У кімнатах широкі столи і багато зручних лав зі спинками. Багато грубих волохатих ліжників на лавах і на ліжках. Великі груби або печі й широкі запічки для спання, часом також застелені ліжниками. Печі іноді викладені глиняними кахлями, випаленими і мальованими. На малюнках зображення святого Миколая, церкви, полювання, битви опришків із пушкарями, жартівливо передані постаті та сценки ґаздівського життя. Усе це праця косівських майстрів, мандрівних гончарів польського походження, які приплелися колись аж сюди на Голови, розважаючи і дивуючи ґаздів своїм мистецтвом, а ще й отримуючи значну плату. Всюди є старі різьби, тут і там – образи, мальовані на дереві й на склі, які зображають покровителя витязів, святого громового Іллю, що котиться хмарами на золотій колісниці, запряженій четвіркою громових румаків. І власне з Дмитром Василюковим пов’язана майже кожна хата, споріднений кожен рід, про нього свідчить не один знак, не одна пам’ятка і спогад.
У старій Палійовій хаті, надійній та оборонній, а знаній тим, що в ній опришки, власне, Василюкові товариші, були обложені пушкарями і численними ровтами, можна побачити стіни, складені з прастарих тесаних балок, густо постріляні з пушкарських пістолетів і з вирубаними дірками для крісів опришків, які оборонялися зсередини. У цій хаті, де колись було так людно й весело, а нині тихо і навіть пусто, тепер мешкає Баганьчук, чий прадід Грицьо Баган, побратим і кум Довбуша, впродовж тридцяти років був опришком.
Ближче до хребта Скупової стоїть Томанюкова хата. Мешкає в ній нащадок грізного опришка Томана, молодий, але статечний ґазда з орлиним виразом обличчя. Відразу видно, що правнук розбійників. Однак його не цікавлять ні дукати вірменських купців, ні волоські каравани, як цікавили його предків. Він із запалом пояснює про сучасне виробництво масла і розмірковує над перевагами різних видів центрифуг. Проте геть інших Томанюків, сучасних Василюкові розбишак, знає пісня старовіку, яку досі співають по всіх горах:
Далеко на краю села, під Кременистим, у просторій хаті мешкає старий війт Голів, польський шляхтич в гуцульській одежі, нащадок старої шляхетської родини Ґраків-Янушевських, також споріднений із Василюками.
Високо за Просічним, з видом униз до Білої Річки, стоїть хата Лупайла, останнього діда-починача і чарівника, який успадкував чари від Дмитра Василюкового і помер лише тридцять років тому. Це найдивніша хата у цілих Головах, і з нею пов’язані таємничі, хоч і недавні, легенди.
Довкола хати брами з дашками, комірки, літниці, сховки та дровітні – кожна з вигнутим дашком, як капличка, – покручені ґаночки і тайники, а нижче від ґражди ховаються у сонячному кутку сади та городи. Там, відвернувшись від цього світу, дід відмовляв закляття, відганяв злі наслання й напасті. Використовував свою силу на добрі справи, звільняв людей від заклять, насланих чарівниками, завзятими і радими робити зло. І за це ті оголосили йому війну. Лупайлове ґаздівство зовсім не було багате. А от провідником його ворогів був заможний ґазда із сусідньої буковинки – Шкінда. Століття тому предок Шкінди збунтувався проти самого падишаха і втік аж сюди. Але й його чорноокий кучерявий нащадок не поступався ні перед ким. І, об’єднавшись зі злими силами, готовий був знищити кожного, хто йому перечив. Шкінда мав цілий рій слуг, зайдів із долин, які пильнували його величезні стада худоби. Крім того, по дуплах його буковинки ховалися чортівські служки, бісові гінці й погоничі, чортенята, попихачі та і підлабузники диявола, які постійно сварилися, галасували і пищали на буковинках, але покірно затихали й побожно чекали, коли ґазда, зневажливо посміхаючись, заходив до буковинки, щоб викликати якогось чортика перед свої очі. Ґазда Шкінда ступав поволі й ніс перед собою велике важке начиння, видовбане з пня кедра, повне води з джерела, що било зі скелі неподалік від двору. Ця вода робила його непереможним, навіть недоступним для ран.
Тепер, коли Лупайло став чинити йому опір і почав звільняти людей від його чарів, Шкінда вирішив його знищити. Безперестанку посилав бісових гінців з наказами до інших, підлеглих йому чарівників. Лупайло роками вів боротьбу з тими ворогами, які насилали на нього хвороби, великим мольфарським кунштом йому забивали тріски в горло і вовну до гортані, нищили йому худобу, насилали на нього лісних дівчат-бісиць, аби його зваблювали та переслідували чарами. Тоді він почав шукати проти них ще більшої сили. Щодня при заході сонця черпав воду з дев’яти джерел, з кожного джерела видобував силу і додавав її, з’єднував із силами інших джерел. Таку змішану й зачаровану воду він випивав щоранку. Ця вода п’янила його і розширяла йому груди. Він був готовий стати супроти всіх сил світу. Викрикував до сонечка святого, молився і співав. А літніми місячними ночами лежав у саду серед срібних дерев, загорнувшись у грубий ліжник, і шепотів молитви, тихі, як місячне світло. І сам посилав із серця потоки світла. Перед святами він не їв і не пив, щоби закляття мали більшу силу. Став сильнішим за всіх чарівників. Відсилав назад послані на нього напасті з такою силою, що деяким чарівникам тріскали жили. Потопив усю диявольську комашню, вітром повимітав із буковинок всю ту верескливу і смердючу дрібноту щезників та інклюзів. Буковинки стали тихими. Відтоді Шкінда ходив уже ними самотній, немічний, похмурий. А Лупайло оздоровлював людей і худобу. Його господарство розквітло, всі працювали вдвічі більше, всього прибувало. Він навіть над пущею мав владу. Коли заходив до лісу, кожна звірина змінювала свій шлях, усі йшли просто на нього, так що він міг вибирати, що йому хотілося стріляти. Помер він спокійним, міцним. Умираючи, просив, щоб відразу після його смерті вилили змішану воду з дев’яти джерел, аби хтось не використав її на зле, аби світ не розсипався. Над хатою, облаштованою впродовж поколінь, чиї кліті й нині тішать своїм достатком очі гостя, піднімається дідове благословення і спокій.
У цій хаті діда-починача тепер ґаздує хоч і стара, бо майже вісімдесятилітня, але здорова й міцна, ба навіть трохи грізна на вигляд, сивоока баба з роду Паліїв, бездітна вдова. Набрала собі від людей кілька малих ясноволосих діток. Де б не ступив у хаті – сидить дитина. А строга баба все це годує, пестить і голубить. І оповідає їм про давнину, про багатих ґаздів, про молодців та могутніх віщунів.
У недалекому сусідстві, на іншому схилі ґруня, серед найгарнішої Шкіндової буковинки, зверху над Просічним, оточене великими буками-близнюками природне заглиблення, мов твердиня, ховає в собі оте Шкіндове джерело, що б’є зі скелі, і поїлку для худоби, видовбану у великій смереці. Саме там знаходиться велике, наче аж завелике для звичайного ґаздування, нині якесь сумне і нічиє, Шкіндове обійстя. І на подвір’ях, між воринням крутяться бліді чорноокі діти, турецького роду.
На другому боці Білої Річки на узгір’ї – Василюкове обійстя. Там народився Дмитро Василюк. Звідти почалася його мандрівка, життя співака й опришка. Довкола цієї хати безперервно крутяться Андрійкові оповіді. Ще тридцять років тому там жив останній із Василюків, нащадок Дмитрового братанка: світловолосий, лагідний, гостинний, але мовчазний, незворушний і спокійний, наче найбільший пан – як усі з роду Понепалюків.
Про свої наймогутніші роди пани веліли посписувати гору паперів. І от позаписували цілу могилу таких паперових вістей, яких ніхто не пам’ятає, яких ніхто ніколи не переказував живим словом, що біжить від покоління до покоління, наче кров. Тільки сидів ночами якийсь полатаний худолиций папірник, вимислював і виписував натщесерце для того, щоб йому панський гріш не так скупо капав або щоб його ті вельможі до фурдиґи не посадили. Але про гірські роди, ясна річ, ніхто нічого вигадати не міг, адже своїм родом не тільки кожен похвалявся, але й інші те саме про нього повістували. Однак нікому досі не закортіло це записати. Ну що ж, нехай! Вони воліють вести метрики родам кінським. Бо за коней з паперами є хоч якась копійка. А за людину з родоводом?
Але тут ми мусимо розповісти принаймні про рід Василюка. І тільки найважливіше: звідки він узявся, від кого походить. Бо чому ж кажуть, що то сонячний, вогняний рід?
Був це найстарший рід на цілі Голови, а може, і на всі гори.
Колись, багато століть тому, прийшли сюди здалека, зі сходу сонця, слов’яни-святоруси. Вони втікали від сироїдів, від татарської саранчі, на загірські, угорські землі. Рятуючи святу свободу від ганьби та неволі, йшла собі якась родина тим плаєм, який і тепер зовуть угорським. Усі були втомлені дорогою, збідовані втечею і бездомною долею, але поспішали, аби швидше перейти на загірську сторону. І тоді донька того роду, молоденька дівочка ясна, заснула десь при плаю. Прокинувшись уночі, дівчина злякалася і, бажаючи якнайшвидше наздогнати родину, заблудилася у страшних лісах, потонула в бездонній безбережній пущі. Вона кричала, плакала, стогнала, дерла горло від крику, аж лісова звірина зжалилася над нею, жоден дикий звір її не торкнув. Їй відняло розум, відняло мову, поглинуло її чорне лісове море, наче безвольну мушку. Геть знесилена, вона заснула серед буковинок.
А коли виплило сонечко від Писаного Каменя і помандрувало собі своїм плаєм туди, на Голови, побачило згори, з вогняного воза спляче дівчатко. Відгадало її долю. Посміхнулося до неї ласкаво. Послало їй свій поцілунок, своє сонячне зерно. Йому що? Хіба йому убуде? Воно має того золотого насіння ціле море. І погнало далі своїх коней-зміїв, помчало далі, втішене і ясне.
Відколи дівчина завагітніла від сонячного насіння, зцілилася від страху й безумства… Осіла у цих буковинках, збудувала собі шалаш, дикі звірі ходили за нею, допомагали їй.
З ясноволосої дівочки і з сонечка пішов цей рід.
Такі були Голови. Такі є.
З такої от ґаздівської осади, з такого роду походив Дмитрик.
Дмитрик з роду Василюкового
Уже змалку він рвався до світу. Такий був біленький хлопчик з ніжним рожевим рум’янчиком. Волосся мав світле, золотаве, хвилясте й густе. Сміявся до всіх. І, хто його побачив, також усміхався, невідомо чому.
Він постійно щось мудрував. Якісь млинки собі ставив на воді. Часом довго стояв під водоспадом, забризканий і мокрий, весь час щось старанно регулював у млинку, щоб ішло рівно та правильно, щоб не зупинялося. Приходив до хати мокрий-мокрісінький, цілі калабані залишав на лаві. Або на полонині десь під Скуповою, над Кременистим вишукував, де вітер найбільший. Повистругував собі вітряки і звідти виклав схилом аж униз ряд вітряків. Потім слухав, який вітряк почне грати першим, який найрізкіше фуркоче, а який найпізніше починає приєднуватися до гри. І так їх посував, не лінувався, поки нарешті не дізнався, кудою дме вітер, наче вислідив невидимий вітровий плай. Найбільший вітряк, що стояв нагорі на найсильнішому вітрі, називався Дідом. От як Дідо дасть знак, залопоче згори, Божечку! То відразу ціле військо вітряків, один одному передає, говорить. А всі разом сповіщають і вказують, як король вітрів проходить.
Скоро, жук малий, навчився грати на флоярі, на скрипці та цимбалах. Сам собі робив фуярки і скрипки з липи. Мати трохи ганила, що пустий хлопець, до роботи нецікавий, а тільки до таких от вигадок. Веселий, приємний – ані покірний, ані зухвалий, – правда, але пустий. Говори до нього, наказуй йому, а він сміється привітно і в око цілує:
– Ненечко солодка, чічко файна, зіронько моя ясна.
Та аби хоч раз послухав. Де там! Як йому захотілося трембіти, пішов собі через Синиці та ліси аж на Бережницю і тільки переказав мамі, що йде до діда за трембітою.
– То ті бахур незносний, нездатний до нічого, пустий, ну геть пустий. Ґазди з нього не буде. Треба би його добре лупити! – казала мама, казала й відразу сміялася зі своєї злості.
Але батько, Василюк, спокійно посміхався.
– Облиш – то дитина така, що…
Знав він і вона знала, що такої дитини нема на цілі гори. До того ж був він наймолодшою дитиною. Два набагато старші сини минулися, погинули чи пропали десь на якихось війнах.
Дмитрик вишукував і вислуховував різних пісень. Яка лиш пісня забрела в гори – циганська, волоська, чи угорська, вже він її знав. І на коляду тато брав його з собою, хоч був малий. Ходив він по горах з дорослими всі вісім днів. Грав на скрипці по засніжених стежинах, грав під хатою і пригравав до святочного плєсання. І ще ходив із татом на ярмарки до Кут і до купців-вірменів. Бачив там і слухав гарні катеринки-самограйки. І приносив звідти різні пісні: польські, жовнірські німецькі, жидівські й вірменські. Коли він повертався додому з ярмарку, намагався ротом, носом і горлом виграти, вибелькотіти звуки, подібні до тих, що їх видавали гарні самограйки, прикрашені спереду і ззаду яскравими картинками.