Тіні в маєтку Тарновських: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сусіди молять Бога, щоб його захоплення натуральним життям продовжилось якомога довше. Раніше він не давав їм спати, слухаючи «Лед Зеппеллін».

— А як він як чоловік? — поцікавилась Аліса Цицалюк, і її очі стали круглі, як у кицьки, що побачила за вікном пташечку.

— Ну-у-у! — відповіла мама й зробила багатозначний жест рукою.

Та в цей час у двері хтось подзвонив. Мама подивилась у вічко, заклацала дверними замками, і до квартири зайшов батько, напідпитку й пропахлий сигаретним димом.

Любов Дєньга

Відколи батько втратив роботу в кафе «Старий рояль», домашні сварки у нас розпочиналися щодня із сходом сонця і тривали до ночі. Наша сім’я нагадувала утлий паперовий кораблик, якого каламутна повінь несла у відкрите море і будь-якої миті могла потопити, розірвати на шматки чи викинути на берег суворої дійсності.

Мама так допікала батька за його відірваність від життя і конфліктність, що він хапав ротом повітря, як упійманий сом, червонів, сопів і розводив руками. Сварки через гроші у нашому домі стали сімейним ритуалом. Щоб хоч якось зняти вдома напругу, батько влаштувався на погодинку в консерваторію, але заробляв там небагато. З появою на маминому горизонті Антося Птухи я не знав, як їх помирити, і кидався то до неї, то до нього.

Одного разу після уроків я зайшов у консерваторію. В цей день батько працював зі своїми студентами. Я поспішав, бо в нього закінчувалися заняття, і застав його, коли він уже виходив із консерваторії з якоюсь студенткою.

— У цієї музики є глибина, — почув я уривок його розмови. — До речі, знайомтесь. Мій син Славко.

— Любов Дєньга, — потисла мені руку.

— Дуже приємно, — промимрив я і роздивився цю особу ближче.

Була вона в джинсах, куртці кавового кольору і з рюкзачком. Я помітив, як часто поправляє вона рюкзачка, очевидно вважаючи, що так виглядає привабливішою, і зрозумів, що це в неї від нервів. Дєньга не особливо зважала на мою присутність, бо крутилася біля батька й задавала йому всякі безглузді запитання.

— А яка ваша версія найкращих піаністів усіх часів? — сказала, поправляючи рюкзачка.

— Це доволі провокаційна тема, — відповів батько. — Все так суб’єктивно.

Ми вийшли на Городецького й пішли до Хрещатика.

— Але ж існують рівні духовної сили. Скажімо, Ріхтер і Падеревський. Я маю на увазі за силою звучання, — і тут Любов Дєньга пронизливо вискнула, посковзнувшись на плитці. — Можна я візьму вас під руку?

Батько підставив їй руку і неуважно пробурмотів:

— Дивлячись у чому.

— Ріхтер у Шопені — просто монстр, — притулилась до нього.

І це мені дуже не сподобалося, особливо, як ця нахаба біля нього крутиться. Я для неї став надоїдливим комарем, що випадково причепився на вулиці. Дєньга прилипла до батькової руки, навіть не подумавши, що він не зобов’язаний вислуховувати після занять її нудні пасталакання.

— До речі, саме в Шопені Ріхтер стає штучним і непередбачуваним, — сказав батько. — Він зовсім не слухається автора. Це як Шекспір у постановці Андрія Жолдака, в якій від Шеспіра залишилось тільки ім’я, а все інше — режисерська вигадка.

— Хочете знати мій рейтинг? — запитала вона.

— У вашому віці, Любо, я теж складав рейтинги піаністів, а зараз розумію, що все це дуже умовно.

Коли ми спускалися в Трубу,[1] Дєньга, тріпнувши русявою кіскою, що нагадувала мишачого хвостика, несподівано запропонувала:

— Як ви дивитесь на те, щоб продовжити розмову в «Кафі»?

— А що це таке?..

— Кав’ярня в африканському стилі.

— Навіть не знаю, що вам сказати… — розгубився він.

— Сьогодні нам стьопочку дали, — вдоволено проспівала вона.

— Але плачу я. Домовились? — твердо мовив батько.

[1] Труба — неофіційна назва підземного переходу в Києві на Майдані Незалежності.