Звільніть золоте лоша. Ковзанка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

МАТІР: Ти ще надто молодий, щоб зрозуміти.

ФЕЛІКС: Я розумію.

МАТІР: Ні. Ти просто намагаєшся зрозуміти. Ось, поглянь, як змінюється море — то воно зелене, то синє, то сріблясте... Мов моє почуття провини. Воно живе і дихає. Воно віддаляється і знов болісно наближається... Ноша на все життя. А все почалося зі світла, такого легкого світла, що аж страшно було в ньому не втриматися... Чи тобі знайоме почуття, ніби зараз розсиплешся на уламки від щастя? На дрібний забавний пил?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Авжеж! Це ж гени.

Сцена 6

Півроку по тому. Друга година ночі. Фелікс сидить у пітьмі, бездумно втупившись у телеекран, що мерехтить. Програма вже скінчилась, і на екрані видно лише мигтіння ліній і чути тріскотіння — немов пришвидшена картина биття хвиль. На сходовому майданчику чути кроки, потім — клацання дверного замка. Двері поволі відчиняються. У них стоїть Лючя. Вона у світлому костюмі, її волосся сяє в тьмяному світлі. Лючя з собою має лише ключ.

ФЕЛІКС (не обертаючись поглянути, хто увійшов): Зачини двері — протяг.

Лючя зачиняє двері.

ЛЮЧЯ: Що дивишся?

ФЕЛІКС: Море.

Пауза.

ЛЮЧЯ: Чай питимеш?

ФЕЛІКС: Ні.

Лючя іде до ванної кімнати. Чути, як тече вода. Згодом вона виходить з мокрою головою в халаті. Стає напроти телевізора, затуляючи собою екран.

ЛЮЧЯ: Досить того моря. Поглянь на Лючю.

Фелікс довго змушує себе піднести очі на неї. Їхні погляди зустрічаються. Він здригається, немов отримавши удар, і відводить свої очі вбік.

ЛЮЧЯ: Ти посивів.

ФЕЛІКС: Це від моря.

ЛЮЧЯ: Часто дивишся?

ФЕЛІКС: Трапляється.

ЛЮЧЯ: Що ще робиш?

ФЕЛІКС: Нападаю на перехожих і кусаюсь.

ЛЮЧЯ: Ти мав рацію. Люди мусять піклуватися одне про одного. Інакше все минає стороною.(Пауза.) Я тебе не вибирала. Віриш? Мені тебе вибрали.

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Так легко, коли маєш лише послухатися. А тобі мене треба?..

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Як ти жив?..

ФЕЛІКС. Я вив. Постійно вив. Я знайшов відбитки твоїх пальців на посуді. Вони ніяк не змивалися — мусив розбити посуд. Я не вмикав світла, не заслонював штори. Жер тільки томатний соус. Стирчав у телефонних будках в очікуванні зливи, доки інші мене випрошували звідти. Ходив на базар і споглядав, як жінки купляли вишні. Знайшов у ванні твою світлу волосину і з’їв її. Не висрав... А вночі, Люче, ти приходила й клала мене собі до живота. Уночі я плавав у тобі, мов ембріон. Такий без кінцівок, без статі і без шкіри... Зовсім невагомий і довірливий. І харчувався лише тобою. Я засинав, хитаючись у кріслі... Одинокість — марна річ, Люче. Вона необхідна лише для очищення. Усім іншим ми маємо ділитися.

ЛЮЧЯ: Вибач, що я забула свою волосину.