У місті Берклі міняли всі дороги того літа, тож на тротуарах зібралися купи каменю, по асфальті розриті канави, було схоже на фільм-катастрофу. Групка в убранні до землі тріпотіла брошурками переді мною. Хлопці, з голим торсом і незначними синцями на руках, міряли мене з голови до ніг. Дівчата мого віку волочили килимові сумки, що бовталися аж біля колін, одягнені у вельветові пальта, і це під час серпневої спеки.
Навіть після того, що сталося з Клодом, я не боялася їхати автостопом. Клод був усього лише безвинним поплавком у куточку мого сприйняття, що мирно дрейфувало до порожнього місця. Том був шостим, до кого я звернулася, відвівши плечі, занурився до свого автомобіля. Його, здавалось, тішило моє прохання поїхати з ним, неначе це було приводом, щоб я була поруч з ним. Він поспішно змів крихти з пасажирського сидіння, у тиші чулося, як вони сипалися на підлогу.
— Могло бути чистіше, — сказав він вибачливо, неначе я могла бути прискіпливою.
Том їхав на своєму маленькому японському автомобілі, оглядаючись через плече, перш ніж змінити смугу. Його картата сорочка була витерта на ліктях, але чиста й охайна, мене вразили його по-дитячому тонкі зап’ястя. Він відвіз мене аж до самого ранчо, однак це зайняло близько години часу, щоб доїхати з Берклі.
Він твердив, що провідував друзів з молодшого коледжу в Санта-Росі, проте брехун з нього був ніякий: я бачила, як рожевіла його шия. Він був увічливий студент із Берклі. Слухач підготовчих курсів при медичному коледжі, однак йому теж подобалися соціологія та історія.
— ЛБДж, — сказав він. — Зараз президентом.
Він був з великої сім’ї, як я зрозуміла, мав собаку Сістер і надто багато хатніх обов’язків: він проходив підготовчі літні курси. Він запитав, який у мене профільний предмет. Його помилка пожвавила мене — він, мабуть, подумав, що мені щонайменше вісімнадцять.
— Я не вчуся в коледжі, — сказала. Я хотіла пояснити, що ще не закінчила середньої школи, але Том миттєво почав захищатися.
— Я думав про це теж, — сказав він, — вибути, але хочу закінчити літні курси. Вони вже оплачені. Точніше, я не хотів би, але… — він замовк. Дивився на мене, аж доки я не зрозуміла, що він чекає на мою поблажливість.
— Буває, — сказала я, і цього, здавалось, було досить.
Він прокашлявся.
— То ти працюєш чи як? Якщо ти не вчишся? — сказав він. — Ой, можливо, це грубе питання. Ти не мусиш відповідати.
Я знизала плечима, імітуючи невимушеність. Хоч, можливо, я і почувалася невимушено під час цієї поїздки, неначе моє перебування у світі могло бути безперешкодним. Те, як просто я могла йти назустріч своїм потребам. Розмовляти з незнайомцями, діяти відповідно до ситуацій.
— Місце, куди я зараз їду, — я живу там, — сказала я. — Це велике угруповання. Ми піклуємося одне про одного.
Його погляд був зосереджений на дорозі, але він уважно слухав, коли я розповідала про ранчо. Про смішний старий будинок, про дітей. Водопровідно-каналізаційну систему, яку Ґай провів у дворі, безладно заплутані труби.
— Це схоже на «Міжнародний дім», — сказав він. — Я живу в такому. Нас п’ятнадцятеро. У холі є дошка, де розписано, коли чия черга які обов’язки виконувати.
— Так, можливо, — сказала я, хоч знала, що ранчо не має нічого схожого з «Міжнародним домом», де основними філософськими принципами є суперечки, хто залишив немитим посуд після вечері, де дівчина з Польщі щипає чорний хліб і плаче через розлуку з хлопцем.
— Хто господар цього дому? — запитав він. — Це щось на кшталт центру чи як?
Було дивно пояснювати комусь про Рассела, нагадувати, що є цілі світи, у яких Рассел чи Сюзен не фігурували.
— Він планує випустити свій альбом до Різдва, мабуть, — сказала я.
Я безупинно говорила про ранчо, про Рассела. З легкістю згадувала ім’я Мітча, як Донна того дня в автобусі, обдумано і ретельно розповідала про нього. Що ближче ми під’їжджали, то більше я хвилювалася. Як коні, що, забувши про свого наїзника, мчать стрілою після довгого застою у стійлі.
— Звучить мило, — сказав Том. Я могла сказати, що мої розповіді зачепили його, його риси обличчя виражали мрійливе захоплення. Він був заворожений, неначе казкою перед сном про інші світи.
— Ти міг би залишитися там на деякий час, — сказала я. — Якщо хочеш.
Том пожвавився від такої пропозиції, вдячність робила його сором’язливим.
— Лише, якщо я не буду тягарем, — сказав він, рум’янець згущувався на його щоках.
Я уявляла, як Сюзен та інші зрадіють, що я привела новенького. Розширення рядів, давні хитрощі. Широколиций прихильник, що возз’єднає свій голос з нашими і поповнить наші продовольчі запаси. Також було ще дещо, що я хотіла розбавити: напружена і приємна тиша в автомобілі, затхла спека здіймала випари від шкіри. Моє деформоване відображення у дзеркалах заднього виду, так, що я могла вловити лише стан свого волосся, веснянкувату шкіру плеча. Я набувала дівочих форм. Автомобіль переїхав через міст, минув завісу смороду від звалища. Мені було видно відрізок іншого віддаленого шосе біля води і болотисту поверхню, яка різко опускалася в долину, ранчо, що ховалося серед тих пагорбів.
Тимчасом ранчо, яким я його знала, було місцем, яке проіснувало недовго. Кінець був уже близько: переплітання особистих елегій. Мною керували надто оптимістичні імпульси. Різка внутрішня зміна, як тільки автомобіль Тома звернув на дорогу, що вела до ранчо: минуло два тижні, не так уже й багато, проте бажання повернутися було нестерпне. І лише, коли я побачила, що все досі там, досі живе, хоч напівсонне і дивніше, ніж будь-коли, чи вловила я хвилювання, що воно може зникнути. Усе те, що я любила, дивовижний дім — як у фільмі «Віднесені вітром», так мені здавалося, коли я знову наближалася. Замулений прямокутний басейн, наполовину порожній, з купами водоростей, не оштукатурений бетоном: це все могло знову стати моїм.
Коли ми з Томом вийшли з автомобіля, я на якусь мить завагалася, помітивши, що джинси Тома надто чисті. Можливо, дівчата будуть діставати його, можливо, це була погана ідея запросити його. Я переконувала себе, що все буде гаразд. Я спостерігала, як він поглинав загальну картину — як я розуміла, він був вражений, проте, мабуть, помітив і недоліки, самі лише скелети автомобілів. Дохла жаба дрейфувала на поверхні ставка. Але це були речі, які для мене вже здавалися непомітними, так само, як рани на ногах Ніко, із застряглими шматочками гравію. Мої очі вже звикли до текстури розпаду, тож мені здавалося, що я повернулась у коло світла.
Донна зупинилася, коли побачила нас. Вона тримала в руках клубок випраної білизни, яка мала запах запиленого повітря.
— Про-блемка, — запнулася вона. «Проблемка» — слово з давно забутого світу. — Та леді просто впіймала тебе, так? — сказала вона. — Добряче дісталося.