— Це твій батько, — відповіла мама. — Ця музика допоможе Нужному висидіти курчат. Дивись, зараз вони почнуть лупитись.
Батько заграв так навіжено, що білий хорт, який сидів біля ніг такої ж худої, як він, пані в пишному білому платті, почав завивати, а з-під чоловіка в пір’ї вискочили жваві курчата.
— Які гарні! Які пухнасті! — прицмокувала мама.
— Це вона так підлещується до Нужного, бо насправді я мала висиджувати цих курчат, — сказала жінка в масці курки.
— А ви хто? — запитав я.
— Хіба не знаєш? — засміялася жінка. — Я — Аліса Цицалюк.
Зняла маску і по-змовницьки підморгнула, але це була не Аліса Цицалюк, а якась зовсім молода дівчина з русявим волоссям, зібраним у хвостика. Нужний упіймав курча і підніс мамі.
— Тільки одне? — скривилась вона.
Я подивився на невдоволену маму, на курча, що перетворювалось на кажана. Аж раптом із-під рояля вискочив Бахус, ухопив зубами кажана, і він зацокотів, а мама закричала:
— Кіт знову кажана зловив!
Моє тіло було мляве і не слухалось. У лоджії чулися батькові й мамині крики, писк кажана і гупання Бахуса. Я здогадався, що це не сон, увімкнув нічника і визирнув на лоджію.
— Не відчиняй двері. Кажан влетить!
— Коту! — тупнув ногою батько і накрив кажана картонною коробкою з-під маминих чобіт.
Закрив коробку кришкою, випустив кажана і зачинив вікна у лоджії. Якийсь час Бахус бігав по хаті, зазираючи по кутках. Я чув, як за стіною мама сказала:
— Дивись, як виросли ціни на комунальні послуги. У Польщі продукти дешевші, ніж у нас, а зарплати вищі.
— Спи, — відповів тато.
Я почув, як вона йому щось сказала і проваливсь у важкий сон.
Уранці мене розбудив мамин голос:
— Вставай. Проспиш школу.
Я вмився, почистив зуби. Ми поснідали і вийшли разом із дому: мама — на роботу, а я — до школи.
Увечері тато повів нас на домашній концерт до Нужного. Все було майже як уві сні. Ми піднялися на третій поверх старого будинку, подзвонили в двері. Нам відчинила привітна жінка невизначеного віку. їй можна було дати від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Ми пройшли до зали, серед якої стояв старий «Бьозендорфер» із чорним шкіряним стільцем.
— Знайомтесь, Всеволод Нужний, — відрекомендував нам його батько. — А це моя дружина Ліля і син Славко.
Нужний виявився товстуном із вусами й борідкою в стилі Миколи Леонтовича. До його помешкання все заходили й заходили люди. Плутались під ногами діти, що прийшли з батьками. Всюди було багато картин і старовинних музичних інструментів.
— Починаймо, — шепнув Нужний.
Батько всівся за фортепіано. Посеред яскраво освітленої зали вийшов сивий чоловік і сказав:
— Вже давно у нас перестали запрошувати на домашні концерти. Тож мені приємно, що серед старої київської інтелігенції, до якої належить Всеволод Нужний, почала відроджуватися ця добра традиція. Сьогодні ми послухаємо фортепіанні мініатюри музичного єретика шістдесятих років двадцятого століття Леоніда Грабовського, якого називають апостолом українського авангарду. За фортепіано — Євген Луньо.
Мені здавалося, що авангард Грабовського подобався далеко не всім, хто прийшов на домашній концерт, бо коли після самовідданої батькової гри господар запросив усіх на фуршет, я помітив радісне збудження на обличчях, ніби це була головна і найприємніша частина цього вечора.
Господар прочинив залу — і гості з шумом потекли до кімнати з довгим столом, заставленим горілкою, коньяком, винами і наїдками. Ми з мамою побачили, як жінка в діамантах загорнула в серветку два бутерброди з ковбасою і довгими пухкими пальцями у перстенях сховала в сумочку. На її підборідді була осляча ямочка, а між великими грудьми погойдувався золотий кулон із смарагдом.
— Це для мого собачки, — незворушно мовила вона, помітивши наші погляди.
Якраз до нас підійшов господар із батьком, і я почув уривок батькової розмови: