— Я завжди говорю правду, — сказав Зев.
— Авжеж, — мовив Джуліан, — це правда.
— Покажи мені, — сказав Зев.
— Вони надто маленькі, — мовила Саша. Її вуста були напружені, неначе вона насміхалася з себе, соваючись на стільці.
— То вони ніколи тобі не провиснуть, тож це добре, — мовив Джуліан, лоскочучи її за плече. — Дозволь Зеву подивитися.
Обличчя Саші почервоніло.
— Зроби це, крихітко, — мовив Джуліан, різкість у його голосі змусила мене оглянутися. Я вловила погляд Саші — переконувала себе, що погляд їй в обличчя був заступницьким.
— Хлопці, облиште, — мовила я.
Хлопці повернулись із веселим подивом, хоч, гадаю, вони стежили за мною увесь цей час. Що моя присутність була частиною гри.
— Що? — сказав Джуліан, його обличчя стало невинним.
— Пригальмуйте, — казала я йому.
— О, все гаразд, — мовила Саша, сміючись, не зводячи погляду з Джуліана.
— Що такого ми робимо? — сказав Джуліан. — У чому саме нам варто «пригальмувати»?
Вони із Зевом фиркнули — як швидко всі старі почуття повернулися, принизлива внутрішня незграбність. Я схрестила руки, дивлячись на Сашу.
— Ви надокучаєте їй.
— З Сашею все гаразд, — сказав Джуліан. Він заправив їй пасмо волосся за вухо — вона вимушено усміхнулася.
— Крім того, — продовжував він, — чи вам нас повчати?
Моє серце стиснулося.
— Хіба не ви, ну, вбили когось? — сказав Джуліан.
Зев плямкнув губами, а тоді видав нервовий сміх.
Мій голос звучав задушливо:
— Звичайно, що ні.
— Але ви знали, що вони збиралися зробити, — сказав Джуліан. Він вишкірився, відчуваючи трепет від того, що підловив мене. — Ви були там з Расселом Хадріком і рештою, чорт забирай.
— Хадріком? — сказав Зев. — Ти що, знущаєшся?
Я намагалася приборкати істеричність у голосі.
— Я майже не була з ними.
Джуліан знизав плечима:
— Ми чули зовсім інше.
— Ви ж не повірите в те, — однак на жодному з облич я не побачила жодних змін.
— Саша казала, що це ви їй розповіли, — продовжив Джуліан. — Схоже, ви теж могли це зробити.