Оповідки про хронопів і фамів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спочатку зорієнтуємося, де ті фонтани; це просто, бо на кольорових картах, на величезних планах міста, фонтани позначені також водними струменями та водоспадами блакитного кольору, треба лише добре їх пошукати й обнести загородою синього олівця, але не червоного, бо добра мапа Риму червона, як сам Рим. На багрянці Риму синій олівець позначить фіолетову загорожу довкола кожного фонтана, і тепер ми певні, що маємо їх всі, як на долоні, і що знаємо, як в’юняться води.

Важчою, більш відлюдною і потайною є необхідність прохромити тьмяний камінь, під яким зміяться ртутні жили, набравшись терпцю, розгадати шифр кожного фонтана, в залиті місячним сяйвом ночі закохано чувати біля імператорських кубків, доки з усього цього зеленого журкоту, шемроту, як у квітів, потроху не проступлять напрямки, перехрестя, інші вулиці — живі. І без утоми вивчати їх — ліщиновим прутом, роздвоєним чи у формі трикутника, двома прутиками в кожній руці, однією лозиною в кволих пальцях; й усе це так, аби не бачили карабінери та ввічливо підозріливі жителі, пройти Квіріналем, піднятися на Капітолій, з криком пробігтися Пінчо, з’явитися й завмерти, як повітряна куля, на площі Екседри й порушити порядок — і так добути з глухих металів землі номенклатуру підземних рік. І нікого й ніколи не просити про допомогу.

Відтак помалу стане видно, як на цьому пласті зухвалого мармуру дружно в’ються жили — заради втіхи вод, заради мистецтва гри, доки потроху вони не зблизяться, стечуться докупи, порідняться, переростуть в артерії, розсиплються пружними струменями на центральній площі, де дрібно пульсує рідке скло, основа мерхлих кубків, морський кінь[2]. І ми вже знатимемо, де, в яких вапнякових склепах, серед дрібних кістяків лемурів, вибиває свій ритм серце води.

На те, щоб це розвідати, піде багато труду, але ми розвідаємо. І тоді уб’ємо мурах, які пориваються до фонтанів, спалимо дотла ті галереї, які прокладають ці жахливі шахтарі, щоб наблизитися до потаємного життя Риму. Уб’ємо мурах лише тим, що дійдемо до центрального фонтана раніше. І поїдемо геть нічним поїздом, утікаючи від мстивих ламій, сповнені темним щастям, змішавшись із солдатами й черницями.

Інструкція, як підніматися сходами

Мабуть, кожен з нас бачив, як підлога частенько вигинається так, що одна її частина піднімається під прямим кутом до площини землі, а потім наступна розміщується паралельно цій площині, аби далі перейти в новий перпендикуляр — і так повторюється по спіральній чи ламаній лінії до висот, які можуть бути абсолютно різними. Схилившись і поклавши ліву руку на одну з вертикальних частин, а праву — на відповідну горизонтальну, якусь мить можна володіти сходинкою чи приступцем. Кожна з цих сходинок, утворених, як можна бачити, з двох елементів, розміщена трохи вище і далі, ніж попередня, — це ключовий принцип сходів, позаяк будь-яка інша комбінація могла б, мабуть, створити гарніші й мальовничіші форми, але нездатні перемістити з першого поверху на другий.

Сходами піднімаються передом, бо задом чи боком підніматися ними вкрай незручно. Нормальне положення тіла — стоячи, руки опущені й розслаблені, голова піднята, але не настільки, щоб очі перестали бачити сходинки, розташовані безпосередньо над тією, на якій ви стоїте, дихання повільне й розмірене. Аби зійти сходами, передусім треба підняти нижню праву частину тіла, яка майже завжди загорнута в шкіру чи замшу і яка — за деякими винятками — поміщається на сходинку. Поставивши на першу сходинку цю частину тіла, яку ми скорочено називатимемо ногою, треба підняти таку саму ліву частину тіла (яка також називається ногою, але не треба її плутати з ногою, згаданою раніше) і, піднявши її на висоту ноги, продовжити її рух далі, доки вона не стане на другу сходинку — таким чином на цю приступку спиратиметься нога і на перший східець спиратиметься нога. (Перші сходинки завжди є найважчими, доки не з’явиться необхідна координація. Збіг назв «нога» і «нога» утруднює пояснення. Особливо вважайте на те, щоб не піднімати одночасно ногу і ногу).

Коли ви таким робом дістанетеся другої сходинки, досить буде почергово повторювати ці рухи, аби дійти до кінця сходів. Зійти з них просто: треба лише легенько пристукнути закаблуком і це зафіксує їх на місці, з якого вони не зрушать аж до моменту спуску.

Преамбула до інструкції, як заводити годинник

Задумайся над цим: даруючи годинник, тобі дарують маленьке вишукане пекло, трояндовий ланцюг, прегарний карцер. Тобі вручають не просто годинник — вітаємо з уродинами та сподіваємося, що він служитиме тобі довго, бо він доброї марки, швейцарський з анкером з рубінами. Тобі дарують не лише цього крихітного каменяра, якого ти прив’яжеш до зап’ястка і вигулюватимеш із собою. Тобі дарують — і не відають цього, жахливо те, що цього не знають, — тобі дарують новий ненадійний і ламкий шматок тебе самого, щось, що належить тобі, але не є твоїм тілом, щось, що треба прив’язувати до твого тіла ремінцем — як рученя, що у відчаї вчепилося за твою руку. Тобі дарують потребу щодня його заводити, обов’язок заводити його, аби він залишався годинником. Тобі дарують манію звіряти точний час у вітринах ювелірних крамниць, в оголошеннях по радіо, в телефонній службі. Тобі дарують страх, що ти його загубиш, що його в тебе вкрадуть, що він впаде на землю й розіб’ється. Тобі дарують його марку і певність у тому, що ця марка краща за інші, тобі дарують схильність порівнювати твій годинник з іншими годинниками. Це не тобі дарують годинник, подарунком є ти, тебе дарують годиннику на уродини.

Інструкція, як заводити годинник

Там, на споді, є смерть, але ви не лякайтесь. Міцно тримаючи годинник в одній руці, візьміть двома пальцями завідний ключ і акуратно його витягніть. Одразу ж почнеться інший період, дерева розправлять листя, човни вирушать у регати, час, наче віяло, потроху наповниться сам собою і проросте вітром, береговим бризом, жіночою тінню, пахощами хліба.

Чого ж іще вам треба, чого ще? Одразу ж почепіть його на руку, дайте йому вільно тріпотіти, повторюйте за ним задихано. Страх покриває іржею анкери, все те, що було досяжне, але забулося, роз’їдає вени годинника, затруюючи зимну кров його маленьких рубінів. І там, на споді, сидить смерть, якщо ми не поквапимося і, випередивши її, зрозуміємо, що нам до неї байдуже.

Дивні заняття

Симулякри

Ми дивна родина. У цій країні, де все робиться з обов’язку чи заради фанфаронства, ми любимо робити щось із власної волі, просто так, нам подобаються симулякри, з яких немає жодного пожитку.

У нас є вада: нам бракує оригінальності. Майже все, за що ми беремося, перейняте — скажімо чесно: скопійоване — зі знаменитих взірців. Якщо ми привносимо щось нове, то воно завжди неминуче: анахронізми чи сюрпризи, скандали. Мій старший дядько каже, що ми — наче копії, зроблені під копірку, дуже схожі на оригінал, однак інший колір, інший папір, інше призначення. Моя третя сестра порівнює себе із механічним соловейком Андерсена; від її романтичності аж нудить.

Нас багато і ми живемо на вулиці Гумбольдта.

Ми дещо робимо, але розповідати про це важко, позаяк бракує найважливішого — неспокою і прагнення щось робити, несподіванок, що є настільки важливіші, ніж результати, провалів, коли вся родина, наче картковий будиночок, падає на землю і впродовж кількох днів з ранку до ночі чутно лише жалі та вибухи сміху. Розповідати, що ми робимо, є лише способом заповнити неминучі пустоти, бо інколи ми буваємо бідними, обвинуваченими чи хворими, іноді хтось помирає або (мені боляче про це згадувати) хтось зраджує, зрікається чи йде працювати в податкову службу. Але не треба робити з цього висновок, що нам ведеться зле або що ми меланхоліки. Ми живемо в кварталі Пасіфіко і щоразу, як можемо, щось робимо. У багатьох з нас є ідеї та бажання втілювати їх у життя. Наприклад, ешафот — ми понині не можемо дійти згоди щодо того, звідки взялася ця ідея: моя п’ята сестра заявляє, що це придумав один з моїх двоюрідних братів, які є страшними філософами, але мій старший дядько стверджує, що це прийшло йому до голови після того, як він прочитав роман плаща і шпаги. Насправді нам до цього байдуже, єдине, що важить, — це щось робити, і тому я розповідаю вам про це знехотя, лише для того, аби цього порожнього пообіддя не чути так зблизька дощ.

Перед домом є сад — рідкісна річ на вулиці Гумбольдта. Він не більший за патіо, але розташований трьома східцями вище, ніж тротуар, що надає йому показного вигляду помосту — ідеальне місце розташування для ешафоту. Позаяк він оточений огорожею з каменю й металевих прутів, можна працювати без того, щоб перехожі, так би мовити, пхали свого носа в чужий город; вони можуть годинами стояти, прикипівши до огорожі, але нам це не заважає. «Розпочнемо, як місяць буде уповні», — розпорядився мій батько. За дня ми ходили по дерево й залізо на склади на проспекті Хуана Б. Хусто, а мої сестри залишались у вітальні, вправляючись у вовчому витті, після того як моя молодша тітка заявила, що ешафоти притягують вовків і спонукають їх вити на місяць. Моїм двоюрідним братам належало достачити цвяхи та інструменти; старший дядько креслив плани, обмірковував з моєю матір’ю і моїм другим дядьком, скільки буде знарядь тортур і якими вони будуть. Пригадую фінал тієї дискусії: вони твердо урадили, що то буде досить високий поміст, на якому встановлять шибеницю й колесо, з вільним простором, де можна буде катувати чи стинати голову — залежно від кожного конкретного випадку. Моєму старшому дядькові це здалося значно убогішим і жалюгіднішим, ніж його початковий задум, але розміри нашого садка і вартість матеріалів завжди обмежують амбіції нашої родини.

У неділю по обіді, поївши равіолі, ми взялися до роботи. Хоча нас ніколи не обходило те, що про нас можуть подумати сусіди, було очевидно: кілька роззяв вважають, що ми збираємося спорудити одну чи дві кімнати, аби розширити дім. Першим, хто здивувався, був дон Креста, старенький сусід навпроти, який прийшов спитати, навіщо ми встановлюємо такий поміст. Мої сестри скупчилися в одному з куточків саду і завили, як вовки. Зібралась добряча юрба, але ми собі працювали аж до ночі та спорудили поміст і дві драбинки (для священника і засудженого, які не можуть підніматися разом). У понеділок одні члени родини пішли кожен на свою роботу і службу, бо із чогось же треба вмирати, а інші взялися зводити шибеницю, поки мій старший дядько вивчав стародавні креслення колеса. Його задум полягав у тому, щоб розмістити колесо якомога вище на майже рівній жердині — наприклад, на добре обтесаному стовбурі тополі. Аби догодити йому, мій другий брат і кузени поїхали фургончиком на пошуки тополі; тим часом мої молодший дядько і мати вставляли шпиці колеса у втулки, а я приладжував залізний óбід. Нам тоді було страшенно весело, бо повсюди гупали молотки, мої сестри завивали у вітальні, сусіди, згромадившись біля огорожі, обмінювалися враженнями, а між багряних та лілових барв надвечір’я підносився силует шибениці й виднівся мій молодший дядько верхи на поперечці — він прив’язував гак і ладнав зашморг.

На той момент люди не могли не розуміти, що ми робимо, і цілий хор протестів і погроз приємно надихнув нас завершити робочий день воздвиженням колеса. Кілька зухвальців спробували завадити моєму другому братові та кузенам занести в дім чудовий стовбур тополі, який вони привезли фургончиком. Перетягування каната закінчилося цілковитою перемогою нашої родини в повному складі, яка, дисципліновано смикаючи стовбур, втягнула його в садок разом з якимсь малим опецьком, що зачепився за коріння. Мій батько особисто повернув малюка його знервованим батькам, ввічливо передавши його їм через загорожу, і поки увага була зосереджена на цих сентиментальних переходах, мій старший дядько з допомогою двох моїх кузенів закріпив колесо на торці колоди і заходився його піднімати. Поліція прибула в той момент, коли родина, зібравшись на помості, схвально коментувала вигляд ешафота. Біля брами залишалася лише моя третя сестра, і їй випало вести діалог із заступником комісара власною персоною. Їй було не важко переконати його в тому, що ми працюємо у власній садибі над тим, чому лише застосування може надати антиконституційного характеру, і що сусідські пересуди є породженням ненависті та плодом заздрості. Настання ночі врятувало нас від подальшого гаяння часу.

При світлі карбідної лампи ми повечеряли на помості під лихими поглядами сотні сусідів; ще ніколи мариноване молочне порося не здавалося нам таким смачнючим, а небіоло[3] таким витриманим і солодким. Північний бриз легенько розгойдував зашморг шибениці; раз чи двічі скрипнуло колесо — наче на нього вже всілися ворони в очікуванні трапези. Роззяви почали розходитися, бурмочучи якісь туманні погрози; біля огорожі залишилося їх двадцятеро чи тридцятеро — вони, здавалося, чогось чекали. Після кави ми погасили лампу, аби впустити місяць, який піднімався над балясинами тераси, мої сестри завили, а кузени і дядьки поволі обійшли поміст, фундамент якого дрижав від їхніх кроків. У тиші, що настала, місяць розмістився на висоті зашморгу, а на колесі, здавалося, розляглася хмарина зі сріблястими краями. Ми дивилися на них, страх які щасливі, а от сусіди коло загорожі бурмотіли майже розчаровано. Вони запалили цигарки й подалися геть — одні в піжамах, а інші повільніше. Залишилася вулиця, свисток поліцейського віддалік і 108-й автобус, який вряди-годи проїздив. Ми вже повкладалися спати, і нам снилися свята, слони і шовкові вбрання.

Етикет і пріоритети

Мені завжди здавалося, що наша родина вирізняється стриманістю. Наша скромність доходить до неймовірних крайнощів — як у манері одягатися та їсти, так і в тому, як ми висловлюємося чи сідаємо в трамвай. Наприклад, прізвиська, які в кварталі Пасіфіко чіпляють так безцеремонно, для нас є приводом для обережності, роздумів і навіть занепокоєння. Нам здається, що не можна давати яке завгодно прізвисько тому, хто змушений буде його всотати і терпіти, як атрибут, усе своє життя. Жінки на вулиці Гумбольдта кличуть своїх синів Кльоцок або Мацько, а доньок — Ляля чи Манюня, але в нашій родині таких ординарних прізвиськ не буває, а тим паче таких претензійних і бридких, як Пузир, Доходяга чи Пугач, якими аж кишить в околицях вулиць Параґвай та Годой-Крус. Для ілюстрації того, наскільки обережно ми до цього ставимося, досить навести приклад моєї другої тітки. Природа щедро обдарувала її задком вражаючих розмірів, та ми ніколи б не дозволили собі піддатися легкій спокусі звичних прізвиськ: замість наділити її вульгарною кличкою Етруська Амфора, ми дійшли згоди щодо більш пристойного і родинного назвиська Дупендра. Ми завжди поводимося з таким тактом, хоча іноді доводиться воювати із сусідами і друзями, які наполягають на традиційних прізвиськах. Тому ми не приймаємо кличку Глобус, яку причепили моєму молодшому кузену, явному голованю, у корчмі на розі, і воліємо безконечно делікатнішу — Гарбуз. І так завжди.

Я хотів би пояснити, що ми це робимо не задля того, аби вирізнитися з-поміж решти мешканців нашого кварталу. Нам лише хочеться — поступово і не ображаючи нічиїх почуттів — змінити звички і традиції. Ми не любимо вульгарності у жодному з її проявів, і досить, аби хтось із нас почув у кнайпі фрази на кшталт: «То була надзвичайно груба гра» або «Ударам Фаджолі по воротах передувала чудова підготовча робота в центрі поля», щоб ми відразу ж подали правильніші й доречніші форми в надзвичайних ситуаціях, а саме: «Ми ще мало надавали їм копняків» або «Спочатку ми загнали їх під лавку, а потім накидали їм голів». Люди дивляться на нас здивовано, але завжди знайдеться той, хто намотає на вус те, що криється в цих тактовних фразах. Мій старший дядько, який читає аргентинських письменників, каже, що з багатьма із них можна було б зробити щось схоже, але ніколи не пояснює, що саме. А жаль.

Пошта і зв’язок

Якось наш далекий родич став міністром і по блату влаштував значну частину нашої родини на роботу в поштове відділення на вулиці Серрано. Щоправда, тривало це недовго. Два перші дні з тих трьох, які ми там пропрацювали, ми надзвичайно швидко обслуговували відвідувачів, що коштувало нам несподіваного візиту інспектора із центрального поштамту і похвальної газетної замітки в «Ля-Расон». Третього дня ми вже були впевнені у нашій популярності, бо до нас приходили люди з інших кварталів надсилати свої листи і робити поштові перекази у Пурмамарку та інші такі ж несосвітенні місця. Тоді мій старший дядько вигукнув «Тук-тук я!», і ми почали обслуговувати їх відповідно до наших принципів і уподобань. У віконечку, де продавалися знаки поштової оплати, моя друга сестра кожному, хто купував марку, дарувала різнокольорову повітряну кульку. Першою, хто отримав свою кульку, стала огрядна пані, яка стояла, наче громом прибита, з кулькою в руці та маркою за один песо, яка вже була облизана і поволі скручувалася у неї на пальці. Хлопець із буйною чуприною навідріз відмовився брати свою кульку, і моя сестра задавала йому прочухана, поки в черзі до віконця зароджувалися протилежні думки. В сусідньому віконечку дещо спантеличеним провінціалам, які з дурного розуму вперто намагалися переказати частину платні своїм далеким родинам, підносили чарочку грапи й іноді пиріжки з м’ясом — усе це взяв на себе мій батько, який на додачу голосно переповідав їм поради старого Віскачі. А тим часом мої брати за віконечком із написом «Посилки» обмазували їх дьогтем і совали у відро з пір’ям. Потім показували посилку ошелешеному відправнику і звертали його увагу на те, з якою радістю люди отримуватимуть поліпшені в такий спосіб пакунки. «Шпагату не видно, — казали вони. — Як і того вульгарного сургучу. Й погляньте: здається, що ім’я одержувача сховалося під крило лебедя». Але скажу відверто: у захваті були не всі.

Коли приміщення заполонили роззяви та поліція, моя мати прегарно завершила це дійство, запустивши у публіку безліч кольорових літачків, зроблених з бланків телеграм, переказів і рекомендованих листів. Ми заспівали національний гімн і відійшли, зберігаючи бойовий порядок. Я бачив, як плаче маленька дівчинка, яка стояла третьою у черзі до віконечка з марками і знала, що кульку їй вже не дадуть.

Втрата і повернення волосся

[2] Тут — натяк на фонтан Наяд у Римі, розташований на центральній площі Республіки (колишній площі Екседри), одним з елементів центральної фігури якого є дельфін, якого деякі корінні народи Південної Америки називають морським конем.

[3] Сорт вина.