Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Там були інші, із секції Ґесснера. Проєктувальники. Я завжди працював у цеху професора-доктора Курцвеґа.

— Решта — це хто?

— Не пам’ятаю.

— Ага.

— Не бийте мене! Чого б я щось приховував? Це правда. Нас ізолювали одне від одного, я не знав нікого з Нордгаузена — лише кілька людей із моєї секції. Присягаюся. Я не знав людей, що займалися «Шварцґеретом». До першого дня, коли ми зустрілися із Вайссманом, я ні з ким ніколи не зустрічався. Між собою нікого не називали справжніми іменами, отримували кодові псевдо. Казали, що буцімто імена кіногероїв. Інших аеродинаміків називали «Шпьоррі» та «Гаваш». Мені дали ім’я «Венк[470]».

— Чим ви займалися?

— Контроль ваги. Від мене вимагали одного — переміщення центру ваги пристрою з певною вагою. Вага була суворо засекреченою. Сорок із чимсь кілограмів. 45? 46?

— Номери відсіків! — викрикує Андреас через Енціанове плече.

— Не пригадую. Це у хвостовому відділенні. Пам’ятаю тільки, що навантаження було асиметричним щодо повздовжньої вісі. Ближче до стабілізатора III, його використовували у системі підтримки курсової стійкості…

— Це ми знаємо.

— Вам треба поговорити зі «Шпьоррі» або «Гавашем», вони вирішили це питання. Переговоріть із Наведенням. — Навіщо я це сказав…

— Навіщо ви це сказали?

— Ні-ні, я цим не займався, ось і все, наведення, бойова частина, силова установка… запитайте у них. Запитайте у когось із них.

— Ви мали на увазі не це. Хто працював із наведенням?

— Я ж казав, не знаю імен. — В останні дні харчоблок укрився шаром пилюки, машинерія у суміжних кімнатах, яка зовсім нещодавно вдень і вночі безжальним зубилом довбала барабанні перетинки, зараз мовчить. Зі стін вантажних платформ поміж скляних вікон витріщаються римські цифри на циферблатах годинників. З кронштейнів над головою на дротах у чорній ґумі звисають телефонні розетки, по одному з’єднанню над кожним столом, всі столи порожні, вкриті соляним порохом зі стелі, нема телефонів, щоб підключити, немає слів — вимовити… Обличчя його друга по той бік столу видовжилося, невиспане, загострене, стало наче безгубим — обличчя, що колись блювало пивом на туристичні черевики Ахтфадена, а тепер шепоче: «Я не можу піти з фон Брауном… не до американців, там буде так само… А я хочу, щоб усе скінчилося, от і все… бувай, «Венку».

— Запхай його у каналізацію, — пропонує Андреас. Усі чогось такі чорні, такі рішучі…

Мабуть, я останній… хтось його обов’язково уже запопав… і навіщо цим африканцям ім’я… вони можуть його почути від будь-кого…

— Він був моїм другом. Ми познайомилися ще до війни, у Дармштадті.

— Нічого поганого ми йому не зробимо. Ми і вам нічого поганого не зробимо. Нам потрібен «S-Gerät».

— Нерріш. Клаус Нерріш. — Новий параметр для його коефіцієнта імені — зрада.

Сходячи з «Rücksichtslos», Ахтфаден чує за спиною металічну трансляцію з іншого світу — спотворений статикою радіоголос:

— Оберсте Енціан, M’okamanga. M’okamanga. M’okamanga[471]. — У цьому слові вчувається наполегливість і тяжіння. Він стоїть у сутінках на березі каналу серед сталевих руїн і стариганів, чекає, куди велять іти. Але куди подівся електричний голос, що міг би його покликати?

Вони рушили в мандрівку на баржі — спершу каналом Шпрее-Одер, а тоді курсом до Свінемюнде. Слотроп мав побачити, чи не виведе його клубок Ґелі Триппінґ на слід «Шварцґерета», а Маргериту — на побачення із напханою біженцями від люблінського режиму яхтою, десь там мала бути її донька Б’янка. Деякі ділянки каналу досі заблоковані — вночі чути, як російські сапери закладеним тротилом підривають залишки потоплених суден, але Слотропу з Ґретою на судні з малою осадкою, наче тим сновидцям, вдається йти вперед, тож вони долають усе, що Війна лишила у каналі. Дощ то йде, то знов ущухає. Небо починає обкладатися хмарами вже з полудня, набуває барви мокрого цементу, потім вітровій — ще різкіший, холодніший, а тоді майже завжди дощить на межі мокрого снігу, вітер дме проти течії, просто в лице. Вони ховаються під брезентом серед клунків і бочок, запахів дьогтю, дерева і смоли. Коли ночі ясні, кумкають жаби, очі подорожніх невпинно перебігають від мерехтіння зірок до тіней на березі. Обабіч вишикувалися плакучі верби. Опівночі клубочиться туман, і вже не видно навіть вогника люльки шкіпера цього заспаного каравану — ні попереду, ні позаду. Такими спокійними ночами, духмяними і м’якими, як дим із люльки, приємно спати. Берлінське божевілля залишилося позаду, Ґрета наче вже боїться менше, видно, треба було просто почати рухатися…

Але якось пополудні, плинучи довгим пологим Одером до Балтики, вона побачила червоно-біле курортне містечко, понівечене брудними розлогими плямами Війни. Ґрета стискає Слотропову руку.

— А я тут була…

— Правда?

— Перед польською окупацією… Із Зиґмундом… на водному курорті…

На березі за кранами та металевим поруччям, височіють фасади колишніх ресторанів, майстерень, готелів, а нині згарищ без вікон, засипаних власними нутрощами. Містечко називається Чорно-Карма. Ранковий дощ посмугував стіни, гори непотребу і грубо вимощені вулички. На березі стоять діти і старі, чекають, аби вхопитися за линву і підтягти баржу ближче до берега. Чорні галушки диму повільно випливають із нутра білого річкового кораблика, десь у трюмі грюкають мотористи. Ґрета не зводить із судна очей, видно, як на шиї пульсує жилка. Струшує головою.

— Подумала, що на цьому кораблі Б’янка, але ні.

Ближче до набережної вони перебираються на берег, видираються залізними щаблями драбини, прикрученої до старого каменю іржавими болтами, кожен прикрашає стіну віялом охряних патьоків. На жакеті Маргерити захвилювалася рожева гарденія. Не од вітру. Вона раз по раз каже:

[470] Шпьоррі й Гаваш — помічники Мабузе у фільмі Фріца Ланґа «Доктор Мабузе, гравець» (1922), де антагоністом головного злодія є прокурор фон Венк.

[471] Відповідайте негайно (гереро) (прим. пер.).