Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Купувати квитки, співставляти розклади, встигати, звіряти, чекінитись, шукати, перепитувати, розшукувати, орієнтуватись... Просто аби біля озерця відчути власну ногу в капці. Просто щоби в столовці зрадіти картоплі в тарілці. Сміх та й по всьому!

Забавно, що в Херсон я тоді з тією ж метою вибирався — щоб вибратися, а ногу — ламав замість нею милуватися, як ото тепер.

Поруч азіатська кобіта у височезних ковбойських чоботях пестить здорову вівчарку, та зацікавлено хекає.

І що я ними тепер? Ага, правильно, милуюся. А чим відрізнялася від цієї сценки інша, в якій на трамвайній зупинці опасиста пані совала телефон під ліловий капелюх, а я дивився на те, і було мені так зле, що і смикало, і нудило? Мною. Хіба мною відрізнялася одна пані від іншої. Більше нічим.

Рушив рівною довгою дорогою за роверистами, що віддзеркалювалися мені в люстерку зупинки. Усе повільно летіло у прохолоднім світлі. Я почав фантазувати. Нібито я в якийсь момент можу певно й гордо сказати собі: «Я побував у дупі, але то була красива і корисна дупа». А тоді наваяти цілий трактат із лайфхаками. Щоправда, таких трактатів у книжкових крамницях греблю гати. Але я відкривав декілька. Вони нудні страшенно. Орендованого у Маріоли гуру я взагалі не подужав десяти сторінок. Вся справа (ну більше половини точно) в індивідуальній харизмі того, хто дивиться тобі у вічі й каже, що не все пропало, переконливим тоном. І жартує про немодний живіт.

Так от мій трактат був би цікавий. І життєвий. Із купою практичних прикладів, котрі би могли стати дороговказом при залізаннях до дуп і халеп — та вилізаннях із них.

Сашо, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми сиділи на парапеті, ще Костет згодовував тобі свою чергову «бджілку». Так-от, Саш, продовжимо. Про можливість дивитися на своє життя як на гру, як на експеримент, як на картину, що створюється в режимі онлайн, дещо збоку.

Проблиск свідомості, усвідомлення, вільного спостережливого розуму мені видається головним, знаєш. Навіть попри те, що все перелічене не є якоюсь даністю, зафіксованою максимою, встановленою точкою відліку. Ніякі спеціально навчені деміурги жодних спеціально оформлених монад не створювали й не призначували, як гадаєш. Свідомість прозирнула крізь сукупність. Дистилювалася — й витече, зникне по розпаданні тої сукупності.

І ти, деміург, озброєний методом научного тика, нічого такого вселенського не можеш, крім як локально максимально поусвідомлювати, поки можеш. Робити крок попри відсутність сакральності. Просто дивишся вперед, і робиш якесь зусилля — як м’язове, тільки внутрішньо. І тоді тебе може ніби підтримати встромлена в небо гілка. Або рух правої руки. Будь-що може спрацювати рятівним артефактом.

І це, знаєш, мене має тримати. Те, чого нема.

Приклад: вивіска «Ботан». І люблінський ботанічний.

Алько, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти тоді раптом зраділа, коли я просто жбурнув тобі світлинку зі засніженим подільським кущем на тлі жовтогарячих вікон «Київенерго». Я й не знав, що воно допоможе, просто знічев’я клацав довкілля. Я не знав узагалі, що тої миті допомагати треба було. Що тобі треба було більше моїх сигналів. Бач, Бог поміг в особі своєї часточки.

Алькінс, але ж усесвіт не дасть нам пропасти остаточно — чи за те, що бодай якісь рухи вчиняєш, чи просто з невимовної своєї милості або з нєізрєчєнного чого попало — і дасть тобі вхопити останній акційний квиток до дурного твого брата, а тоді з літакового віконечка — такий city sunset, що відірватися не зможеш досить довго. А потім ми, заправлені його багряним паливом, ненароком зробимо кращим ще шматочок простору.

Приклад: моя четверта робота. І потягова кобіта.

Джоне, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми ото тоді, обговорюючи ту передачу, що так тоді й не пішла в ефір, зайшли погрітися у світлом залиту «Пузату», ти взяв глінтвейн, і його теж освітило наскрізь. Ти його ще так класно клацнув. Тепер я цю світлинку на обкладинці бачу в книгарні «Є». А ти до того, як ми зарулили в їдальню, скаржився, що «око вже ніц не вхоплює, палець вже ніц не впольовує».

Усе-таки, диви, я з тобою починаю погоджуватися: схоже, є один ефективний спосіб припинення страждань — то розтотожнення таки. Мабуть, іще кокаїн, я би додав з літературних описів, але якби він не давав сильних, кажуть, відкатів. Щоправда, щось мені всі класні стани дають якісь відкати... Але хіба то привід від них тікати?

Приклад: ось просто тут і зараз, Джоне, на тім ровері на тій дорозі, де я спішився і притулився до клена все це наклацати. Тицьну на обкладинку трактату.

Сире, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти на перший екзамен у житті вдяг зелені шкарпетки. Взагалі-то вони були у тебе тоді — як і у решти — всі або чорні, або сірі, або білі святкові, а то дядько привіз звідкись небачені з динозавриками. І потому ти вирішив, що твоя персональна везучість тебе триматиме, коли ти вдягатимеш саме зелені. А тепер згадай: чи всі іспити у твоєму житті були здані лише на п’ятірки? І чи це якось похитнуло твою віру? Ти просто собі створював піднесений настрій цілком рукотворним чином. А те, що не вписувалося в концепцію — на те не зважав. Як Костет на оголошення у метрополітені, а Леся на материнські буряки. Ти бабакові коли повірив — то штука була не у тім, що він гарантовано тобі напророкував! А в тім, що він тобі підніс настрій на той період. І ти шматок зими прожив зі знанням про те, що весна буде тепла. Яка вона там була далі — питання десяте, бо в процесі зими твоя майбутня весна була — тепла. В твоїй голові персональній, неважливо наскільки нормальній.

Щось схоже було у періоді віри у Владу завдяки знайденій рукавичці.

Сенс у тому, що ми можемо вловлювати попри свої обмеження. Нас може рухати закоханість попри те, що вона не реалізується. Нас може надихати любов до Бога і вдячність йому, хоча він чинить із нами, як з Іовом. Сенс не у сталості щастя (все одно ми його яскравість оперативно затираємо), а у можливості щастя — happiness happens попри реальні обставини. І у цьому вся література, вся релігія, всі стосунки, весь саморозвиток — які, власне, є одним. Що до цього моменту мною припускалося теоретично, але ось зараз відчулося.

Завдяки зеленим шкарпеткам. І велосипедній рукавичці. І Тимкові.

Яким треба вірити, Сире. Не для того, що станеться. А для потрапляння в той стан, коли віриш і усміхаєшся.

Та у телефоні вже ніц не видно на такім сонці. То можна продовжувати вдивлятися у блискучі площини термочашки, аж поки вони не почнуть вдивлятися у тебе.

Трава під долонею тепла. Горобець дзьобає булку під ялиною. Скаче вухате собачатко розміром із крупну грушу і хавають плечі численні комашки, трохи крупніші. Можна клацати, можна мацати, можна забути та зробити частиною майбутніх радостів.

(Телефон виправляє на «радистів»).

{Київ, Жилянська}

Отакі цікаві досліди: мої йоги пересралися. Зі всіма своїми сахасрарами. Варто було Маріолі відчалити, залишивши по собі благословення і настановчі відоси в ютубі, як наша брава санґга розвалилася на дві ворогуючі партії. Причому я прихитрився не помітити розколу. А воно, виявилося, на одному занятті, котре я пропустив, один такий Паша звинуватив одного такого Олега у тому, що той «створює на зустрічах токсичну атмосферу». Пашу підтримали кілька учасників, інша частина виступила на Олеговому боці. Тепер перша партія накатала кляузу Маріолі, а та нині десь на якомусь глибокому ретриті — з глибини якого постановила призупинити діяльність і зачекати на її вирок. Тобто на наступне благословення.

Ну кумедія. Я у цій компанії був за записного скептика. Як почнуть, буває, розповідати, що коли медитувати не по тридцять, а по сорок хвилин на день — то в мозку таке відкривається — аж усі суєти світу стають такими незначними — що озираєш їх як із гімалайської вершини. Одна дівчина ще тоді екстатично виголосила: «...і навіть коли у тебе хтось помер — то тебе не розривають демони смутку, ти дивишся на всі речі жизні і смєрті, памятуя о равностності!» Я дуже сильно засумнівався, чи помирав у неї хоча би хом’ячок, але тоді срача піднімати не став, надто-бо дражлива була мені та тема.

Та куди там «помирав»! Ніхто ще не помер, слава Будді, навіть не закашляв іще, а демони вже на шматочки роздирають моїх світлих товаришів по секті. Джон став на бік звинуваченого в токсичності Олега. Я нікуди не став. Я сів на свій диван медитувати окремо. Все-таки довбані скептики на кшталт мене, які до всіх прискіпуються, що людський безлад нікуди не дівається у будь-яких структурах — мають принаймні одну втіху. Гарантованого: «А я ж вам казав».

Виявилося, що якщо на кілька днів поспіль вимкнути телефон, то це не страшно. За цей час світ чомусь не злітає з осі. (Оце так дивина, а ніби ж тільки на мені тримався!) У мене утворився свій власний ритрит: я усамітнився з собою, Маріолиними записами та поточним повітрям. Ще от уже друга книжка поспіль добре читається — фантастика. Не в сенсі жанру. Очі мені, здається, ще так не світяться, як у того хлопа, що прибув із віпассани, де тиждень мовчать, підводяться о четвертій ранку (оце мене й спинило, чесно кажучи, від цієї ідеї), цілісінький робочий день медитують, їдять одну вівсянку. Але предмети навколо зробилися трохи тепліші й об’ємніші. Запалював газ під чайником — і подумав: але ж ось воно, життя, воно йде, воно зараз, воно в цій коробці, у цій конфорці. Згадав про «хочеться запалити лампу — а маєш короткий сірниковий пшик». Але ж, якщо їх назапалювати купищу? Неекологічно, може, але раптом із сотого і лампа прокинеться. Бо якщо не запалювати взагалі — то і шансу нема.