ФЕЛІКС: Я тоді ще не народився...
МАТІР: Ні, але вже готувався. І мав маленький сяючий пальчик...
ФЕЛІКС: Не пам’ятаю.
МАТІР: Куди там.
ФЕЛІКС: Мамо, а той Вінцас?
МАТІР: А що Вінцас?
ФЕЛІКС: Ти його не кохала?
МАТІР: Ніколи.
ФЕЛІКС: То для чого тоді?
МАТІР: Ти ж чоловік. Мусив би зрозуміти. Жага...
ФЕЛІКС: Розумію... Жага.
МАТІР: Я п’ять років поспіль доглядала за твоїм батьком. Удень і вночі перебувала у смороді тліючого тіла. Я мала бути сильною. А почувалася такою одинокою! Коли ввечері вив собака, я сама не завжди могла стримуватися. Бо таке саме виття зачаїлось і в мені. Тіло жінки, яким не користуються, стає безрадісним і непередбачливим... За це я ображалася на твого батька.
ФЕЛІКС: Я пам’ятаю, мамо.
МАТІР: Що ти пам’ятаєш?..
ФЕЛІКС. Ти казала: піду принесу масло. І виходила до комори. Тоді за столом ніхто не міг кусня проковтнути, очікували, коли тобі почнеться. Ти вила й трощила банки. Поверталася назад з покусаними руками. Ніхто не ходив до комори, щоб тебе рятувати...
МАТІР: Бо знали, що людина сама мусить подолати своє виття.
ФЕЛІКС: Мамо, я теж боявся тебе такої...
МАТІР: Та й добре, що боявся, бо я була страшною. Я ніколи його не вибирала. Воно вибрало мене.
ФЕЛІКС: Хто, мамо?
МАТІР: Виття. Що залишилося від білого світла? Воно зношувалося роками... Так зовсім непомітно ми скочуємося...
ФЕЛІКС: Але тепер ти вільна.
МАТІР: Ні. Ніколи вже не буду.
ФЕЛІКС: Ти живеш, як хочеш.
МАТІР: Не можу. Провина. Розумієш? (Пауза.)
МАТІР: Розумієш, чому?
ФЕЛІКС: Здається, що так...
МАТІР: Я чекала, коли він помре.
ФЕЛІКС: Ми всі були страшенно виснажені, мамо. Це не злочин.
МАТІР: Коли він уночі припиняв шепотіти, я прислухалась: можливо, вже?
ФЕЛІКС: Мамо, можеш мені не розповідати.