Тіні в маєтку Тарновських: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тоді я вас ще трохи проведу.

На ескалаторі вона стояла попереду й трималась за нього, не вгаваючи говорити про піанізм та інші нецікаві речі.

«Які вони зануди», — подумав я.

— До речі, Горовиць відчував зміну погоди й називав себе ходячим барометром, — сказав батько.

— А ви це відчуваєте? — кокетливо запитала Любов Дєньга.

— Тільки у довгому підземному переході метро між станціями «Хрещатик» і «Майдан Незалежності». Коли має випасти дощ або сніг, там завжди змінюється волога, і я це відчуваю.

— То ходімо перевіримо.

— Іншим разом, — ввічливо відмовив їй.

— А це правда, що Горовиць не приймав ніяких рішень, а все вирішувала його дружина?

— Ванда Тосканіні своє життя посвятила кар’єрі Горовиця. Вона була скандалісткою і мала деспотичний характер.

Ми зупинилися на станції «Хрещатик» і чекали електропоїзда. Дєньга була весела й безупину тринділа.

— Я б теж посвятила життя такому чоловіку, — мовила вона, притуляючись до батька. — 3 деспотичним і скандальним характером у мене поки що проблеми, але, думаю, цьому можна легко навчитись.

Якраз підійшов наш потяг, і ми нарешті її здихались.

— Дякую за вечір. З вами було дуже цікаво, — поправляючи свого рюкзачка, вдоволено вискнула Любов Дєньга.

І коли поїзд рушив, мені здалося, що в останній момент вона передумає їхати додому, вскочить у наш вагон, вчепиться в батькову руку й буде знову цвірінькати про Горовиця, але в останню мить я встиг побачити помах її руки за вікном електропоїзда, який із шумом влітав у темний тунель київського метрополітену.

Коли двері зачиняють із того боку

Шлюб — це така штука, що іноді чоловік із жінкою хочуть собі завести ще по одній сім’ї. Про це думав я, спостерігаючи за поведінкою своїх батьків, яка ставала дедалі нестерпнішою.

Коли батько пішов із дому, все почалося з його невинних розмов із мамою та Алісою Цицалюк. Під вечір він сів грати за піаніно, а мама розмовляла з Алісою.

— Ти думаєш, чому до нього у філармонії так ставився Кукурійко? — сказала мама. — У філармонії працювала завгоспом Мотря Степанівна Борзило — безцеремонна і дебела баба, що могла випити склянку горілки і не скривитись. Борзило відразу помічала у людей різні заскоки і ними тонко маніпулювала. Оскільки у Луня таких заскоків було найбільше, то він відразу став жертвою Мотрі Степанівни. Одна справа, що Луньо добрий піаніст, а друга, що його поведінка в побуті межує з цілковитим ідіотизмом. Отож Луньо став її улюбленою іграшкою. Для нього ця жінка була страшнішою за художнього керівника і диригента Кукурійка. Одного разу був концерт симфонічної музики, на який зігнали школярів із музичних шкіл і студентів консерваторії. Борзило відразу відчула, що публіка не солідна і з нею можна особливо не церемонитися. А перед концертом вона не встигла поміняти штори на вікнах, бо робітник, що їх вішав, упав із драбини й підвернув ногу. І тоді Мотря Степанівна вирішила закінчити свою роботу, не відкладаючи на потім. Оголосили початок концерту, в залі оплески, і ось під час концерту на сцену піднімається Мотря Степанівна, підходить до Луня, який сидить за фортепіано, забирає його з собою, той слухняно йде, вона пояснює йому, що робити, він лізе на драбину й починає вішати штори. І що ти думаєш? Довішав, піднявся на сцену, сів за рояль і дограв концерт. Кукурійко від обурення ледь не луснув. Вся філармонія з цього сміялася.

— А їй за це нічого не було? — запитала Аліса Цицалюк.

— їй нічого, а Луньо після цього став посміховиськом. Кукурійко почав до нього зневажливо ставитися, чіплятися, платити мало грошей і нарешті вижив.

— Хіба вона тільки зі мною таке витворяла? — образився батько. — Вона робила це й з іншими музикантами. В оркестрі були Влащенко і Малащенко, які грали на мандолінах. А Мотря Степанівна ніяк не могла запам’ятати, хто з них Влащенко, а хто Малащенко. І це її так дратувало, що одного разу вона підкралася до Влащенка, коли той зайшов у філармонію, і як гаркне йому на вухо:

— Ґражданін пасажир, покажіть талончика!

Зненацька заскочений Влащенко злякано почав ритись у кишенях і бурмотіти, що він закомпостував, а вона як зарегоче на всю філармонію. Якось вона улучила момент і перед репетицією запхала Малащенку в мандоліну мишу. Коли під час репетиції миша вилізла з мандоліни, в оркестрі почався такий вереск, що віолончелістка Клара зомліла і її довго ляскали по щоках і кропили водою. Але миша в мандоліні — то дурниця порівняно з тим, що вигадала вона для бандуристки Марічки Гардибурко, яка була дуже колоритною жінкою. Висока, з отакими грудьми, — показав руками, — любила одягатися в етнічному стилі. Здорова, рум’яна, коли йшла, то під нею земля двигтіла. Від Бесарабского ринку через весь Хрещатик було видно, що до філармонії підходить справжня українська жінка. У цей час почали ходити чутки, що захворів колишній компартійний бос Мар’ян Дядюра, який усе життя боровся з релігією та українським буржуазним націоналізмом. А Мотря Степанівна завжди була в курсі колишньої партійної і нинішньої номенклатури. І чимось, видно, цей Дядюра їй колись не вгодив. От Мотря Степанівна набирає номер Гардибурко, змінює голос і каже:

— Вам телефонують із приймальні міністра культури. Погано почуває себе колишній державний діяч Мар’ян Дядюра, який усе життя шкодив релігії і боровся з Україною. А це на старості розкаявся і хоче перед смертю висповідатись священику з автокефальної церкви і послухати гру на бандурі. Ви у нас найкраща бандуристка, так що беріть бандуру і їдьте до Дядюри. Він вас чекає.

І називає його адресу. Гардибурко взуває свої червоні чоботи, одягає кожушка, зав’язує тернову хустку, бере бандуру і їде до Дядюри. Відчиняє їй двері дочка Дюдюри.

— Ви до кого?

— Мене направили з міністерства культури пограти Мар’яну Івановичу на бандурі, — каже Гардибурко.

Як почув це старий! Як зірветься з ліжка! Як підскочить! Де в нього та й сила взялася. Забув, що він хворий і немічний, почав верещати, сикався битись, з відчаю розбив рідкісного порцелянового бюстика Кагановича. То Гардибурко — задом, задом і насилу від нього втекла. Після цього в Дядюри знову пробудилося здоров’я для боротьби з українською справою, він ожив і перестав хворіти.

— Який жах! — писнула Аліса Цицалюк. — Але хтось же її тримав, що вона таке виробляла.