Оповідки про хронопів і фамів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поведінка дзеркал на острові Пасхи

Якщо дзеркало розмістити на заході острова Пасхи, воно відстає. Якщо дзеркало розмістити на сході острова Пасхи, воно спішить. Шляхом складних вимірювань можна знайти точку, в якій це дзеркало показуватиме саме теперішній час, але немає жодної гарантії, що інше дзеркало в цій точці також показуватиме теперішнє, позаяк дзеркала бувають різні й реагують, як їм заманеться. Так антрополог Саломон Лемос, стипендіат Фонду Ґуґґенгайма, побачив себе померлим від тифу, коли під час гоління подивився у дзеркало — і все це на сході острова. Водночас маленьке дзеркальце, яке він впустив на заході острова, показувало ні для кого (воно валялося поміж каміння) Саломона Лемоса, який в коротких штанцях йшов до школи; потім голенького Саломона Лемоса у ванночці, де його завзято намилюють тато з мамою, а потім Саломона Лемоса, який агукає, розчуливши тітоньку Ремедітос, на фермі в окрузі Тренке-Лавкен.

Можливості абстрагування

Уже не один рік я працюю в ЮНЕСКО та інших міжнародних організаціях і попри це зберіг почуття гумору і навіть неабияку здатність абстрагуватися, тобто коли мені не до шмиги якийсь тип, я одним махом стираю його з мапи, і поки він базікає, лину думкою до Мелвілла, а той бідолаха думає, що я його слухаю. Так само коли мені подобається якась дівчина, я можу абстрагувати її від одягу, щойно вона увійде в моє зорове поле, і поки вона розказує мені, який холодний нині ранок, я довгі миті любуюся її пупчиком. Іноді та легкість, з якою я це роблю, є майже нездоровою.

Минулого понеділка були вуха. На початку роботи кількість вух, які переміщалися по вестибюлю, була надзвичайною. В моєму офісі я здибав шість вух; ополудні в їдальні їх було понад п’ятсот, симетрично вишикуваних у дві шеренги. Було кумедно бачити, як час від часу два вуха, що висіли в повітрі, виходили з черги й віддалялися. Вони були схожі на крила.

У вівторок я спинив свій вибір на тому, що, як мені здавалося, стрічається не надто часто: на наручних годинниках. Я помилився, бо в обідню пору побачив їх близько двох сотень: вони літали над столами туди-сюди, і цей рух дуже нагадував той, яким розрізають біфштекс. У середу я (дещо збентежено) зробив вибір на користь чогось фундаментальнішого, і це були ґудзики. Ну і видовище! Весь простір вестибюлю був заповнений косяками риб із тьмяними очима, які переміщалися горизонтально, а обабіч кожного маленького горизонтального батальйону висіли, розхитуючись, два, три або чотири ґудзики. У ліфті було страшне згромадження: сотні непорушних — або ледь ворухких — ґудзиків у дивовижному кристалографічному кубі. Особливо мені запам’яталося вікно (то було надвечір) супроти блакитного неба. Вісім червоних ґудзиків накреслювали витончену вертикаль, й то там, то сям плавно колихалися таємничі перламутрові кружальця. Мабуть, то була дуже вродлива жінка.

Середа видалася сірим днем, коли процеси травлення здалися мені відповідною обставинам ілюстрацією, тож о пів на десяту я похмуро спостерігав за прибуттям сотень пластикових мішків, набитих сіруватою розмазнею, що утворилася внаслідок мішанини кукурудзяних пластівців, кави з молоком і рогаликів. В їдальні я побачив, як помаранча ділилася на філігранні часточки, які в певний момент втрачали свою форму і одна за одною опускалися вниз, доки не утворили на певній висоті білувате відкладення. В такому стані помаранча пройшлася коридором, спустилася чотирма поверхами униз і, зайшовши в кабінет, застигла непорушно у точці, розташованій між двома підлокітниками крісла. Ледь віддалік так само спочивала чверть літра міцного чаю. Як кумедну перебивку (моя здатність абстрагуватися часто-густо проявляє свавілля) я зміг побачити ще й сигаретний дим, що вертикально рухався трубою, далі розходився двома напівпрозорими порожнинами, знову піднімався трубою і, зробивши граціозний завиток, розсіювався вигадливими арабесками. Пізніше (я був у іншому кабінеті) я знайшов привід, аби знову навідатися до помаранчі, чаю і диму. Але дим зник, а замість помаранчі та чаю я побачив дві бридкі перекручені трубки. Навіть абстрагування має свій неприємний бік; я кивнув трубкам і повернувся у свій кабінет. Моя секретарка плакала, читаючи наказ про моє звільнення. Аби втішитися, я вирішив абстрагувати її сльози й якийсь час був у захваті від цих крихітних кришталево чистих джерел, які народжувалися в повітрі і лилися на папки, промокальний папір і офіційний бюлетень. Життя сповнене такої краси.

Щоденна газета в щоденному житті

Один сеньйор зі щойно купленою свіжою газетою під пахвою сідає в трамвай. Через пів години він виходить із трамвая з тією самою газетою під тією самою пахвою.

Однак це вже не та сама газета, зараз це купа газетного паперу, яку сеньйор залишає на лавці на площі.

Тільки-но ця купа газетного паперу лишається самотою на лавці, як знову перетворюється на газету, доки її не побачить один хлопець, прочитає — і вона знову перетвориться на купу газетного паперу.

Тільки-но лишившись самотою на лавці, купа газетного паперу знову перетворюється на газету, доки її не знайде одна старенька, прочитає її — і вона знову перетвориться на купу газетного паперу. Потім старенька візьме її із собою і по дорозі загорне в неї пів кілограма буряків — от на що можуть згодитися газети після таких захопливих метаморфоз.

... страшне замішання. Усе йшло добре і ніколи не виникало проблем з регламентом. Аж тут раптом вирішили зібрати надзвичайну сесію Виконавчого комітету, і почалися труднощі, зараз самі побачите, яка на нас звалилася халепа. Серед членів комітету повний сумбур. Жодної певності щодо майбутнього. Так-от, комітет, зібравшись, почав обрання нових членів апарату — на заміщення шести достойників, які загинули за трагічних обставин, коли вертоліт, в якому вони облітали місцевість, упав у водойму, і всі вони померли в місцевій лікарні через помилку медичної сестри, яка вколола їм неприйнятну для людського організму дозу сульфаміду. На зібранні комітету в присутності єдиного достойника, що вижив (у день катастрофи він залишився вдома через застуду), і шести альтернативних членів починають голосувати за кандидатів, запропонованих різними державами, які входять до складу OCLUSIOM. Одноголосно обирають пана Фелікса Волла (оплески). Одноголосно обирають пана Фелікса Ромеро (оплески). Відбувається нове голосування, в результаті якого одноголосно обрано пана Фелікса Лупеску (загальна розгубленість). Слово бере виконуючий обов’язки голови і робить жартівливе зауваження щодо збігу імен. Просить слова делегат від Греції і заявляє, що хоча йому це здається дещо дивним, у нього є доручення від його уряду запропонувати кандидатуру пана Фелікса Папаремологоса. Його обирають більшістю голосів. Переходять до наступного голосування, і перемагає кандидат від Пакистану Фелікс Абіб. На той момент у комітеті панує страшне замішання, поспіхом проводять останнє голосування, в результаті якого обрано кандидата від Аргентини пана Фелікса Камуссо. Під явно ніякові оплески присутніх голова комітету вітає шість його нових членів, яких він сердечно називає тезками (всі ошелешені). Зачитують склад комітету, який має такий вигляд: голова і найдавніший його член, який вижив у катастрофі, пан Фелікс Сміт. Члени: пани Фелікс Волл, Фелікс Ромеро, Фелікс Лупеску, Фелікс Папаремологос, Фелікс Абіб і Фелікс Камуссо.

Так-от, наслідки цих виборів щораз більше компрометують OCLUSIOM. Вечірні газети подають склад Виконавчого комітету із жартівливими й зухвалими коментарями. Нині зранку міністр внутрішніх справ мав телефонну розмову з Генеральним директором. Останній, з огляду на брак чогось кращого, наказав підготувати інформаційний бюлетень, який містить curriculum vitae нових членів комітету, кожен з яких є видатною постаттю в царині економічних наук.

Перше засідання комітету має відбутися наступного четверга, але ходять чутки, що пани Фелікс Камуссо, Фелікс Волл і Фелікс Лупеску нині підвечір подадуть до демісії. Пан Камуссо попросив інструкцій щодо письмового викладу прохання про відставку; насправді у нього немає жодної законної підстави для виходу з комітету, і він, як і пани Волл і Лупеску, керується виключно бажанням, щоб комітет складався з людей, які не відкликатимуться на ім’я Фелікс. Ймовірно, у проханнях про відставку вони посилатимуться на стан здоров’я і Генеральний директор їх задовольнить.

Кінцівка кінця світу

Позаяк писаки не попустяться, ті нечисленні читачі, які ще є на світі, поміняють фах і собі зробляться писаками. На землі буде щораз більше писак і фабрик із виробництва паперу та чорнила, писаки працюватимуть удень, а машини вночі, аби надрукувати написане писаками. Спочатку книжкові шафи ущерть заповнюють будинки; тому муніципалітети (ми вже про це провідали) вирішують пожертвувати дитячими майданчиками заради розширення бібліотек. Згодом віддають театри, пологові будинки, різниці, їдальні, лікарні. Бідняки застосовують книжки як цеглу, скріплюють їх цементом, мурують стіни з книжок і живуть у книжкових хатках. А потім книжки виходять за межі міст і сунуть на поля, толочать посіви пшениці й соняшника; управління дорожнього господарства заледве добивається, аби поміж височезними книжковими мурами лишалися вільні проїзди. Іноді одна зі стін обвалюється, і стаються страшні автомобільні катастрофи. Писаки працюють без упину, бо людство шанує покликання, тож друковані видання дістаються морських берегів. Президент республіки розмовляє по телефону з президентами республік і мудро пропонує викинути в море зайвину книжок, що й роблять одночасно на всіх узбережжях світу. Так сибірські писаки бачать, як їхні друковані видання кидають у крижане море, так само, як індонезійські писаки і т. ін. Це дає змогу писакам збільшити випуск своєї продукції, бо на землі знову є місце, де складати їхні книжки. Вони не думають про те, що у моря є дно і що на морському дні починає накопичуватися друкована продукція — спочатку у вигляді драглистої маси й урешті міцного, хоча й в’язкого пласту, який щоденно виростає на кілька метрів і кінець кінцем дістанеться водної поверхні. Тоді маса води затоплює масу земель, відбувається перерозподіл континентів та океанів, замість президентів багатьох республік з’являються озера й півострови, а перед президентами інших республік відкривається безмежний простір для їхніх честолюбних задумів тощо. Морська вода, яка розлилася так бурхливо, випаровується більше, ніж колись, або застоюється, перемішуючись із друкованими виданнями й утворюючи драглисту масу, — настільки, що одного дня капітани далекого плавання помічають, що кораблі пливуть поволі, швидкість із тридцяти вузлів падає до двадцяти, потім до п’ятнадцяти, двигуни глохнуть, а гвинти деформуються. Врешті всі судна спиняються в різних точках морів, зав’язнувши в грузькому місиві, а писаки цілого світу, переповнені радістю, пишуть тисячі книжок, в яких пояснюють цей феномен. Президенти і капітани вирішують перетворити кораблі на острови та клуби, публіка йде пішака картонними морями на ці острови та в клуби, де кондиціоноване повітря пожвавлюють оркестри народних інструментів і де танцюють аж до світанку. На морських узбережжях громадиться нова друкована продукція, але кинути її в місиво неможливо, тому ростуть стіни з книжок, а на берегах колишніх морів постають гори. Писаки розуміють, що фабрики з виробництва паперу й чорнила скоро збанкрутують, і пишуть щораз меншими літерами, густо списуючи кожен аркушик паперу. Коли закінчується чорнило, вони пишуть олівцями тощо; коли закінчується папір, вони пишуть на табличках і керамічних плитках тощо. Поширюється звичай вставляти один текст в інший, щоб використати проміжки між рядками, або бритвочкою зішкрябувати друковані літери, аби папір знову став придатний до використання. Писаки працюють поволі, але їх так багато, що друковані видання вже цілком відгороджують землі від ложа давніх морів. На землі так-сяк живе раса писак, приречена на вимирання, а в морі перебувають острови та клуби, тобто трансатлантичні кораблі, де знайшли притулок президенти республік, де влаштовуються грандіозні забави і де з острова на острів, від президента до президента і від капітана до капітана передають повідомлення.

Ацефалія

Одному панові відтяли голову, та позаяк одразу по тому розпочався страйк і не було змоги його поховати, йому довелося жити далі без голови й так чи сяк давати собі раду.

Він одразу помітив, що разом з головою позбувся чотирьох з п’яти відчуттів. Наділений лише тактильним чуттям, однак сповнений бажання щось робити, цей пан сів на лавку на площі Лявальє і почав обмацувати один за одним листки дерев, намагаючись їх розрізнити і назвати. Й отак, через декілька днів він уже мав певність, що в нього на колінах лежить листок евкаліпта, платана і магнолії, а ще — зелений камінець.

Коли той пан збагнув, що останнє — це зелений камінець, кілька днів перебував у страшній розгубленості. Камінець — це було правильно і можливо, але не зелений. Він спробував уявити, що камінець червоний, і в ту ж мить відчув щось таке, як глибока відраза, неприйняття цієї відвертої брехні, цього цілком фальшивого червоного камінця, позаяк камінець був повністю зелений, плескатий і солодкий на дотик.

Усвідомивши, що камінець ще й солодкий, той пан певний час був охоплений великим здивуванням. Та потім узяв за краще радіти, бо це завжди ліпше, оскільки було ясно, що так само, як деякі комахи, які регенерують відірвані частини тіла, він здатен на різні відчуття. Підхльоснутий цим фактом, він покинув лавку на площі й вулицею Свободи вийшов на Травневий проспект, де, як відомо, в іспанських ресторанах є розмаїття смаженини. Так він зрозумів, що до нього вернулося ще одне відчуття, і попростував чи то на схід, чи то на захід, бо не був цього певен; він йшов невтомно, сподіваючись якоїсь миті щось почути, позаяк відсутнім у нього був лише слух. Бо й справді: він бачив бліде, як на світанку, небо, торкався власних рук вогкими пальцями та нігтями, які впиналися у шкіру, чув наче запах поту, в роті мав присмак металу й коньяку. Йому бракувало лише слуху, і саме тоді він почув: то було щось, як спогад, бо він знову чув слова тюремного капелана, слова розради й надії, самі собою дуже гарні, шкода лише, що трохи зужиті, сказані безліч разів, заяложені від того, що їх раз у раз промовляють.

Начерк сновидіння

Зненацька йому дуже кортить побачити свого дядька, і він поспішає звивистими й крутими завулками, які, схоже, з усіх сил намагаються віддалити його від старого родинного дому. Після довгої ходьби (хоча, здавалося, черевики його прилипли до землі) він бачить браму і неясно чує гавкіт пса, якщо це пес. Коли він піднімається чотирма витертими сходинками і тягне руку до дверного дзвінка, що має вигляд іншої руки, яка стискає бронзову кулю, пальці дзвінка починають поволеньки розпрямлятися, спочатку мізинець, а потім інші, доки врешті не впускають бронзову кулю. Куля падає так, наче зроблена з пір’я, беззвучно рикошетить від порога і підскакує йому до грудей, але тепер це вже тлустий чорний павук. Він у відчаї відмахується від нього рукою, і тієї ж миті двері відчиняються: на порозі стоїть дядько, він натягнуто усміхається, наче давно чекав з усміхом на вустах за зачиненими дверима. Вони обмінюються кількома фразами, які здаються заготованими — такі собі гнучкі шахи. «Зараз мені треба відповідати...» — «Зараз він скаже». Все саме так і відбувається. Вони вже перебувають в яскраво освітленій кімнаті, дядько дістає загорнуті у сріблястий папір сигари і пропонує йому одну. Довго шукає сірники, але в усьому домі немає ні сірників, ні жодного іншого вогню; вони не можуть закурити сигари, і дядькові, здається, не терпиться, аби візит закінчився, й нарешті ніякове прощання в коридорі, де повно наполовину висунутих шухляд і майже немає як пройти.

Виходячи з дому, він знає, що не повинен озиратися, бо... Він знає лише це й нічого більше, тож швидко йде геть, втупившись очима в глибину вулиці. Поступово він відчуває полегкість. Коли вертається додому, то настільки знесилений, що відразу ж вкладається спати, майже не роздягаючись. Відтак йому сниться, що він у Тігре[6] й увесь день веслує зі своєю дівчиною, а потім вони їдять чорісо в притулку «Молодий бик».

Як справи, Лопесе?

Один чоловік зустрічає друга і вітається з ним, подавши йому руку і ледь схиливши голову.

Він думає, що вітається, але вітання вже кимось придумане і той чоловік лише чіпляє його на себе.

Падає дощ. Чоловік укривається від нього під аркою. Майже ніколи ці люди не відають, що вони доперва з’їхали вниз дерев’яною гіркою, яка стоїть із часів першого дощу і першої арки. Мокрою гіркою, всипаною зів’ялим листям.

А жести кохання, цей милий музей, ця галерея димових фігур. Заспокой своє марнославство: рука Антоніо шукала те, чого шукає твоя рука, і ні його рука, ні твоя не шукали нічого такого, що не було вже знайдене віддавна. Але невидимі речі потребують втілення, ідеї падають на землю, наче мертві голуби.

[6] Місто Тігре, розташоване у дельті річки Парана неподалік Буенос-Айреса, центр водних видів спорту і відпочинку для мешканців столиці.