Я відчула різкий спалах, що моя мати робила це для мого батька: невеличкі розради, невеличкі пристосування, щоб відобразити світ таким, яким його хоче бачити батько. Купувала йому десять пар шкарпеток, щоб він їх не розпаровував.
— Знаєш, іноді він, як дитина, — сказала Тамара, додаючи певну кількість куркуми. — Я залишила його на вихідні, а коли повернулася, то з їжі не було нічого, крім в’яленої яловичини і цибулини. Він би помер, якби йому довелося самому про себе піклуватися. — Вона глянула на мене — Проте я, мабуть, не мала б тобі це казати, так?
Тамара не була підла, але це здивувало мене — як легко вона розкритикувала мого батька. Мені не спадало на думку, що він міг би стати посміховиськом, помилятися, діяти, як дитина, чи безпорадно тинятися по світу, потребуючи, щоб хтось указав йому правильний шлях.
Між мною і моїм батьком ніколи нічого жахливого не відбувалось. Оглядаючись назад, я не могла пригадати жодного моменту, жодної сварки з криками чи грюканням дверима. Було лише відчуття, яке потроху долало будь-які бар’єри, аж доки не стало очевидним, що він просто нормальна людина. Такий, як усі. Що він переймався тим, що про нього подумають інші, метав швидкий погляд у дзеркало поруч із дверима. Що він досі намагався самостійно вивчити французьку по касеті, і я чула, як він повторював слова собі під ніс. Те, як його живіт, який був більшим, ніж я пам’ятала, іноді проглядав через прогалину на сорочці, виставляючи шкіру, рожеву, як у новонародженого.
— Але я люблю твого батька, — сказала Тамара. Її слова були обережні, неначе вона їх запаковувала. — Правда. Він шість разів запрошував мене пообідати, перш ніж я погодилася, але це було так мило. Неначе він знав, що я скажу «так» ще до того, як погодилася.
Вона, здавалось, спохватилася — ми обоє подумали про одне. Мій батько жив тоді удома. Спав з моєю мамою в одному ліжку. Тамара здригнулася, безумовно чекаючи, що я скажу так багато, але я не могла опанувати себе. Це було дивно — я не ненавиділа свого батька. Йому хотілося. Як мені хотілося Сюзен. Чи моїй матері хотілося Френка. Хотілося, і було несила тому зарадити, бо то лише твоє життя, коли сам прокидаєшся вранці, тож як можна буде коли-небудь сказати собі, що те, чого ти хотів, було неправильно?
Ми з Тамарою лежали на килимі, головами до програвача, ноги зігнуті в колінах. У роті досі був терпкий присмак апельсинового соку. Ми ходили в кіоск за чотири квартали, щоб його купити. Дерев’яні підбори моїх босоніжок ляскали по тротуару, Тамара весело щебетала в теплій літній темряві.
Мій батько зайшов і усміхнувся, але я помітила, що його дратувала музика.
— Можете скрутити? — попросив він.
— Та ну, — мовила Тамара. — Це ж не так голосно.
— Так, — підтакнула я схвильовано від незвички бути союзником.
— Бачиш? — сказала Тамара. — Послухай донечку. — Вона машинально простягла руку, щоб поплескати мене по плечу. Батько вийшов, не промовивши жодного слова, тоді повернувся через хвилину і підняв голку, в кімнату увірвалася тиша.
— Ей! — сказала Тамара, сідаючи прямо, але батько вже поспішно вийшов, і я почула, що він почав приймати душ. — Та пішов ти, — пробурмотіла Тамара. Вона встала, на ногах ззаду залишилися відбитки вузликів килима. Вона глянула на мене. — Вибач, — сказала мимовільно.
Я чула, як вона низьким тоном розмовляла на кухні. Вона говорила телефоном і я бачила, як її пальці пронизували петлі шнура, знову і знову. Тамара сміялася, прикриваючи рота, складаючи долоню в чашоподібну форму біля слухавки. Я відчувала незручну переконаність, що вона сміялася над моїм батьком.
Я не знаю, коли зрозуміла, що Тамара покине його. Не одразу, але згодом. Вона подумки десь витала, змальовуючи для себе цікавіше життя, те, у якому ми з батьком будемо предметом для насмішок. Інший шлях масштабнішої, більш підходящої подорожі. Переміни своєї власної історії. Хто ж буде в мого батька тоді, для кого він зароблятиме гроші, приноситиме додому десерт? Я уявляла, як він відчиняє двері порожньої квартири після довгого робочого дня. Як кімнати будуть такими ж, якими він їх залишив, непорушеними присутністю іншої особи. І що буде момент, до того як він клацне світло, коли він, можливо, уявить інше життя, яке розкриється в темряві, щось за самотніми краями дивана, подушками, які досі тримали форму його тіла під час сну.
Багато молоді тікало з дому: іноді навіть просто з нудьги. Навіть не обов’язково причиною того мала бути трагедія. Вирішити повернутися на ранчо було неважко. Мій інший дім більше не був предметом вибору перед безглуздою ймовірністю, що мати затягне мене до відділку поліції. А що було в батька? Тамара, те, як вона наполегливо твердила про спорідненість з моєю юністю. Шоколадний пудинг після вечері, холодний з холодильника, як добова порція задоволення.
Можливо, до ранчо такого життя було б для мене достатньо.
Але ранчо доводило, що жити можна і простіше.
Що можна пройти через незначні людські слабкості до величнішої любові. Я, як і кожен підліток, вірила в абсолютну правильність і перевагу своєї любові. Що мої особисті почуття формують ясність. Це була любов, яку батько і навіть Тамара ніколи не змогли б зрозуміти, тож, звичайно, мені довелося піти.
У той час, як я увесь день дивилася телевізор у задушливій, надто темній квартирі батька, справи на ранчо були кепськими. Проте я лише згодом зрозуміла, наскільки. Проблема полягала в контракті — такого не мало статися, і Рассел не міг цього прийняти. Мітч говорив Расселу, що його руки зв’язані; що він не може змусити компанію, яка мала підписати контракт, змінити своє рішення. Мітч був успішний музикант, талановитий гітарист, але це було йому не під силу.
Це була правда — моя ніч з Мітчем здавалася жалюгідно беззмістовною, безпідставним шумом коліс. Але Рассел не вірив Мітчу, чи це більше не мало значення. Мітч заволодів загальною відразою. У нав’язливих тирадах, які збільшили свою частоту і довжину, Рассел звинувачував у всьому Мітча, того загодованого Іуду. 22-каліберні змінилися на Бентлайни[1], лють від зради Рассел навіював іншим. Рассел більше навіть не думав приховувати свій гнів. Ґай ніде не відставав від нього, вони зі Сюзен бігали до приміщення насосної станції, поверталися з очима чорними, як ікринки. Стріляли по мішенях серед дерев. Ранчо ніколи не було частиною більшого світу, але тоді його ізольованість наростала ще більше. Ні газет, ні телевізора, ні радіо. Рассел почав проганяти приїжджих і відправляти Ґая з дівчатами в кожен рейс по смітниках. Навколишній панцир дедалі міцнішав.
Я можу уявити, як Сюзен прокидалася тими ранками, не задумуючись про дні, що минали. Ситуація з їжею була катастрофічна, усе набувало злегка гнилуватого відтінку. Вони не їли достатньо білків, їхній мозок працював на самих лише вуглеводах і рідкісних бутербродах з арахісовим маслом. Такий темп відділяв Сюзен від почуттів — вона, мабуть, пройшла крізь фільтровану наелектризованість своєї власної нечутливості, неначе крізь глибокий океан.
Згодом всі вважатимуть за неймовірне, щоб будь-хто з ранчо залишився за такої ситуації. Ситуація була, безсумнівно, кепською. Але в Сюзен не було вибору: вона повністю віддала своє життя Расселу, і воно неначе стало річчю, яку він міг тримати у своїх руках, повертати його, зважувати. Сюзен та інші дівчата втратили змогу приймати конкретні рішення, від невикористання м’язи їхнього его ослабли і стали ні на що не здатними. Минуло стільки часу, як кожна з них була частинкою світу, де правильне і неправильне мало інакше значення. Якими б не були їхні інстинкти — докори сумління, занепокоєння — вони стали невиразними. Якщо ці інстинкти коли-небудь проявлялись узагалі.
Не будемо заходити далеко — я й сама знала, як воно бути дівчиною у світі, який калічив твою можливість повірити в себе. Мені були знайомі відчуття, які здавалися зовсім неблагонадійними, схожими на маячню, отриману з «Дошки Уїджа». У дитинстві я відвідувала сімейного лікаря після стресових ситуацій. Він чемно ставив питання: «Як ти почуваєшся? Як ти опишеш свій біль? Чи він був радше гострий чи поширений?» Я лише з розпачем дивилася на нього. Я потребувала, щоб мені роз’яснили, це було істинною причиною походу до лікаря. Пройти тест, пройти через апарат, який з променевою точністю міг би прочесати мій внутрішній світ і пояснити, у чому полягає правда.
Звичайно, дівчата не покинули ранчо: стерпіти можна багато чого. Коли мені було дев’ять років, я зламала зап’ястя, упавши з гойдалки. Шокувальний різкий удар, затьмарення від болю. Але навіть тоді, навіть коли моє зап’ястя набрякло, а манжет просяк кров’ю, я твердила, що в мене все гаразд, що нічого страшного, і мої батьки вірили, аж доки лікар не показав їм рентгенівський знімок, де було чітко видно, що кістки зламані.
Як тільки я спакувала все своє спорядження — моя відсутність швидко поглинулася, що, мабуть, було притаманно для таких кімнат, як ця. Я вирішила, що Тамара і батько вже пішли на роботу, але коли я зайшла до вітальні, батько пробурчав з дивана:
— Тамара купує апельсиновий сік чи ще якусь дурницю, — сказав він.
Ми сиділи разом і дивилися телевізор. Тамари довго не було. Батько безупинно потирав свіжопоголене підборіддя. На обличчі він був ніби варений. Рекламні ролики бентежили мене пронизливими емоціями, неначе насміхалися над нашою незручною мовчанкою. Мій батько нервово вимірював тишу. Місяць тому я відчувала б напруження від очікування. Вишукувала б будь-яку перлинку зі свого досвіду, щоб подарувати йому. Але я не могла більше докладати таких зусиль. Мій батько був більш пізнаваний для мене, ніж будь-коли і водночас більш незнайомий — він був просто людиною, чутливий до гострої їжі, робив припущення з приводу своїх іноземних ринків. Пихтів над своєю французькою.
Він устав одразу ж, як почув, що Тамара метушливо стромляє ключі в двері.
— Ми мали вийти з дому ще півгодини тому, — сказав він.
[1] Бентлайн — револьвер системи Кольта на основі всесвітньовідомого «миротворця», дістав назву від псевдоніма американського письменника Неда Бантлайна.