Я різко вдихнула. Жалюгідна зрада: Саша розбовкала Джуліану все, що я їй розповіла.
— Тож покажи нам, — сказав Зев, повернувшись до Саші. На мене знову ніхто не звертав уваги. — Покажи нам свої чудові цицьки.
— Ти не мусиш, — сказала я їй.
Саша метнула очима в моєму напрямку.
— Та в тому немає нічого страшного, — сказала вона.
Її тон був пронизаний холоднокровною, очевидною зневагою. Вона відсмикнула свій виріз і задумливо глянула вниз на футболку.
— Бачите? — сказав Джуліан, суворо посміхаючись до мене.
Я ходила на один з виступів Джуліана, коли ми з Деном ще були разом. Джуліану, мабуть, було тоді близько дев’яти. Пригадую, він гарно грав на віолончелі, його крихітні ручки бралися за сумний дорослий твір. Його ніздрі вкриті шмарклями, інструмент у точній рівновазі. Здавалося неможливим, що хлопчик, який породжував ті звуки туги і краси, був тим самим майже дорослим чоловіком, який тепер дивився на Сашу з холодним глянцем в очах.
Вона стягнула футболку, її обличчя було зашаріле, але більше мрійливе. Нетерпляче, професійно смикнула, коли виріз зачепився за ліфчик. Згодом її бліді груди були оголені, на шкірі залишився слід від ліфчика. Зев схвально вигукнув. Простягнув руку, щоб торкнутись великим пальцем рожевого соска, тоді як Джуліан дивився.
Для мене з того не було ніякої користі, я вже давно те пережила.
Я попалася. Звичайно, попалася.
Місіс Дютон на підлозі в себе на кухні назвала моє ім’я так, неначе це була правильна відповідь. Тож я завагалася на мить — приголомшена реакція на своє власне ім’я, усвідомлення, що я можу допомогти місіс Дютон — але Сюзен і Донна були далеко попереду і до того часу, як я, отямившись від шоку, зрозуміла це, вони вже майже зникли. Сюзен повернулася через досить тривалий час і побачила, як тремтяча рука місіс Дютон стискає мою руку.
Висловлювання матері сповнені болю і розчарування: я невдаха. Я ненормальна. Вона приміряла на себе критичний образ, як миле, нове пальто, потік гніву, який вона демонструвала для невидимого журі. Вона хотіла знати, з ким я увірвалась до будинку Дютонів.
— Джуді бачила ще двоє дівчат з тобою, — сказала вона. — Можливо, троє. Хто вони?
— Ніхто, — я дотримувалась суворого мовчання, як партизан, сповнена почесних почуттів. Перш ніж вони з Донною зникли, я спробувала передати миттєвий сигнал: «Я візьму все на себе». Їй не варто було хвилюватись. Я розуміла, чому вони покинули мене. — Там була лише я, — сказала я.
Від гніву вона перекручувала слова.
— Ти не можеш залишатись у цьому будинку і лити потоком брехню.
Я бачила, наскільки збентежена вона була через цю нову складну ситуацію. Її донька ніколи раніше не була проблемою, завжди йшла по життю, не чинячи опору, така ж охайна і самостійна, як рибка, що сама прибирає свій акваріум. Тож чому вона мала чекати чогось іншого чи навіть готуватися до такої ймовірності?
— Ти говорила мені, що ходила до Конні все літо, — казала мати. Фактично кричала. — Ти говорила це так багато разів. Просто мені в лице. І вгадай, що? Я зателефонувала Артуру. Він сказав, що тебе не було в них вже понад місяць. Майже два місяці.
Моя мати була схожа на загнаного звіра в той момент, її обличчя було збентежене від люті, вона, задихаючись, заливалася слізьми.
— Ти брехуха. Ти брехала тоді. І тепер ти теж брешеш, — вона міцно стискала руки. Увесь час піднімала їх і опускала по швах.
— Я зустрічалася з друзями, — схопилась я. — У мене є й інші друзі, крім Конні.
—Інші друзі. Авжеж. Ти зв’язалась з якимось хлопцем, Бог знає яким. Паскудна маленька брехуха. — Вона майже не дивилася на мене. Її слова були такими маніакальними, мов з гарячки, схожими на непристойне бурчання збоченця. — Можливо, мені варто відвезти тебе в центр тимчасового утримання неповнолітніх правопорушників. Ти цього хочеш? Я розумію, що більше не можу контролювати тебе. Тож я віддам тебе їм. Подивимось, чи зможуть вони вправити тобі мізки.
Я схопилась і вийшла, проте навіть у коридорі, навіть коли зачинила двері до своєї кімнати, я досі чула її нестерпні примовляння.
Френка було викликано як підкріплення: я дивилася з ліжка, як він знімав двері до моєї спальні з петель. Він робив це обережно і спокійно, хоч йому і довелось з ними повозитись якийсь час, він знімав їх з пройми, неначе вони були скляні, а не дешеві, пустотілі.
Він обережно спер їх до стіни. Тоді затримався на якусь мить уже в порожній проймі. У руках бряжчали шурупи, неначе кості.
— Вибач за це, — сказав Френк, неначе він був усього лише найманим робітником, робітником з виконання маминих забаганок.
Я не хотіла помічати доброти в його очах, як швидко спустошилися мої злобні висловлювання про Френка і справжність його тепла. Я вперше могла уявити його в Мексиці, злегка засмаглим, так, що волосся на його руках стало платиновим. Він попиває лимонад, оглядає свою золоту копальню — я уявляла печеру, зсередини вимощену кам’янистими наростами із золота.
Я досі очікувала, що Френк розповість матері про вкрадені гроші. Доповнить список моїх проблем. Але він не розповів. Можливо, він бачив, що вона вже і так достатньо сердита. Він мовчки сидів за столом під час її безкінечних дзвінків до мого батька, тоді як я слухала їх з коридору. Її емоційні скарги, всі її питання зводилися до панічного викладу. Це ж ким треба бути, щоб увірватися до сусідського будинку? До сім’ї, яку я знала все життя?
— Просто так, — пронизливо додала вона. Пауза. — Ти думаєш, я її не питала? Думаєш, не намагалася?