Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Умов нема, перспектив нема, сподівань нема, розвитку нема, нічого нема — просто є людина яка вона є, тебе до неї прикріпило, це нічо не означа, то лише відчуття, то такі є штуки у життя. На прощання я чмокнув Владку в маківку і ще хвилин зо двадцять стояв під клятим колесом геть порожній. Сир «Дружба», пам’ятник у натуральну величину.

Отже, практика — така різноманітна, розмаїта — демонструє нам що? Вона демонструє нам прорубані чисті ополонки, у які можна зазирати і дивуватися. Вона також демонструє нам рецидиви — проламані тріщини у кризі, крізь які з холодним жахом іде нога.

А тепер усе знов повзе кудись у вату... А я продовжую, виходить, у неї лупцювати. Мені доведеться якось видобути психічне здоров’я просто безпосередньо зсередини самого себе, бо мені його видобути вже немає звідки.

Британські вчоні (зокрема Сир Нормальний з інституту нейроравликознавства) помітили: коли тобі стає зле — тобі здається, що відтепер так буде завжди. Осьо тебе прихопило — і всьо, з кінцями. Виходу не буде. Лобні частки при цьому талдичать: чуваче, так бувало вже сто разів, ну минеться, просто зачекай. Та мигдалина все одно скандально волає: ні-і-і, нічого не знаю, може й було раніше, але зараз я всією собою відчуваю, що з цього пекла вже не вирватися до самого Рагнарьоку! Дякую тобі, мигдалино, що дбайливо нагадуєш: фактично в житті справді існують речі, від яких таки немає порятунку. І рано чи пізно така річ зі мною станеться. І я не зможу видертися. Якщо на мене впаде цеглина, як на того бідного громадянина з даху готелю «Козацький».

Але не зараз. Це все мені здається, що я поламався. А насправді я цілісінький. Як у тому анекдоті про альпіністів: «Ноги цілі? — Цілі! — Руки цілі? — Цілі! — Лізь нагору! — Не можу, ще не долетів...» Ні, ну серйозно. Істерика, паніка, страх, нудота — це, звісно, не ліпші друзі самурая. Але ж я чищу зуби. Я виходжу катати. Я відповідаю в месенджери. І чого ото тоді волати мені про пекло, мов завзята драма-квін? Га, мигдалино? Може, я й не сильно цілісна натура, але сукупність всього решта в мені більша за тебе, старенька рептиліє, маленька частинко мозку.

Не муть перед очима, спричинена якимись волюнтаристськими речовинами. Не суб’єктивне відчуття, що дивитися на ліловий капелюх пані на трамвайній зупинці — чомусь страшно. Не незрозуміла паніка, котра накриває, коли просто поправляєш на плечі наплічник. Не вони мене доб’ють.

Періодично щось видається нестерпним. Та якщо його пройти, то виявиться, що пропало ще не все.

Поки що криє. І вкотре цілий день не хочеться їсти. Це вже не дуже добрий знак. Хоча гаманець би мене поважав.

{Київ, Бастіонна}

От же ж цікавий ефект ми розглянемо на сьогоднішньому занятті, любі діти. У мене сьогодні трапилася павза між двома проектами. По попередньому ще не надіслали правки, по наступному ще не домучили ТЗ, мабуть власних усміхнених драконів генерують. Що має робити нормальний Сир у такій ситуації, любі діти? Радіти, чи не так?

Чому не зізнатися собі по щирості. Направду я теж, чорт забирай, мріяв втикати, щоб мені не заважали. Навіть пам’ятаю, як Костик із Максом до нас із Амеріґо якось зарулили у забуту богом контору в нетрях ХТЗ. І тоді на запитання «а що б я волів робити, якщо не того звіра охороняти», я їм втирав, що волів би бути рантьє. А вони такі: «Ну та тобі ж нудно було би! Чим би ти займався весь день?» А я їм такий: «Тю, чи я би не знайшов! Я би багато спав. Читав би книжки. Слухав би музику. Ганяв би на вєліку. Думав би думки».

— І тебе би не нудило від безплідності твого існування? — спитав мене Макс, котрий, прошу зауважити, виправдовував своє унікальне існування, трудячись у мережі супермаркетів старшим мерчандайзером.

— Якби мене занудило, — кажу, — я би пішов у кафе і там, презирливо копилячи губу, кропав би роман «Нудота».

Ну от. Згадаємо також ту Університетську гірку як джерело вічного щастя — вийти й сісти, і завмерти під усім оцим. А зовсім не їбошити невпинно.

І що? Чи я сьогодні розслаблений і щасливий із того, що маю законне право видихнути? І легітимно полежати? Ні, я стривожений і напружений — що ж так, треба ж щось робити, не можна ж ніц не робити! Що ж оце я лежу, а час спливає. Ось тобі й омріяний день «у ліжку, неробстві, гультяйстві й увеї». Це що? На мене начхали всеїдний трудоголік Костет та соціально активна трудоголічка Леся?! Чи то вікова хвороба?

Щоправда, я тут згадав одного такого Же Пе Сартра, котрий займається всіма описаними мною Костикові й Максові справами, тільки що замість вєліка в нього кіно. Поліна Олександрівна. Кожен день нині по три пости про те, що вона подивилася й який камбербетч там зіграв. Нецікаво абсолютно. Хоча їжу вона зневажає, але ж те ніби теж про їжу: сьогодні я схом’ячила вінегрет, так-от: буряк у нім був огого. Для мене її спосіб життя виглядає так само: людина сидить і споживає. І все. Виявляється, цього замало? То що має бути більшим? Профілі близнюків у типових віконцях гелевою ручкою мені не канають? А вар’ятські кольорові закрути акрилом, виходить, канають? І де між ними принциповий кордон?

Пишайся, телефончику, на сьогодні я знайшов соломонове рішення. Воскресити коня (діяльність) і вирушити на нім кудись ген за обрій (спонтанність).

Але ж дивовижні впливи аури Маріоли чи що. Цього разу я пройшов етап «що з моїм мозком, мені стрьомно дивитися навколо, бо все загрозливе, — аж до ні в чому не повинної травинки» — не за сезон, а за день. І зламавши залізного мультитула, я не матюкався тужливо, а одночасно ржав і мудрував розважливо: ось я Бог, і беру часточку себе, яка — «я», використовую її, експериментую... Самозабвєнно, бо весь час забуваю себе і пам’ятаю лиш оте «я», і щиро переживаю — чому я можу не все...

Та нарешті — за допомогою приманеного на спільне розпиття сидру Джона і такої-то матері — воскресив вєліка і гайнув світ за очі.

У світі за очима було багато різноманітних бузків. Дарів для равликів. 

Розділ 6. Поточне повітря 

{Потяг Київ-Люблін}

Вокзал уже відпливав, коли до нашого трьохмісного купе вкотилася бадьора кобіта з величезною валізою... п’яна як чіп. Вона поводилася так, ніби погана акторка дуже-дуже старанно намагалася зіграти сп’яніння. Так я й вирішив і спробувати сприймати: перфоманс, live, тренування. Але слухати одноманітні вигуки: «Ма-альчє-кі-і!..» набридло з четвертого, і я сховався у навушники. І ввімкнув Маріолину другу вправу з медитації. Тільки за відсутністю крісла все, що мав, поклав на полицю розслабляти.

Каюсь, на спогляданні дихання в животі («Розслабте свій живіт. Дозвольте йому трохи побути неспортивним, немодним животом. Відпустіть його. Ось побачите, нікуди він від вас не дінеться...» Моя ж ти радість!..) я успішно засоп... Прокинувся від проникливого: «Вправу завершено».

Сирику, тиха година скінчилась! Ти міцно медитував і нікому не заважав.

І чую: наша артистична сусідка переселяється! Разом із валізою на півкупе і перегаром на піввагона.

А я забув навіть ноут витягти та наковбасити шмат неквапного завдання, який планував на потягову нудьгу. Зачарувався пролітаннями бадилля повз фіранку. Перший клас, друга чверть. На канікули до села. «Закрий рота: птичка влетить, покакає й вилетить» — казала мені моя прабабуся Килина Митрофанівна.

{Люблін, ботанічний сад}

Ось вам рецепт відродження рецепторів: лазити й лазити незнайомими місцями. Костик укотре послужив чарівним пенделедавцем зі своїм вічним: «А ви хоча б у Вінниці побували?!» І ось я велотуристую вже не рідним місцем, а за допомогою скрипучого орендованого ровера, отриманого завдяки картці хлопа, в якого я знімаю кімнату. І ось іще сонечко не в зеніті, а я вже такий голодний, що слово «земняки» мені найдорожче на всій землі. Осьо тобі примхи апетиту! І ось я прогулююся серед усяких каніфофій і філіпендул, кукумісів і хвастів. Сиджу біля ботанічного зеленуватого озерця і дивлюся й дивуюся. Причому чомусь не на зелені фокусуюсь, не на графічно очерченому очереті, що його й тутешні «уточки любят больше, чем сосиски», а на власній нозі. На неї — я-бо успішно порвав тут свої кросівки — натягнений місцевий дешевий спортивний кáпець. І така нічогенька та нога, що капéць.

Якщо відсторонено подивитися на свою ступню, вона прикольна. Така міцна штука, на неї спертися можна. Якщо так само подивитися на власне прізвисько, воно обнадіює. Воно обіцяє мені: все нормально, а те, що у мене так чорно мутилося в голові — не закономірність, а виняток із правила.