Оповідки про хронопів і фамів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Замисел для поеми

Нехай Рим буде містом Фаустіни[8], хай вітер вигострить свинцеві стилоси писаря, що сидить[9], або ж за сторічним плющем одного ранку з’явиться цей викривальний напис: сторічних плющів не буває, ботаніка — це наука, до дідька тих, хто вигадує надумані образи. І Марат у його ванні.

А ще я бачу, як гонять цвіркуна по срібній таці, сеньйора Делія потихеньку підносить до нього руку, схожу на щось суще, і коли збирається його вхопити, цвіркун уже в сільничці (і йшли вони суходолом у середині моря, а фараон проклинав їх на березі) або перестрибує на делікатний пристрій, який з квітки пшениці дістає суху скибку хлібної грінки. Сеньйоро Деліє, сеньйоро Деліє, дозвольте цьому цвіркунові швендяти вашими тарелями. Одного дня він жахливо помститься: заспіває так, що ваші годинники з маятником задихнуться в своїх стоячих трунах або ж білизняна покоївка приведе на світ живу монограму, яка бігатиме домом, повторюючи ваші ініціали, наче б’ючи ними в бубон. Сеньйоро Деліє, гості дратуються, бо зимно. І Марат в його ванні.

Й нарешті, хай буде Буенос-Айрес в особливий і мерехтливий день, коли на сонці сушитиметься білизна, а всі радіоприймачі в кварталі нараз горлатимуть біржовий курс вільного ринку соняшника. В Ліньєрсі за один небувалий соняшник заплатили вісімдесят вісім песо, і той соняшник зробив репортерові Ессо ганебні заяви — трохи через утому після перерахунку його насіння, а почасти через те, що його подальша доля не була зазначена в квитанції про оплату. Надвечір на Травневій площі зберуться маси активних громадян. Вони пройдуть різними вулицями, доки не зійдуться при піраміді[10], і стане видно, що активні вони завдяки системі віддзеркалень, встановленій муніципалітетом. Ніхто не сумнівається, що публічні заходи пройдуть з максимальною помпою, що породило, як треба гадати, надзвичайні сподівання. Місця для глядачів продано, будуть його еміненція кардинал, голуби, політичні в’язні, трамвайники, годинникарі, пожертви, огрядні пані. І Марат у його ванні.

Верблюд, оголошений небажаним

Задовольняють усі клопотання про перетин кордону, але Гука, верблюда, несподівано оголошують небажаним. Гук іде в управління поліції, де йому кажуть: що поробиш, вертайся в оазу, оголошеному небажаним марно подавати клопотання. Понурившись, Гук вертається на рідну землю. І родичі-верблюди, й друзі оточують його: що сталося, цього не може бути, чому саме ти. Потім делегація в міністерство переміщень, щоб оскаржити рішення щодо Гука, ґвалт кадрових чиновників: де ж таке видано, негайно вертайтеся в оазу, ми подамо до суду.

В оазі Гук пасеться день, пасеться два. Усі верблюди перетнули кордон, а Гук усе чекає. Так минає літо, минає осінь. Потім Гук вертається до міста і стає посеред площі. Його фотографують туристи, про нього роблять репортажі. Авторитет Гука на площі марнується. Користаючи з нього, він намагається виїхати, та на в’їзді все міняється: оголошений небажаним. Гук опускає голову, шукає рідку травичку на площі. Одного дня його кличуть по гучномовцю, і він, щасливий, заходить в управління поліції. Там його оголошують небажаним. Гук повертається в оазу і лягає. Трохи пасеться, а потім кладе морду на пісок. Коли заходить сонце, він повільно заплющує очі. Пускає носом бульку, яка переживе його на мить.

Розповідь ведмедика

Я ведмедик з домашніх труб, я підіймаюся трубами в нічний час, трубами для гарячої води, для опалення, для свіжого повітря, я переходжу трубами з квартири в квартиру, я ведмедик, який переміщається трубами.

Гадаю, мене цінують, бо моє хутро утримує рури в чистоті, я безупинно бігаю трубами і нема для мене більшої втіхи, ніж переходити з поверху на поверх, ковзаючи трубами. Іноді я висовую з крана лапу, і дівчинка з третього поверху кричить, що обпеклася, або воркочу на рівні кухонної плити на другому поверсі, і кухарка Ґільєрміна нарікає на погану тягу. Ночами я пересуваюся мовчки і ходжу тоді якнайлегше, визираю з комина на даху, аби побачити, чи танцює вгорі місяць, а потім шугаю, як вітер, униз до котлів у підвалі. Улітку по ночах я плаваю в резервуарі для води, розцвіченому зорями, спочатку вмиваю мордочку однією лапою, потім іншою, а потім обома разом, і мене це страшно тішить.

Потім я слизгаюсь усіма рурами будинку і задоволено воркочу, подружні пари вертяться в своїх ліжках і нарікають на обладнання трубопроводу. Дехто вмикає світло і записує на папірці, щоб не забути поскаржитися, коли побачить консьєржа. Я шукаю кран, який завжди лишається відкритий в якомусь помешканні, висовую звідти носа і вдивляюсь у темряву кімнат, де живуть ті створіння, які не можуть пересуватися трубами, мені їх трохи жаль, коли я бачу, які вони незграбні та великі, коли чую, як вони хропуть і мріють вголос, — завжди такі самотні. Коли вони зранку вмиваються, я гладжу їхні щоки, облизую їм носа і йду геть, не зовсім певний, що вчинив добре.

Який вигляд має казуар

Перше, що робить казуар — дивиться на тебе з недовірливою зверхністю. Він просто непорушно дивиться — невідривно і строго, наче вимислює нас, наче якимось страшним зусиллям витягує нас із нічого, що ним є світ казуарів, і ставить нас перед собою, аби ми невідь-чому його розглядали.

Із цього подвійного споглядання, яке, можливо, є одним, а може, й жодним, ми з казуаром народжуємося, знаходимо своє місце в житті, вчимося ігнорувати один одного. Не знаю, чи казуар мене обрисовує і вписує у свій примітивний світ; зі свого боку, я можу лише його описати, внести його зовнішність у перелік того, що подобається і не подобається. Передусім того, що не подобається, бо казуар неприємний і бридкий. Уявіть собі страуса з рогом на голові у формі чохла для чайника, велосипед, затиснутий між двома автомобілями, який став дибки, розмиту перебивну наклейку, де переважає брудно-фіолетова барва, та якийсь скрип. Тепер казуар робить крок уперед і прибирає ще суворішого вигляду; він схожий на пару окулярів, що осідлала безконечне резонерство. Казуар живе в Австралії; він одночасно боягузливий і страхітливий; доглядачі заходять у його клітку в шкіряних чоботах і з вогнеметом. Коли казуар перестає бігати, як оглашенний, довкола баняка з висівками, який йому приносять, і стрибками верблюда кидається на доглядача, немає іншої ради, як пустити в хід вогнемет. І тоді можна побачити таку картину: оповитий шквалом вогню, казуар, в якого палає кожна пір’їна, робить свої останні кроки вперед і видає моторошний виск. Але його ріг не згорає: в сухій лускуватій матерії, яка є предметом його гордості та ганьби, починається процес холодного синтезу, вона спалахує дивовижною блакиттю, багрянцем, схожим на зухвалий кулак, і врешті згущується в прозору зелень, у смарагд, камінь сутіні й надії. Казуар розлітається на порох, а доглядач пожадливо кидається вхопити самоцвіт-новородок. Директор зоопарку завжди користається цим моментом, аби розпочати проти нього процес через знущання над тваринами і звільнити його.

Що ще ми скажемо про казуара після цієї подвійної ганьби?

Лопотання крапель

Не знаю, глянь, яка там хлюща. Ллє без упину, надворі мрячно і сіро, по балкону стукотять величезні краплі, визрілі та важкі, і ляпають, як поличники, одна за одною — яка бридота. Ось вгорі віконної рами з’являється крапелька і певний час дрібно тремтить проти неба, яке розбиває її на тисячу тьмяних полисків, вона потроху росте і гойдається, от-от упаде, але не падає, усе ще не падає. Вона вчепилася всіма кігтями, бо не хоче впасти, і видно, що впинається зубами, а між тим у неї росте пузо, це вже крапльоха, що висить величаво, і раптом — ляп! — нема її, пропала, лише мокре місце на мармурі.

Але є ті, що відразу накладають на себе руки і здаю­ться, проступають на віконній рамі й миттю кидаються долі, мені здається, я бачу, як вони тріпочуть у стрибку, як їхні ніжки відриваються від рами, чую крик, яким вони захлинаються у цьому небутті падіння й самозгуби. Нещасні краплі, невинні круглі краплі. Прощайте, краплі. Прощавайте.

Байка без моралі

Один чоловік продавав вигуки і слова, і справи в нього йшли добре, хоча частенько йому траплялися люди, які торгувалися і вимагали скинути ціну. Чоловік майже завжди на це погоджувався і так зміг продати багато криків вуличних продавців, трохи зітхань, які купили в нього жіночки, які живуть на ренту, і слова для закликів, гасел, заголовків і дурних ідей.

Урешті чоловік збагнув, що вже пора, і попросив аудієнції в місцевого тирана, який був схожий на всіх своїх колег і прийняв його в оточенні генералів, секретарів і філіжанок кави.

— Я прийшов продати вам ваші останні слова, — сказав чоловік. — Вони дуже важливі, бо у відповідний момент ви їх не доберете, а вам належить сказати їх у смертну годину, аби раз-два окреслити ретроспективну історичну долю.— Переклади, що він каже, — звелів тиран своєму тлумачеві.

— Він говорить аргентинською, Ваша Екселенціє.

— Аргентинською? Чому ж я нічого не розумію?

— Ви все добре зрозуміли, — сказав чоловік. — Повторюю: я прийшов продати вам ваші останні слова.

Тиран підвівся, як заведено за таких обставин, і, притлумивши дрож, звелів арештувати чоловіка і кинути в особливу камеру, які завжди бувають у цих урядових будівлях.

— Шкода, — мовив чоловік, коли його забирали. — Насправді ви захочете сказати свої останні слова, коли прийде та мить, і вам треба буде їх сказати, аби раз-два окреслити ретроспективну історичну долю. Я збирався продати вам те, що ви захочете сказати, без обману. Та позаяк ви не хочете їх купити, позаяк не збираєтеся завчити ці слова наперед, коли прийде та мить, коли вони захочуть зродитися вперше, ви, природно, не зможете їх сказати.

— Чому я не зможу їх сказати, якщо це слова, які я мушу хотіти сказати? — запитав тиран, тримаючи перед собою наступну філіжанку кави.

— Бо вам завадить страх, — сумно мовив чоловік. — Бо на шиї у вас буде петля, і ви, в самій сорочці, дрижатимете від холоду і страху, цокотітимете зубами і не зможете проказати ні слова. Кат і його підручні, серед яких буде дехто із цих панів, задля годиться почекають якусь хвильку, та коли з вашого горла вирветься лише стогін, який перериватиметься схлипуваннями та благаннями змилуватися (бо їх ви вимовлятимете без зусиль), їм урветься терпець і вони вас повісять.

Страшенно обурені, помічники й особливо генерали обступили тирана з проханням, аби він наказав негайно розстріляти того чоловіка. Але тиран, блідий-як-смерть, прогнав їх у шию і зачинився із чоловіком, аби купити в нього свої останні слова.

[8] Фаустіна, 130 — 176 рр., дружина римського імператора Марка Аврелія. Славилася своєю вродою і легковажною поведінкою.

[9] Писар, що сидить — давньоєгипетська скульптура, створена у 2600 — 2350 рр. до н. е. Зберігається у паризькому Луврі.

[10] Травнева піраміда — пам’ятник на центральній площі Буенос-Айреса, споруджений 1811 року на честь першої річниці Травневої революції.