіцер-зв’язківець із Японії, що сидить собі самотою на горішній палубі і спостерігає. Не мастурбує, нічого такого не робить, просто споглядає, дивиться на річку, на ніч… японці, знаєте, їх не розбереш.

По якімсь часі починається всезагальне звільнення отворів, відновлюється пиятика, куріння зілля і патякання, а багато хто йде геть, щоб хоч трохи поспати. Подекуди ще засиджуються пари-трійці. Саксофоніст примостив вигин свого інструмента між розведених стегон гарненької молодиці в темних окулярах — саме так, сонцезахисні окуляри вночі, у товариство цих збоченців Слотроп і затесався — і лабає «Чаттануґу Чу Чу», вібрація доводить молодицю до нестями. Дівчина з велетенським скляним фалоімітатором, усередині котрого в якомусь декадентсько-лавандовому середовищі плавають піраньї-малявки, розважається поміж сідницями огрядного трансвестита у мереживних панчохах і фарбованій соболиній шубі. Чорногорську графиню чеберяють одночасно у шиньйон і в пупок двійко дідуганів за вісімдесят у самих лише чоботях-ботфортах, провадячи вузькофахову дискусію мовою, дуже подібною до церковної латини.

До світанку кілька годин, сонце ще десь за неозорими просторами Росії. Згущується туман, машини вповільнюють хід. Під кілем білої яхти скреготять залишки затонулих суден. Весняні трупи погойдуються серед уламків і перевертаються, коли «Анубіс» проходить над їхніми головами. Під бушпритом золотий шакал, єдине створіння на борту, здатне бачити крізь туман, вдивляється у далечінь уздовж річки, визирає Свінемюнде.

Слотропу сниться Лландидно, якось він провів там дощову відпустку і цмулив біттер у ліжку з донькою власника буксира. Саме там Льюїс Керрол написав свою «Алісу в країні чудес», тому в Лландидно і спорудили пам’ятник Білому Кроликові. І Білий Кролик розмовляв зі Слотропом, вів серйозні розмови на актуальні теми, але Слотроп, прокинувшись, як завжди, все забував. Лежить і дивиться на короби та жолоби для кабелю над головою, вкриті азбестом коліна, на труби, прилади, баки, розподільні щити, муфти, клапани та їхні кущисті тіні. Страшенний гуркіт. Крізь люки сотається сонячне світло, а це означає, що настав ранок. Боковим зором він бачить тріпотіння червоного.

— Тільки Маргериті нічого не кажіть. Благаю. — Це Б’янка… Волосся до пояса, на щоках патьоки туші, очі палають. — Вона мене приб’є.

— Котра година?

— Сонце давно зійшло. А нащо вам?

Навіщо йому. Гм-м. Може, знову заснути, тут-таки.

— А мама на тебе гнівається, чи як?

— Ой, та геть здуріла, каже, що в мене роман з Танатцом. Божевілля та й годі, ми з ним просто друзі, не більше… якби вона звертала на мене бодай трохи уваги, то зрозуміла б.

— На твою дупцю, лялю, вона звертає немало уваги.

— Матір Божа! — підсмикує сукню, обертається так, щоб бачити через плече і Слотропа. — Досі відчуваю. Сліди лишилися?

— А підійди-но ближче.

Вона підходить до нього, усміхається, щокроку витягує пальчики ніг.

— Бачила, як ви спите. Такий, знаєте, гарненький. Мама каже, що ви жорстокий.

[477] Первинна матерія (нім.) (прим. пер.).

[478] Дорогенька (нім.) (прим. пер.).