Вона виходить.
Сцена 5
Фелікс із матір’ю стоять на березі моря. Вона омиває ноги. Він бере її на руки й несе по піску до лавки. Мати сміється, тримаючи в руках босоніжки. У неї через плече перекинутий рушник.
МАТІР: Ай, божевільний, пусти мене! Я ж не дівчисько!
ФЕЛІКС: Дійсно, важиш, як добрий мішок бульби!
МАТІР: Втрати мають масу, юначе. Коли дочекаєшся мого віку...
ФЕЛІКС: ...Втрачу дружину, машину, хорошу роботу, кількох друзів і, коли пощастить, кілька зубів. Проте через те, як я розумію, важитиму менше.
МАТІР: Головне зберегти мізки. Тоді матимеш і все решту.
ФЕЛІКС: І серце.
МАТІР: Некероване серце — небезпечне. Пусти, я сама.
ФЕЛІКС: Я тільки до лавки. (Вона б’є його босоніжками по спині.) Ай, мамо!
МАТІР: Я — забіяка!
ФЕЛІКС: Коняка-розбишака. (Усаджує матір на лавку.)
МАТІР: Кого ще носиш окрім мене?
ФЕЛІКС: Забруднилася. (Витирає ногу матері, потім узуває.)
МАТІР: Феліксе...
ФЕЛІКС: Мамо, моє особисте життя не таке вже безнадійне...
МАТІР: То носиш чи ні?..
ФЕЛІКС: Час від часу ношу...
МАТІР.: Ну і слава Богу.
ФЕЛІКС: Тому, кому плювати на нас?
МАТІР: Ти ще сердишся?
ФЕЛІКС: Уже ні. Дай іншу ногу. (Витирає і взуває іншу ногу.)
МАТІР: Віриш, що я завжди кохала твого батька?..
ФЕЛІКС: У мене немає іншого вибору.
МАТІР: Ми були першими одне для одного.
ФЕЛІКС: Тепер так не буває.
МАТІР: А в мої часи таке траплялося... Того року я побачила море теж уперше. Воно було огорнуте білим світлом... Світло здійснення жадань. У ньому все й почалося. Ми довго придивлялись одне до одного, поки насмілилися доторкнутися. Доки приручили жагу та наважилися показати її одне одному... А потім безумно довго вчилися кохатися... Це нічого, що я розповідаю? Ай, я все забуваю, що ти вже дорослий. Моє тіло було тугим і розгубленим, воно довго не хотіло впустити твого батька. Але пристрасть його подолала. І тоді я вибухнула над морем, і все залило білим світлом... Коли наші тіла звиклися з радістю близькості, яка заважала нам спати, їсти, вчитися, спілкуватися з іншими, ми навчилися вільно плавати одне в одному, віддзеркалюючи картину світу, що розстилалася під нами. Так ми зачали тебе. Були трошки розгублені від серйозності, що охопила нас, злегка отяжілі від пекучого судомного тремтіння... Віриш мені?
ФЕЛІКС: Вірю, мамо, вірю.
МАТІР: Ти часом приходив, коли ми кохалися. Стояв поруч і колупався в носі.