Але ця вість відбилася від космацького Ґреготу ворожою луною. Розбита радість повернулася багатократним несамовитим відлунням.
Вість така: що ще перед відходом у степи вирвала йому золоті волосини велетів любка, зрадлива Ксеня. Що у змові з чоловіком приготувала кулю із золота, розплавленого з ярою пшеницею та медом, посвячену у двадцяти чотирьох церквах і на двадцяти чотирьох нічних обходах із нявками зачаровану. Що чекає на нього засідка та смерть від зради у хаті Дзвінки.
У це неважко повірити, бо Ксеня то кревна Ґелетів із Бережниці – такого роду, що перехитрив і переміг усіх опришків. І вони самі похваляються, що кожного заманили в пастку і прикінчили.
Побратими благали Довбуша, щоб не йшов до Космача, де на нього чигають зрада й пекельні чари. Самі підуть, рознесуть хату топорами, на мак порубають зрадливу суку. Але пан Довбуш заборонив таке чинити. Сам помчав до Космача. А за ним, пробираючись лісовими слідами, поспішали побратими-опришки.
Доля
«То не полум’я живичне гуде в Космачі на скелі.
І не джерела ропи у лоні скал нуртують.
То не пульс землі б’ється і не краплями чорної крові сочиться зі скелі.
То вогонь спутаний клекоче в юнацьких грудях, озером вирує.
То кохання рве серце, лоно і ядра шматує поривом.
Невідомо, звідки береться, невідомо, куди зникає і пропадає, де ховається, звідки знову вертається – кохання.
То Довбуш ломиться в дубові ворота ґражди, до тисових дверей хати, до сталевих замків. Рубає громовим топором кедрові стіни».
Так це все оспіване у незліченних піснях.
«Пускай, мила, ще час, відкрий, душко», – горлає Довбуш.
– Може, спиш ти, серце моє, чи таки не чуєш?
Але з хати долинає лагідний і спокійний голос.
Пісня за піснею повторює цю відповідь:
І якось загадково пісня додає:
А коли Довбуш, попри все, увірвався до хати, куля, що її випустив зі стриха Дзвінка, куля посвячена і зачарована, пробила Довбушеві груди.
І пронизливий писк ласиці, як ніби сміх, чується із глибини хати.
Питають його хлопці, скам’янілі від болю й жаху: чи порубати суку, чи застрілити відьму?
– Облиште, браття, не рубайте, не стріляйте, досить, що мої груди пробиті.
Упав Довбуш і каже занести його під бука, аби там розлучитися з приятелями.
І тут вплітається ще одна – єдина строфа з пісні, яка загубилася. Коли Ксеня бачить, що Довбуш упав, то викрикує:
Відплата за неволю кохання, вдячність долі за зірвані пута. Свобода – кінець.
Але Довбуш сам ще не може повірити, що помирає.
Питає, «чи то гори так си підвищили, чи то ноги так си обтяжили».
Очі йому вже застилає туман. Стоять над ним у розпачі леґіні та, плачучи, питають:
На це відповідає пан Довбуш. Дотепер уся Верховина повторює ту відповідь:
Такою була остання воля, останній наказ Довбуша, ватажка чорногірських опришків.