—Іві! — гукнула вона, заходячи на кухню. — Зачекай хвилинку.
Я приїхала з ранчо на велосипеді захекана, а наприкінці ще й побита камінням. Я намагалася моргати не частіше, ніж зазвичай, щоб вираз обличчя був порожнім.
— Ти так засмагла, — сказала вона, підіймаючи мою руку, але я лише знизала плечима. Вона пригладила волосся на моїй руці туди-сюди, а тоді припинила. Між нами виник незручний момент. Я зрозуміла, що, врешті-решт, вона таки розкусила, куди потроху зникали гроші. Думка про її злість не лякала мене. Вчинок був настільки безглуздим, що можна було захиститись його неправдоподібністю. Я вже фактично почала вірити, що насправді ніколи не жила тут, настільки сильне було відчуття відокремленості, коли я прокрадалася по будинку за дорученнями Сюзен. Риття в шухляді з нижньою білизною матері, копирсання в шовках чайного кольору, лілових мереживах, аж доки не натрапляла на згорток з грішми, перетягнений резинкою для волосся.
Мати насупила брови.
— Послухай, — сказала вона. — Сел бачила тебе сьогодні вранці на Едоб-Роад. Одну.
Я намагалася зберігати порожній вираз обличчя, але мені пощастило — це були всього лише одне з дурнуватих спостережень Сел. Я сказала мамі, що була в будинку Конні. І залишилась удома на кілька ночей, намагаючись врівноважити ситуацію.
— Сел розповідала, що там поселилися дуже дивні люди, — сказала мама. — Якийсь містик чи щось таке. — Вона зморщила обличчя.
Звичайно, вона б полюбила Рассела, якби він мав свій особняк у Маріні, з плаваючими гарденіями в басейні і стягував з багатих жінок по п’ятдесят доларів за астрологічні тлумачення. Якою відкритою вона здавалась мені тоді, її постійна настороженість до всього ослабла, вона була готова відчинити двері дому будь-кому, хто їй усміхнеться. Френку, який носив сорочки з блискучими ґудзиками.
— Я ніколи не зустрічала його, — сказала я байдужим голосом, з якого мама могла зрозуміти, що я брешу. Завис сам факт брехні, і я спостерігала за нею, аж доки вона не відповіла.
— Я просто хотіла попередити тебе, — сказала вона. — Тож ти знаєш про його існування. Сподіваюсь, ви з Конні подбаєте одна про одну, розумієш?
Я помітила, як сильно вона хотіла уникнути суперечки, прагнула компромісу. Вона попередила мене, тож зробила те, що мала б зробити. Це означало, що вона досі була мені матір’ю. Тож нехай думає, що так і є — я кивнула, і вона заспокоїлась. Мама відпустила волосся. Вона була в новій майці із в’язаними лямками, плечі були відкриті і на фоні засмаги була помітна лінія купальника — я навіть не уявляла, де і коли моя мати купалася. Як швидко ми стали чужими одна одній, неначе недружні сусіди, що іноді перетинаються в коридорах.
— Гаразд, — сказала вона.
На якусь мить я помітила в ній свою колишню матір, відтінок нудьгуючої любові на її обличчі, але він зник, коли забрязкали її браслети, опустившись униз по руці.
— У холодильнику є рис і місо, — сказала вона, а я вдала, що, можливо, поїм, проте ми обидві знали, що ні.
На поліцейських знімках будинок Мітча здавався тісним і примарним, мов приречений. Грубі, потріскані балки вздовж стель, кам’яний камін, багато поверхів і коридорів нагадували гравюри Ешера, які Мітч дістав з галереї в Саусаліто. Пам’ятаю, коли я вперше опинилась у цьому будинку, то подумала, що він такий скромний і порожній, неначе прибережна церква. Там було дуже мало меблів, великі вікна у формі шевронів. Підлога «ялиночкою», широкі й невисокі сходинки. Навіть від вхідних дверей уже видно чорну площину затоки, що простягається повз дім, темний, скелястий берег. Будиночки на воді мирно вистукують один об одного, неначе кубики льоду.
Мітч налив нам випити, тоді як Сюзен відкрила холодильник. Наспівувала пісеньку, заглядаючи на полиці. Утворювала звук схвалення чи несхвалення, підняла фольгу на мисці, обнюхала щось. Я була в захваті від неї в такі моменти. Як самовпевнено вона поводилась у світі, у чужому будинку. Я спостерігала, як наші відображення коливались у чорних вікнах, наше волосся спадало на плечі. Я була тут, на кухні знаменитості. Знаменитості, чиї пісні я чула по радіо. З дверей було видно затоку, яка виблискувала, неначе лакована. Я була безмежно рада бути там із Сюзен, яка, здавалось, сприяла, щоб так сталося.
Трохи раніше того дня в Мітча була запланована зустріч з Расселом — я пам’ятаю, як здивувалася, що Мітч запізнився на неї. Минуло дві години, а ми досі чекали на Мітча. Я мовчала, як і всі, між нами поширилася тиша. Ґедзь вкусив мене за щиколотку. Я не хотіла проганяти його, усвідомлюючи, що всього за кілька футів Рассел сидить на своєму стільці із заплющеними очима. Я чула, як він, наспівуючи, бурмотів собі під ніс. Рассел вирішив, що буде найкраще, якщо Мітч застане його в оточенні дівчат і з Ґайом поруч — трубадур і аудиторія. Він підготувався грати, гітара лежала в нього на колінах. Він похитував босою ногою.
Було щось особливе в тому, як він торкався гітари, перебирав струни, не утворюючи звук, — я ще не знала, як зрозуміти таку його стурбованість. Рассел не підняв погляду, коли Гелен почала шепотіти до Донни, просто тихо шепотіти. Щось про Мітча, мабуть, чи якусь дурницю, яку сказав Ґай, але коли Гелен і далі говорила, Рассел устав. Неквапливо приклав гітару до стільця, затримався, щоб переконатися, що вона стоїть непохитно, тоді поспішно підійшов і ляснув Гелен по обличчю.
Вона мимовільно скрикнула, видала дивний різкий звук. Її широко розплющені від болю очі швидко наповнилися каяттям. Швидко заморгала, щоб не покотилися сльози.
Тоді вперше я побачила, щоб Рассел відреагував у такий спосіб, виявив злість щодо нас. Він не міг ударити її — безглузде надто яскраве сонячне світло в після полуденний час робило це неможливим. Таке припущення було надто абсурдним. Я глянула по сторонах, шукаючи підтвердження жахливого порушення, але всі погляди були спрямовані деінде, або обличчя ховалися за масками осуду, начебто Гелен сама винна. Ґай, позіхаючи, почухався за вухом. Навіть Сюзен, здавалось, не звернула уваги на те, що сталося, неначе це було те саме, що звичайне рукостискання. Гіркота в роті, мій несподіваний, розпачливий шок, здавалось, був помилковий.
І зовсім скоро Рассел пестив волосся Гелен, потягував її за нерівні косички. Шепотів щось їй на вухо, вона усміхалася і кивала, неначе самовдоволена лялечка.
Коли через годину Мітч нарешті з’явився на ранчо, він приніс такі необхідні запаси: цілий ящик консервованої квасолі, трохи сушеного інжиру і шоколадного масла. Тверді, як камінь, груші Пакхам, кожна окремо загорнута в тонкий рожевий обгортковий папір. Він не заперечував, коли діти дерлися по його ногах, хоч зазвичай і струшував їх.
— Привіт, Расселе, — сказав Мітч. По його обличчі мереживними потоками стікав піт.
— Довго не бачилися, брате, — сказав Рассел. Він безупинно усміхався, проте зі стільця не підвівся. — Як справи у «Великої американської мрії»?
— Все гаразд, — мовив він. — Вибач, я запізнився.
— Вже давно не було вісточки від тебе, — сказав Рассел. — Ти краєш мені серце, Мітче.
— Був зайнятий, — сказав Мітч. — Багато справ.
— Справ завжди багато, — сказав Рассел, оглядаючи нас усіх і затримавши погляд на Ґаї. — Ти так не думаєш? Як на мене, то справ завжди багато, бо це і є життя. Думаю, кінець їм настає, лише коли помираєш.
Мітч засміявся, неначе все було гаразд. Він передавав сигарети, які приніс, їжу, неначе спітнілий Санта. У книжках писатимуть про це, як про день, коли між Расселом і Мітчем все змінилося, проте на той час я того не знала. Я не надала жодного значення напруженню між ними, люті, яку приховувала спокійна, смиренна зовнішність. Мітч приїхав з поганими новинами, що все-таки не буде контракту з Расселом: сигарети, їжа, все це було призначено для розради. Рассел переслідував Мітча не один тиждень з приводу ймовірного контракту. Він тиснув і тиснув, вимотуючи Мітча. Відправляв Ґая передати загадкові повідомлення Мітчу, які могли коливатися між погрозами і великодушністю. Рассел намагався отримати те, що, як він уважав, заслуговував.
Ми курили якусь траву. Донна робила бутерброди з арахісовим маслом. Я сиділа в центрі відкиненої дубом тіні. Ніко бігав навколо мене зі ще одним малюком, їхні підборіддя були вкриті кіркою від сніданку. Він з тріском поламав палицю і поклав до кулька для сміття, вміст якого розсипався повсюди — ніхто не помітив, крім мене. Собака Ґая був у лузі, лами похитувались, високо піднімаючи ноги. Я крадькома поглядала на Гелен, яка здавалася щасливою, неначе нічого не сталося, неначе сварка з Расселом доповнювала спокійну картину.