Тамара глянула на мене, переклала сумочку на інше плече.
— Вибач, — вона напружено усміхнулася.
— Ти знала, коли ми мали піти, — мовив батько.
— Я ж сказала, що мені шкода. — Їй, здавалось, і справді було шкода. Але тоді вона безпорадно перевела погляд на телевізор, затримала його на якийсь час, і одразу спробувала знову увімкнути увагу, проте я знала, що батько усе це помітив.
— Ти навіть не купила ніякого соку, — сказав він, у його голосі спалахнув біль.
Першою мене підвезла молода пара. Волосся дівчини було біляве, з жовтуватим відтінком, блузка — застібнута на зап’ястях. Вона увесь час поверталася, щоб усміхнутись, і запропонувати мені фісташки з кулька. Цілувала хлопця так, що мені було видно її гострий язик.
Я ніколи не їздила автостопом раніше, справді. Я нервувалася, коли замислювались, що могли подумати незнайомі про дівчину з довгим волоссям, — я нічого не знала про рівень насильства, щоб говорити про війну. Щоб говорити про студентів, які закидали цеглою поліцейських чи захоплювали пасажирські літаки, вимагаючи вильоту до Куби. Я ніколи не була в курсі всього цього, неначе лише дивилася фільм про те, яким має бути моє особисте життя. Але воно було інакшим, тепер, коли я їхала на ранчо.
Я безупинно уявляла момент, коли Тамара і батько повернуться додому з офісу, зрозуміють, що я зникла. До них повільно дійде, Тамара, мабуть, зробить висновки швидше, ніж батько. Квартира порожня, моїх речей немає. І, можливо, батько зателефонує матері, але що може зробити будь-хто з них? Яке покарання вони могли застосувати? Вони не знали, куди я втекла. Я вийшла за межі їхньої компетенції. Захопливою видавалася навіть їхня по-своєму наполеглива вимога відповіді: буде момент, коли їм стане цікаво, чому я пішла, певна похмура винуватість спливе на поверхню, і вони будуть змушені відчути всю її силу, бодай на секунду.
Я доїхала з тією парочкою до Вудсайда і чекала на автостоянці супермаркету «Кал-Март», аж доки мене не підвіз чоловік на деренчливому «Шевроле», по дорозі до Берклі, куди віз запчастини від мотоцикла. Щоразу, як він переїжджав через вибоїну, тарахкотів його заклеєний скотчем бардачок. Гіллясті дерева, залиті сонцем, швидко пролітали повз вікно, за ними простягалася пурпурова затока. Я тримала сумочку на коліні. Його звали Клод, і він, здавалось, соромився, наскільки це ім’я суперечило його зовнішності.
— Моїй матері подобався той французький актор, — пробурмотів він.
Клод, проглянувши свій гаманець, показав мені фото своєї доньки. Це була кругловида дівчинка з рожевою горбинкою на носі і немодними буклями. Клод, здавалось, відчув мою жалість, раптом схопився і забрав гаманець назад.
— Нікому з вас, дівчата, не варто цього робити, — мовив він.
Він похитав головою, і я побачила, що його обличчя злегка виражало інтерес до мене, усвідомлення, думала я, якою я була сміливою. Проте я мала знати, що коли чоловіки застерігають тебе, вони часто мають на увазі темний фільм, який прокручують у себе в голові. Якісь шалені вигадування, які доводять їхні винуваті заклики, що «безпечніше вдома».
— Розумієш, я хотів би жити, як ти, — сказав Клод. — Вільно і безтурботно. Просто подорожувати повсюди. Але завжди робота.
Він зиркнув на мене, а тоді знову подивився на дорогу. Перший напад дискомфорту — я добре зналася на певних проявах бажання чоловіків. Прочищення горла, оцінювальний захват у погляді.
— Такі, як ти, ніколи не працюють, еге ж? — сказав він.
Він клеївся, мабуть, але я не була впевнена. В його тоні була гіркота, гострота справжнього обурення. Можливо, я мала б боятись його. Цього старшого чоловіка, який бачив, що я самотня, який себе накрутив, неначе я йому щось винна, — найгірше, що може накрутити собі чоловік. Але я не боялася. Я була захищена, мене охоплювала весела і недоторканна легковажність. Я поверталася на ранчо. Я побачу Сюзен. Клод мені здавався ледь реальним: паперовий клоун, безвинний і кумедний.
…
— Тут добре? — запитав Клод.
Він під’їхав до території університету в Берклі, годинникової вежі і ступінчастих будинків, що густо заселяли пагорби. Він заглушив мотор. Я відчула спеку надворі, близький рух транспорту.
— Дякую, — сказала я, беручи свою сумочку і решту спорядження.
— Не поспішай, — сказав він, коли я почала відчиняти двері, — Просто посидь зі мною секундочку, гм?
Я зітхнула, але відкинулася назад на сидіння. Мені було видно сухі пагорби над Берклі, і я згадала одразу ж ті короткі моменти, коли взимку ці пагорби були зелені, повні і вологі. Я тоді ще навіть не знала Сюзен. Я відчувала, що Клод скоса дивиться на мене.
— Послухай, — Клод пошкрябував собі шию. — Якщо тобі потрібні гроші…
— Мені не потрібні гроші. — Я була безстрашна, знизала плечима на прощання і відчинила двері. — Ще раз дякую, — сказала я. — Що підвезли.
— Зачекай, — сказав він, хапаючи мене за зап’ястя.
— Відвали, — сказала я, викручуючи руку з наручників його хватки, з незнайомим запалом у моєму голосі. Перш ніж ляснути дверима, я побачила слабке і фиркаюче обличчя Клода. Я пішла геть, затамувавши подих. Ледь не сміючись.
— Суко! — окликнув Клод, але я не оглянулася.
…
Телеграф-авеню було переповнене: люди продавали фіміам, прикраси кончо, шкіряні сумки, що звисали вздовж паркана вулиці.