ДІАНА: Не думала побачити тебе тут.
РІШАР: Ми вирішили зустрітися.
ДІАНА: Погана ідея! Зараз прийдуть на чай дві мої подруги!
РІШАР (ображено): Діано, ми ж збиралися в кіно!
ДІАНА: Хіба?
РІШАР: Звісно. (Твердо.) Я мушу поговорити з тобою.
ДІАНА: Поговорити зі мною?
РІШАР: Атож. Я казав тобі про це вчора ввечері по телефону. (Знічено.) Як ти могла про таке забути?
ДІАНА: Рішаре, даруй, я просто сплутала дати.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Що ж, коли твої подруги прийдуть, ми просто затримаємо подих, аби вони вирішили, що тут нікого немає.
ДІАНА: Мамо!
РІШАР: Вони прийдуть надовго?
ДІАНА: Ні, це просто візит ввічливості.
РІШАР: Тоді я почекаю. Хто це такі?
ДІАНА: З матір’ю я познайомилася багато років тому під час відрядження до Румунії. А коли дізналася, що вона переїхала до Парижа з донькою, то вирішила виявити гостинність і запросити їх на чай. Словом, це може бути доволі нудно.
РІШАР: Дуже на це сподіваюся. То коротшою буде ваша розмова.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Трапився мені замолоду один румун. О, такий красень, темноволосий! А які дивовижні світлі очі із блискітками — щось поміж мигдалево-зеленим і перламутрово-сірим! А пальці які в нього були тонкі! Ах, які пальці!
ДІАНА (уриває її): Мамо, до чого тут це?!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти сказала, що та пані з Румунії — і я пригадала єдиного знайомого мені румуна. Хоч я й стара, та все ж намагаюся брати участь в розмові.
ДІАНА: Не вельми вдало.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Одразу видно, що ти не була з ним знайома.
ДІАНА: Очевидячки ні! І знайомитися не збираюсь. Отже...
МАДАМ ПОММЕРЕ: О, не так швидко! Він же міг бути твоїм батьком.
ДІАНА: Дякую за уточнення, але це я вже зрозуміла. Сподіваюся, він таки не мій батько?
МАДАМ ПОММЕРЕ (зітхаючи із жалем): Ні...
Дзвонять у двері.
ДІАНА: А ось і вони!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Поки ти прийматимеш своїх румунських подруг, я побуду у себе в кімнаті. Ти ж не заперечуватимеш?
ДІАНА: Аж ніяк.
РІШАР: А я залишуся, щоб ми разом спекались їх якомога швидше. Добре?