Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відзначили з Костетом ювілей пінкфлойдівської «Стіни» (вона старша за нас, наша шкільна подружка, оце так!). Тепер він мені строчить свої прозріння.

Костик: слух, я допетрав. доповідаю. це таки фільм не про стіну, яку будує суспільство, як я думав у десятому класі. а про хлопа, що сам собі збудував мушлю, і йому там дико не понравілось.

Я: А я якраз обдумую, чому за сюжетом дружину ображає він, а у вигляді хижих мальованих квіточок пожирає його вона.

Костик: і диви, у фільмі показана не об’єктивна реальність, а суб’єктивна реальність чувака. а до дружини його — геть ніяких претензій. її проміняли на футбольний матч і навіть не в HD-якості! то й вона поміняла його на пацифіста, який дивився її, а не матч.

Я: «Це явно не чоловіча точка зору» (с)

Костик: хоча насправді вона втекла від його качелів. отой телефонний дзвінок був би: «дарагая, я був мудак, ізвіні, пріхаді», потім наче знову все нормально, а потім знову психи. і що характерно, скоріш всього, то було нєоднократно.

Я: Що тобі сказати. Ти шариш, старий.

Костик: а кого от найбільше шкода, то дівчину, яку він привів. вона була як попелюшка, яку привели в замок принця. а потім рулади клавісину змінилися на ацький гроул і принць перетворився на дику жабу.

Я: Ти мені скажи, чому ти такий підкований, а сам за рік котру попелюшку проводжаєш? Котру знову ніхто не пам’ятає як звати, бо вона — як мотоциклісти в тому анекдоті — «та що з вами знайомитися, ви весь час нові»? Чи це на тебе брат начхав, заразив?

Костик: Слух, ну я телевізори хоч у вікна не викидаю. хоча то було би шоу.

{Київ, Голосіївська}

Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты. Але ж я, кажись, перепробував усі можливі. Намагався зблизитись. Намагався віддалитись. Намагався перемикнутись. Намагався забути. Намагався з іншими. Намагався сублімувати на роботі і в спортзалі. Намагався аналізувати й усвідомлювати. Намагався просто плисти за течією. Намагався взагалі не намагатись. Більше (як сказано у поета, улюбленого з першого курсу і зненавидженого по візиті до мого рідного міста завзятих знавців босих і взутих кармеліток) «нету места податься в живой природе».

Костик приказував: «Та залишайся вже», нащось похвалився, що він купив велику подушку. Ні, я не проти великої подушки. Але потрібне щось більше. Я поперся в ніч, хоча тут одразу почали глипати блискавки. І сів просто на сходинку біля Костетового будинку. Телефоне, можна я зараз скажу все, що про це думаю?

Владко. Я надсилав тобі акварельки чужі з пейзажами ніжними, мов перша брунька. Я надсилав тобі пісеньки пронизливі та легко-заколисуючі. Я надсилав собі часточки натхненної чи зневіреної часточки Бога. Я надсилав тобі листівки з їжачками та зайчиками затишності рівня Бог. Я надсилав тобі й власні малюнки з вилитими у них кілометрами персонального світла — всього, що в мені нашкрібалося. Я іноді не витримуючи надсилав тобі навіть вірша, що тремтів і пручався, смикаючи струну під грудиною. Я надсилав тобі посилання на добрі новини. Я надсилав тобі листи різної довжини та ступеня добору пристойних синонімів. Я надсилав тобі власну мармизу, яка була схоплена ніби вдало, а дивилася лише на тебе. Я надсилав тобі цитати, надсилав переклади, надсилав тобі наліпки, надсилав відчайдушні телепатеми, я надсилав тобі меми, надсилав тобі голі вигуки «агов!», я надсилав тобі сфотографовані неземні хмари, надсилав тобі мультики, я надсилав тобі міміміметроламні ролики, надсилав тобі хибодруки, я надсилав тобі мартинові крики, надсилав тобі карикатури, я надсилав тобі все, матері моїй ковінька.

Я надіслав тобі все, що мав.

Мало того, я надіслав тобі вагони тиші, кубометри мовчання, цілу біблію з білих сторінок. Не кажучи вже про три чи чотири трактати щодо безповоротного прощання.

Мені нема що надіслати тобі цієї штормової ночі. Крім краплі своєї любові й проблиску усвідомлення.

Усесвіт абсолютно безмежний і нев’єбенно одинокий, і в ньому зовсім нічого нема. Крім краплі любові й проблиску усвідомлення. Котрі вилилися в усе те. На твою голову.

Я хотів бути щасливий і вільний. То я вже. За твоєї безпосередньої допомоги, що полягала у чистім існуванні тебе у світі. Я би хотів, щоби ти теж такою була (щасливою, вільною), але при тім би ще й не проходячи крізь такі кошмарні чагарі.

Я колись казав, що так тебе люблю, що коли тобі від того десь зле, то я тоді тебе не люблю. Я думаю, тобі не сильно зле, ти просто собі сама. Мене просто нема. Як, зрештою, нема тих усіх затишних їжачків у цім безмежнім усесвіті.

То я можу просто розслабитись.

І надіслати сам собі містке повідомлення про те, що я тебе ще люблю.

Завдяки тим златим горам надісланого, завдяки тим кошмарним чагарям пройденого, завдяки дрібці усвідомлення — ніякої тобі девальвації.

Як сказала ранкова бабуся з руколою на розі: «Все своє, синочку, ніякої хімії».

{Київ, Пейзажка}

Я в шоці. Нікого не чіпаю, деруся захекано з великом на сходи. І тут ззаду на мене ллється дзвінкий голосок: «Ой, це ви!» Затинаюся на сходинці. Якась радісна дівчина в сорочці зі сонними совами. «Як чудово, що я вас іще раз побачила! Я вам хотіла сказати лише одненьку річ. Ви мені тоді равлика подарували!» — «Равлика? Я? Подарував? Мабуть, не я все-таки...» — «Ну мальованого! На гору який повзе!» Роняю вел. «Він мені так допоміг тоді, ви просто собі не уявляєте! Я його на стіну повісила. І коли мені здавалося, що зараз уже точно все пропало і нічого доброго з моїх затій ніколи не вийде — він мене ніби підштовхував: нічо, прорвьомсь! В общім, з третього разу вони мене таки прийняли, прийняли! Бо я повірила, повірила! А відмов, відмов було — ух, навіть не порахувати скільки! Я вам дуже, дуже вдячна!»

Тут вона стрибнула мені на шию, цьомкнула кудись у ліве вухо й прудко пострибала догори. «Чекайте, агов! Вас хоч звати як?!» — спромігся я заволати за рекордні для остовпіння десять секунд. «Надя!» — крикнула вона і дременула ще прудкіше.

{Київ, Жилянська}

Костик телефонує рідко. Знає мене, персонажа того мемчика про інтровертові відповіді: «Та я ж написав їм у вайбер, вотсап і смс-кою». Але зараз він мене набрав.

— Сир, я не вмію комунікувати стрьомні новини. Кажуть, треба сказати людині сісти.