ФЕЛІКС: Вибач, що я хотів нею скоїти самогубство.
ЛЮЧЯ: Я скучила за нудьгуванням разом із тобою. Нема нічого ліпшого в цілому світі за цю даровану нам нудьгу. (Пауза.) Причеши мене.
Фелікс зачісує її волосся.
ЛЮЧЯ: Зараз я відчуваю, що ти простив мене. Твої пальці та моє волосся — це єдине ціле.
ФЕЛІКС: Так легко, коли прощаєш.
ЛЮЧЯ: Треба лише послухатися...
ФЕЛІКС: Ми вчимося цьому протягом усього життя...
ЛЮЧЯ: Легкість — це винагорода.
ФЕЛІКС: Легкість і нудьга. Просто чарівно!
ЛЮЧЯ: Феліксе... пообіцяй, що ми житимемо нудно.
ФЕЛІКС: Обіцяю. Я буду найнуднішим типом, якого ти лише зустрічала.
ЛЮЧЯ: Неповторно! Фатально!
ФЕЛІКС: А як ковзани?..
ЛЮЧЯ: Ковзани? Я ненавиджу кататися на ковзанах.
ФЕЛІКС: Я теж.
ЛЮЧЯ: Так добре, коли можна не ковзатися!
ФЕЛІКС: Тоді так... так фатально... нудно!..
Вони сміються і зображають, як катаються на ковзанці.
Сцена 7
Дванадцять років тому. Батько в передсмертній агонії. Матір сидить на краю його ліжка в голосно колотить ложечкою чай. Колотить довше ніж треба.
БАТЬКО (слабим голосом): Ре-гі-но-чко... Постав уже нарешті те горня...
Вона ставить. Пауза.
БАТЬКО: Ре-гі-но-чко...
МАТІР: Питимеш?
БАТЬКО: Ні... Приляж поруч...
Мати лягає на краєчку ліжка. Батько важко повертає голову й дихає їй у скроню.
БАТЬКО: Біле світло над морем...
МАТІР: Так.
БАТЬКО: Пісок охолонув... Камінець потрапив тобі в туфлю...
МАТІР: Камінець у формі серця. А ти сказав, що це не серце, це — легені.