Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Повз мене летить шматочок, ловлю той нейронний кленовий листочок. Львівський хостел, продавлене крісло, холодна пляшка, призахідний промінь — і я, покопирсавшись у пам’яті, декламую: «Плакав пан з Вогняної Землі: / І чого я живу взагалі? / Плакав би дотепер — / Та від смутку помер / Пан-плаксій з Вогняної Землі!»

Надія мені непевно усміхається. Щось жартує про автора і лімеричного героя. Світло лампи проковзує по її голеній потилиці і вмощується на високій вилиці.

Картинка не має кольору.

{Київ, біля Софії}

Джон затяг мене в секту до йогів. Сьогодні на арені: Сир Нормальний звар’ював і йде вже на третє заняття з медитації. Я-то йому відказав щиро, у якій сахасрарі я бачив усіх цих езотериків із їхніми спогляданнями пупа і зануреннями в рожеві фантазії. Але той пообіцяв якусь супер-пупер-незвичайну монахиню — заклавшись на устриці в новомодній «Мушлі», що я ту тітку послухаю і піду тоді знову. Я був певний, що устриці вже у мене в роті — та добре, що не потроїв порцію. Бо програв.

Та монахиня Маріола мені неймовірно нагадала АвеМарію. Не буквально, не зовнішньо, а у чомусь загальному. Оцей тон. Розумниці, яка тихо жартує. Людини, що каже про високі матерії із заземленою іронією. Поєднання устремління до безмежності й здорового глузду. Спокій і при тому емоційність. Та сама схвильована усвідомленість. Те, чого я впритул не бачу довкола. Та сама відсторонена спокійна усмішка. Я не міг відірватися від видовища.

Вона була... така... Я міг би зараз слухати — її... І все це шмат мене, мого життя, відірваний і закінчений, що ні до чого вже не пришиєш. А тут існує така людина. Молодша. Розказує — не наслухаєшся.

Уже потім я почав розмірковувати, що, скажімо, ця їхня фірмова установка: «Перебувай повністю у тому, що робиш або що відбувається» — насправді дуже натягнута. Бо те їхнє «те» має ж забагато компонентів. «Будь у парку, коли гуляєш у парку» — а в якім саме листочку? Чи в усіх разом? А як щодо ліхтарів? А білочка побігла — це вона мене відволікла, чи той компонент входить до всього пакету? А якщо все це разом, то що робити з неохопленим? Ми все одно щось вихоплюємо, на чомусь фокусуємося. Навіть розфокусовано — щось на першому плані, а щось таки поза увагою.

До того ж як можна тут «спостерігати своє тіло», тут «спостерігати свої думки», а там «спостерігати свої емоції»? Я не певен, що я такий у світі один, у кого думки мають емоційне забарвлення, а емоції виливаються у напрями думки. (В сумі, очевидно, виходять думоції.) І що коли я зосереджений на лівому вусі, я не відімкнений від емоцій. Чи від того, яка там повз мене білочка пробігла. Не кажучи — сусідський перфоратор.

А оці їхні фірмові формулювання, звісно, такі вже смішні. «Щоби створити устойчівоє благополучіє...» Я би сформулював точніше: радше щоби виборсатися із не підйомної серцю моєму дупи. Щоби дуба не дати.

Але ходити все одно ходив. А що мені зробиться. Далі мого теперішнього дуба, мабуть, точно не буде. А так надивлюся на цю монахиню — а може, й направду всі ті пожбурені Джоном статті не брешуть, і медитації роблять нові нейронні зв’язки й освітлюють чорні ями.

Ну що, не мала баба клопоту, купила порося, а потім ще одненьке, далі ще одне... А старушки все падали, а горщечок усе варив, а баба все не могла зупинитись. Продовжуючи тваринницьку метафору, так ми козу не продамо, так ми накупимо ще сто голів цієї худобини рогатої.

Четверта, словом, робота.

{Київ, Майдан}

Зустрічався з тою менеджеркою підписати роздрукований договір та забрати свої екземпляри, вона прийшла рівно о 14.00. Я вражений. Мені вже здавалося, що таких людей узагалі не існує. У «ДоФаМіні» ніщо не починалося вчасно. Якщо брейншторм був призначений на 10.00, то Віруся встрибувала о 10.25 («нема вам Віри!»), о 10.40 всі починали пити каву й обговорювати останній випуск Майкла Щура, а кирпата стажерка по відмиванні кицьки приходила чітко на фінальний акорд обговорення. Якщо фест розпочинався о 15.00, то волонтери прирулювали не раніше ніж о шістнадцятій. Про забивання стрілок із Костетом мовчу. Я намагався спеціально робити йому фору: силувався приходити на півгодини пізніше, що забирало купу зусиль (якщо вже зібрався коли треба, куди себе подіти?). Костик з’являвся ще за півгодини. Із замовників жоден іще не перерахував мені гроші в той день, коли обіцяв. Зате півроку обіцянок «завтра» — таке траплялося.

Я вже почав здогадуватися, що наш мозок узагалі повільнюх. «ДоФаМіни» от у перші кілька місяців діяльності часто влаштовували суботники, на яких роздавали листівки про наші фести. Швидко від того відмовилися, бо неефективно було. Але два роки минуло — а всі знайомі, вітаючись, розпитували мене, де у нас відбудеться наступний суботник і чи не приберемо ми в їхньому дворі. А у нас із Полінкою була знайома, яка хотіла придумати собі псевдонім — і ми запропонували їй назватися Кульбабою. Та підписала так перший свій блог, але їй не зайшло — і вона пристала до іншої пропозиції, й поступово розкрутилася в мережі як Комаха. Але Полінка так і не запам’ятала цього імені, й кожного разу як згадувала Аню Комаху, гуглила блоги Кульбаби.

Я вбачаю в цьому принципові добрий знак. Можливо, мене насправді вже попустило від цієї історії, що вивернула мене, викрутила мене і розвісила сушитися. Але гальмо-мозок ще просто не усвідомив звільнення — й автоматом витягує зі своїх глибин минулорічні й позаминулорічні відчуття.

Який це вже за номером убачений мною добрий знак за підзвітний період?..

{Київ, Поштова}

Сьогодні якийсь дивовижний день. Випхав себе в спортзал, там зачинено, поповз хоч вулицями поповзати трошечки. І на по вуха повній болотної субстанції Воздвиженці мені ні від чого ввімкнулося якесь світло у мозку. Як тоді з джин-тоніком на Університетській гірці чи в обнімку з вєліком на Щекавиці, тільки зовсім зненацька. От просто стою біля вивіски «Ботан» — і бачу її в усіх дрібницях-подробицях. І можу так стирчати й милуватися півгодини. Чухаю вухо — і розчулююся: яка кльова штука. Така закручена хитрим чином. Усе чує. Ще й на дотик приємна.

А тоді я пішов крізь тумани та потужні пласти недоталого снігу. Повз скверик, на відміну від кволо-весняних вулиць — ще зимовий, укритий суцільними шарами снігів у блакитні смужки тіней, якими гасали собачатка... Біля річки туман загуснув — бо висів над нерозталими сніговими дорогами. І були мені милі тумани, й були мені симпатичні ті біло-сіро-брунатні масиви. І мокрі бруківки. І запахи, і звуки.

Я б назвав такі моменти «приймальними годинами». Коли ти все приймаєш. Чому вони приходять? Чому потім не приходять? Мозок мовчить, всесвіт мовчить, телефон із ними у змові.

{Київ, малий ботсад}

— Ні, а що «нервовий», — кажу, — то тільки я, значить, нервовий, а вас нікого не бісить це мозкодзьобство? Сама формула «малолітніх дітей» уже чого варта. Чому не малих, чому не маленьких? Або тоді вже не «громадян дитячого віку»? І те, що спеціально обучена тьотя тупо тицяє пальцем у цю кнопку кожного разу, коли до турнікету підходить людина з дитиною? І це повторюється три тисячі вісімсот разів на день? Голосно? А коли щось справді термінове оголошують, то нічого не зрозумієш: бубубу, будьте уважні бо бубубу? Якщо трапиться справді якась біда, згоримо всі геть — під переможне і чітко чутне: «Шановні-пасажири-перебуваючи-на-території-метрополітену-з-малолітніми-дітьми — дотримуйтеся-правил-безпеки-пильнуйте-за-поведінкою-малолітніх-дітей — для-уникнення-травматичних-випадків-з-ними!»?

— Та я це просто взагалі не помічаю, — щиро відказує Костик, — як шум водоспаду.

— А я коли бачу напис «евакуатор-маніпулятор», весь час думаю: він має трагічно нити: «Ну їдь, красно прошу, а то в мене серце таке хворе, мені зле стане», — каже Саша не в тему, але ми регочем. У неї за годину потяг, і ми всі чомусь її проводжаємо колами. Хоча з усієї компанії її добре знає... Не знаю хто. Мабуть, Ромкова дівчина, котра з’являється, щоб переказати нам Ромкові новини, які полягають у тому, що він живий (і це насправді найцінніша й найінформативніша з усіх можливих новин, думаю).

Надходить весна. Ми сидимо на сходах.

{Київ, Вокзальна}

Настає весна. Ми сидимо на парапеті.

— Та якось воно забагато усього з усіх боків, — веду я, вкушений скептичним настроєм. — Ти маєш бути живий-здоровий і більш-менш функціональний, тому мусиш бігати-стрибати. Кубики качати. Себе періодично ремонтувати, ба навіть профілактувати. Ти маєш отримувати всякі земні основи і бонуси, тому мусиш на них зароб­ляти. А потім ще й бігати по всяких пунктах реалізації усього того. Ти маєш якось не дичавіти і спілкуватись, тому не забивати на зустрічі. Ти маєш отримувати культурну насолоду, тому потрібен час на музику та книжки, кіна з театрами. Ти маєш реалізувати щось усередині себе, тому десь має взятись час та сили на малювання. Ну а тепер — головне. Те, що насамперед ти відчуваєш себе істотою, яка велотуристить рідним містом із роззявленими очима. Скільки у нас пунктів набудувалося? А я зранку вирішив трохи прибратися в барлозі — і жодного іншого пункту з тої програми!