Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І це ти ще не згадав дійсно важливі речі. Любовне, потім сімейне життя. Любов до батьківщини...

— А тепер — слайди! — додає Костик.

— ...в сенсі участь у політичному житті. Любов до людей...

— І прикладний гуманізм, — додає Костик.

— ...і участь у соціальних проектах, — закінчує Віруся незворушно-серйозно.

— Але ось останнім часом я якось часто подумую в бік «наплювати, прибрати і підмести». Не в сенсі вчорашнього сміття на кухні, а в сенсі цих джентльменських наборів, — зізнаюсь я не менш серйозно. — Я оце виходив із дому, вимкнув світло і знов згадав про смерть...

— Знову будеш до всіх доскіпуватися, що ж там на тім світі? Я не скажу! — відказує Костик.

— Ой, про тебе я і так знаю. У тебе там десять гурій, тринадцять пабліків у соцмережах і безмежне постачання «шаленої бджілки». Коротше, домучу вас до смерті темою смерті. То моя вічна асоціація — вимикають світло, ти нічого не бачиш і не знаєш, невідомість... Але мені здавалося, ти щось намагатимешся намацувати...

— І що ти намацав у результаті, виходячи з дому? — цікавиться Саша.

— От зараз мені якось побачилося, що намацувати там нема чого. Світло просто вимкнуть. Темрява — то відсутність світла. Його просто не стане. Тебе просто не стане. Усе просто. Більше нічого не буде. Усе, що є, є тут. Тут воно якось склалося й складається. Потім воно розкладається.

— То що, я марно здавав релігієзнавство і вступ до філософії? — мружиться Костик. — Атмана нема? Навіть платонівської ідеї котовості кіт наплакав?

— Ти шариш, чувак. Ніщо не тримає кота купи і не переходить в іншу посудину. То просто сукупність, яка себе якось виявляє. І воно все десь вар’ює. Десь вар’ятіє. А тоді згасне. І просто зі шматочків конструктора стане щось нове. Але нема великої концепції того конструктора.

— Тобто ти просто шматочок пластику, безвольна деталька? — Костету моє вчення явно подобається не більше ніж моя концепція нормальності поза треніками дяді Льоші.

— Ну можна інакше. Ти пензлик, який малює куточок великої картини. Але от немає картині цілісності. А пензликові — перетворення і карми для кошек и собак.

— Нічосі, — серйозно каже Саша, махнувши головою, від чого її волосся злітає дугою. — Це ж моя пісенька. Це я колись придумала, що я пензлик. Все, що ти там робиш — тим ти виводиш лінію в загальному візерунку. А яка вона вийде — то вже залежить від того, з якої білки ти зроблена, в яку фарбу тебе макнули, в який бік повели — так ось і береш участь у загальній картині. А навколо такі самі. Всі беруть участь, цілої композиції ніхто не бачить.

— Бо вона цілком випадкова, — завершую я.

— Не знаю, в що вас обох макнули й яка білка до вас прийшла, але відсипте й мені цих речовин, — хмикає Костет, але видно, що йому нецікаво.

Коли ми всадовлюємо Сашу в потяг, я розумію, що не взяв у неї жодних координат. А повітря вже ніби має трошки інакший присмак...

— Дивна дівчина, — каже Костик, — але, схоже, відповідає твоїм критеріям нормальності, Сир?

— Вона заміжня, — повідомляє Ромкова подружка.

Мені теж стає нецікаво.

{Київ, Бесарабка}

Алька колись класно сказала: «Я люблю здоровый образ жизни. Но нездоровый — тоже люблю. Поэтому я их чередую». У мене період здорових корів. Мені-бо страшно стало, коли я зазирнув на балкон, куди я всю зиму вивантажував пусті пляшки. І в спортзал я почав бігати не раз на історичний період, а за розкладом. І ще й та йога додалася, хай би Джонові ті устриці гикнулися, а мені вже їх навіть і не хочеться.

Те, що потяг до алкоголю та делікатесів у мені, здається, зник (або ж тимчасово приспався), має позитивно вплинути на мій гаманець та печінку. Але яким чином отримувати задоволення? Ставати трудоголіком? Та, по-перше, це недобре впливає на стан здоров’я в цілому. А по-друге, поповнює гаманець — але якщо я такий аскет, то нащо мені тугий гаманець.

Мій китайський велосипед явно з єврейським щастям. Символічно, що він вирішив відкинути копита під аркою Дружби Народів. Я ходжу на йогу пішки. Нагулюю стільки, що фітнес-браслет мене би поважав. Мій кишеньковий психотерапевт теж мене явно схвалює. Та мені й далі здається, що ніфіга не помага. І та йога не помага. Інструктор розказує, що «тіло запам’ятовує», що «його стан неодмінно впливає на стан розуму», Джон підтакує: «Еще десять тысяч ведер, Буратино, и просветление у нас в кармане!», забиватися я з ним уже не готовий. А раптом. Не вірю, але продовжую.

До речі, про продовження, сьогодні у мій вагон метро зайшла дівчина, стягнула светра, і виявилася під ним футболка з милим синім вовком і під ним написом: «Що би не відбувалося — продовжуй». Я так розчулився, що насмілився видрати зі скетчбука і подарувати їй малюнок з равликом-сізіфом, що закочує свій будиночок на локальну фудзіяму. Вона спочатку смикнулася, а роздивившись — здається, зраділа. Треба спробувати й далі малювати, може. Хоча я не дуже розумію нащо. Кому це потрібно. Не буду ж я довіку роздавати безсмертні твори милим дівчатам у метро. У вільний час від тиняння пустирями, ага.

{Київ, Жилянська}

Я починаю сильно розкаюватись у своїх: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» — до Поліни. Врешті-решт, приписи фахівців надто сильно різняться, а твій стан, коли ти їх виконуєш і коли на них забиваєш, надто часто не різниться. Ліки не лікують, вправи не вправляють, лайфхаки не хакають... Але можна іноді щиро повірити, попідставляти шматочки в дірочки — а тоді навіть заражати та заряджати інших.

І немає залежностей того, «що після того, то внаслідок того» — ширших ніж: «А якщо перехилити слоїк із написом «отрута», то рано чи пізно відчуєш легкое недомогание». Якщо щоденно жерти лише макдональдсові пундики, можна нахапати двісті кіло, коли кожен день по чотири години тягати залізяку, можна зробити кубік на пузі. Усі ж більш тонкі ситуації — у діапазоні, який Алька називає «градації» («Влюбилась? Сильнее, чем в Нитая? Ну как тебе сказать... Это все такие градации...»).

Немає шляху логічнішого ніж власний, одиничний, інакший.