Саме там, як переказує Андрійко, років тому зо сто тридцять сидів, просиджував, сім зимок прозимував, тільки з Льодовою Бабою бесідував, то тулився до неї і намагався звіритися, то кепкував із Баби і дув їй у ніс, Дмитречко ясний.
Було у Головах досить молодців та опришків. І відважні, гідні хлопці бували між ними. Пушкарі та військові ровти понадривали груди й ноги, гасаючи за ними по горах. А голівці до шибениці не поспішали. Скорше десять пушкарів вишкірило зуби і пішло гризти пісок, перш ніж один голівський хлопець потрапляв їм до рук.
Але не було сміливішого, веселішого, а водночас яснішого й делікатнішого леґіника на всі гори, не було більшого модара-винахідника, не було співака славнішого, як Дмитро. І нових пісень ніхто краще від нього не вмів скласти. Дотепер виспівують його пісень цілі гори, а найбільше славетні сонячні Голови.
Хай би хто мудрий сказав, що Синиці не чародійські гори! Там є скарби Довбуша і Пелеха не тільки в коморах між скелями, але й у ямах та сховках. Може, вони навіки поховані під хвилями плит і рухливих цикотів, що постійно зсуваються стрімкою стіною до Черемошу, заростають гущавиною молодих берізок. Там не тільки є доступ до тамтого світу, а ще й уздовж Синиць наші гори розділені на два світи.
З того боку, на півночі, над Чорною Рікою, у Криворівні – панське гніздо, закрите у собі й обгороджене. Власне, сто тридцять років тому його наново відбудували. Оточили ґраждами з будинків, опоясали кам’яними валами і стерегли їх із дерев’яних веж, оснащених стрільницями та критими ґаночками, якими постійно ходили гайдуки. І збудували там у саду з великих каменів тюремний льох для опришків, фурдиґу, що пізніше служила панщизняним арештом. Люди, що проходили повз двір та фурдиґу старою стежкою, яка пізніше стала дорогою, відверталися з огидою чи навіть жахом. І про це старенька Марічка Чорниш (яка, хоч і має дев’яносто років, та все ще мандрує й одного денька на місці не може всидіти – видно, що млинарська дочка) згадує ще й тепер:
– Тремтів християнин, а що вже казати про жида, коли коло тої фурдиґи тихенько пробирався. Щоправда, в одного пропадала охота до бешкету, а в другого до премудрих практик. Ото була фурдиґа! І сила таки була якась у тих панах. Ніхто б тепер не повірив.
Згодом прийшли інші покоління і переінакшили панщизняну твердиню. Принесли туди світло й радість, а в гори дружбу та допомогу. Але цього не успадкували нові дідичі. Прийшли й усе змарнували. Тому тепер усе панське обійстя розвалене і погоріле. Вони зникли, випарувалися, як зачаровані реліквії та скарби. Пропали лицарські пам’ятки, картини, старі рідкісні книги, рукописи і записки з вимірами. Не чути іржання коней, ані гуркоту коліс по подвір’ї. Не чути ні музики, ні співу. Нема вже там ніяких дідичів. Тільки дерева, немов законні сини, непомітно успадкували життя цієї оселі. Але серед старих садів, серед могутніх модрин та дубів вищиряються і нині, наче повибивані зуби з черепа почвари, брили панщизняної фурдиґи.
З другої, південної сторони, за Синицями, високо над похмурими ярами, вимитими бурхливими та мінливими Річками, високо понад оселею Дідушка, на семи ґрунях і над сімома потоками розмістилося інше гніздо – Голови, садиба вільних, багатих і гордих ґаздів, що навіть не знали, як пани виглядають і для чого вони потрібні на цьому світі. Колись, може, років триста тому, а може, навіть ще давніше, з півдня, з-над Білої Ріки, почали пробиратися сюди в букову пущу перші осадники-пастухи. Шукаючи скарбів і копаючи десь високо аж на вододілі, вони знайшли три людські голови, наповнені золотом. І через ті голови назвали це місце – Голови. Ще донедавна громада мала у гербі три голови. Спочатку осадники мали там тільки якісь колиби та кошари. Ночами вони мусили завжди підтримувати навколо тих загород щонайменше по чотири великі ватри, які були здалека помітні й охороняли від суворих лісових гостей. Згодом вони ще й забарикадували колиби спочатку брилами й викорчуваним корінням, а потім побудували ґражди з будинків, зроблених із величезних добірних колод. Бо там була така багата на звірів околиця. Ведмеді крутилися там десятками, і худобу треба було добре стерегти на кожному кроці. Тому там кожна людина вже змалку була стрільцем і мисливцем.
Здається також, що тоді там людина настільки була собою, що страшно про це подумати. Бо якщо траплявся хтось твердий або колючий, як волохата лісова бджола, або навіть злий і безсердечний, то був жорстокий до краю. Ба, навіть не одне прізвище ніби свідчить, які дикі і страшні там бували люди: Баган означає по-волоськи потвора, прізвище Лупайло означає вовчисько, Шкінда – кат. Адже по світі ще ходив живий і страшний біс, поки його не вбив Головач. Та переважно люди там були добрі, навіть настільки добросерді й зичливі, яких тепер годі уявити. Може, у нинішні часи така доброта знищила б і погубила саму людину. Деякі вишукували розмовне зілля і пили з нього чарівний сік для того, щоб знати і розуміти мову птахів та підслуховувати розмови різних істот. І через це дозволяли іншим розуміти мову свого серця. Не було, однак, кому слухати, як і не було кому використати таємниці на зле, бо їх берегли буковини та пущі.
Сьогодні там лагідні луки, високо розташовані, але соковиті царинки, гарні сінокоси та залишки отих славетних буковин – могутні буки, яких важко знайти на світі, а ще старі сади, що ростуть на місці давніх пущ. Усе це свідчить про щедрість святого сонечка для Голів. Однак сто тридцять років тому Річки були завалені ломом, і плай, що піднімався високим берегом над прірвою (названим недавно Циганською скалою), плай, прорубаний крізь пущу, і звідси назва Просічний, був єдиним сполученням із Синицями. Навколо були бори й гущавини, непрохідні ломовиська. Ще й тепер ялиці-башти та гіллясті буки, що пнуться над прірвою, дають уявлення про те, який там колись був ліс. І тільки на горі було рівне безлісе місце, зване Ігровищем на пам’ять про весняні ігрища та гуляння хлопців.
Зразу за Просічним, серед великих буковин, розбудували свої житла по горах і схилах старі роди: Шкіндів, Паліїв-Шекериків, Томанів-Сиприянчуків, Василюкових-Понеполяків, Граків-Янушевських, Баганів, Пуршег та інших. Кожне житло на окремому ґруні, кожне оточене ґраждою, укріплене й огороджене, кожне серед власної буковинки. І підібралися з часом ці оселі на захід аж під чорну Річку, аж під високі полонини хребта Скупової і далі через хребет – над Чорний Черемош, на Зелену. Майже кожен із тих родів мав інакше походження: руське, румунське, польське, турецьке й вірменське. Але ці роди ще донедавна женилися і єдналися тільки з рівними собі. І пісня старовіку про це оповідає:
З Просічного видно ці голівські хати, розкидані на ґрунях, позакривані ґраждами, так само як закривають забралами сяючі сріблясті шоломи. А коли кинути оком у протилежний бік, на схід, глибоко в долині видно бані церкви та село Дідушкова Річка, зване також Красноїллям.
Назва Дідушкова Річка походила від осадників та слуг, яких там поселив і обдарував віном старий Дідушко.
Як розповідають хроніки, що зберігаються у плебанії, перша церква була збудована на краю села (там, де Річка впадає в Черемош) дідичкою Людвіґою Потоцькою, великою коронною гетьмановою, і отцем Яном Ґадзінським у 1757 році. Це було через дванадцять років після смерті Довбуша. Там росла колись над Черемошем дуже велика ялина. Власне з неї тоді побудували церковцю, а з грубого пня зробили вівтар. І саме ця ялина дала назву парафії та поселенню Красноїлля, що означає гарна ялина. Сто тридцять років тому ця церковця ще стояла біля устя Річки над Черемошем. Пізніше і парафію, і церкву перенесли у верх Дідушкової Річки, ближче до Голів, на місце, зване Дубовим. Також там збудували у 1820 році нову велику церкву, яка існує досі. Після перенесення церкви назва Красноїлля перейшла на цілу Дідушкову Річку. Але якщо хтось хоче побачити стареньку церковцю, збудовану два століття тому з гарної ялиці, церковцю, до якої ходили хлопці з Голів, у якій був хрещений Дмитро і весь рід Василюків, то мусить податися до Чегринівки. Саме там стоїть при дорозі з Косова до Кут чинна, хоч і вже ветха церковця, що в перерізі має форму хреста з короткими раменами, з багатьма дашками, причілками та критим ґанком. Над цим ґанком видніється напис наполовину латиною, наполовину староцерковною мовою – що для добра суспільства перенесено цю церкву 1821 року з Касноїлля.
Завдяки заснуванню парафії Річка отримала постійний зв’язок із церквою та зі світом. Але Голови ще не були пов’язані з парафією. Хтось ходив до церкви у Красноїллі, натомість інші – аж до Ферескула над Білим Черемошем. Голови жили своїм життям. Багато років головські роди навіть не женилися з найближчими красноїльцями. І так століттями села, оселі та роди жили кожен для себе, серед пущ і полонин, без історії, без інших подій, крім уродин, ґаздівського життя, смерті, без жодних пригод, крім хіба що битви з ведмедем та бурі з блискавками.
Від часів татарських нападів гірські осадники офіційно й формально були залежними від підгірських замків та їх начальників, каштелянів. Такі кастелли були в Коломиї, у Снятині, пізніше й у Косові. Отамани, яких вибирали поселенці й затверджували каштеляни, підтримували тісний зв’язок із замками, відносячи дрібні річні данини. Такі звичаї та зобов’язання походили ще з часів надання права на поселення. Але в гори ніхто не показувався, а тим більше у Голови.
Два століття тому навіть той єдиний шлях, що веде долиною Черемошу від Кут у гори, був неймовірно важким. Відразу вище Кут несподівано виростала Сокільська скеля і щільно, наче крута велетенська засувка, закривала і ту браму до гір, яку, як здавалося, гостинно відчиняло річище Черемоша.
Коли тепер їдеш цією дорогою з боку Кут, то за півгодини дістаєшся до стрімкого й урвистого Сокільського верху. Черемош, який утворює кордон між двома країнами, б’є бистрим струменем у скелі і, наштовхнувшись на них, різко повертає, змінюючи напрям бігу, на схід.
У тому місці, біля самого яру, колись давно на Сокільський верх вела нелегка стежка, що ледь продиралася через лісові бездоріжжя, всипані камінням. Із плином роківтам протоптали і вторували плай, який тепер в’ється Сокільським хребтом понад скелями, а далі спадає вниз за поворотом Черемошу, над устям і водоспадом потоку Сикавка. Уже в новіші часи внизу, відразу над Черемошем, проклали звичайну дорогу, підмуровану і міцно укріплену перед натиском хвиль 17.
Двісті років тому люди зі світу добиралися від Кут тільки до рубежу Соколівської скали і не йшли далі через урвища, в пущі та вертепи.
Оповідають, що в той час, через кілька років після смерті Довбуша (можливо, у період будівництва церкви над устям Дідушкової Річки), отаман села Голови, Чокан, повертався саме туди з Кут додому. Одначе після повернення він був якийсь сумний і задуманий. Позаяк це був чоловік здоровий і мудрий, погідний та сміливий, голівці дивувалися. Чокан скликав кількох поважних ґаздів до своєї хати. І мовив їм коротко:
– Біда, люди добрі! Нині на Сокільськім я бачив слід черевика!
І більше нічого не сказав їм старий отаман.
Згадували його слова, однак, тільки тоді, коли невідомо звідки якісь панки та їх посіпаки почали пхатися в гори і жадали спочатку панщини та залежності, а потім почали ловити молодців у рекрути. Тоді вже у Головах розпачливий опір чинили і добрі, і злі. На тривалий час Голови стали гніздом, з якого виводилися опришки. З ґаздівських буйних синків – не лише найзухваліші, не лише найневловиміші, ще й непокірні й бешкетні насмішники, які неймовірно непокоїли пушкарів та ровти. Нічого дивного, бо за ними стояли цілі Голови.
З часом молодецьке повітря, що линуло з Голів, огорнуло і Красноїлля. Садиба родини Панкевичів, кревних ватажка Антося, званого Ревізорчуком, яка до сьогоднішнього дня стоїть над Річкою, свідчить про те, що навіть сім’ї ревізорів, австрійських урядовців, яких сюди присилали для приборкання бунтарства, не могли встояти перед тим повітрям і також давали опришків. Бо у ті часи кожен молодик, який не був нездарою або калікою, мусив належати до товариства опришків. Пісні співали тільки про опришків. Дівчата не хотіли дивитися на інших хлопців, лиш на опришків. І здається, що якби сюди приїхав сам цісарський син, і впала б йому в око якась чорноброва, то мав би стати опришком.
Коли Голови так розгулялися, коли пушкарські стражі та військові відділи постійно оточували й переслідували опришків, на верхах, у лісах і закутках було повно лісових хлопців.
Тепер уже легко пройти від села до села, хіба що Річки збожеволіють від зливи, хіба що часом потоки та гуки покажуть, які небезпечні несподіванки ще чаяться у горах. Але сто років тому для чужої людини перехід від одного укріпленого місця до другого, а тим більше перехід від села до села, через зарослі чорної смеречини, завалені ломом темні похмурі яри та скелисті ущелини, був не просто важким, але й дуже небезпечним. Скрізь чигали лісові люди, наче вигодувані пущею дужі вовчиська і могутні ведмеді. І кожному, хто не був їхнім побратимом, хлопці могли розтрощити сокирою голову, а іноді ще й припіканням боків змусити зізнатися, де той має сховані гроші або скарби. І яка йому з того радість, що потім той самий опришок відрубаною головою вбитого ставив кривавий хрест на тому місці, де були гроші, невідомо навіщо: для вмивання гріха чи й для очищення забраного скарбу від плями вбивства.
Але сумніву немає, що до того, як у гори прийшли оті люди з чужого світу у черевиках, життя тут було спокійне й тихе, як сьогодні, тільки щасливіше.
Серед лагідних схилів і ґрунів ростуть собі ще й досі буковинки. Кожна має іншу назву від роду, до якого належить обійстя: буковинка Шкіндова, буковинка Палійова, буковинка Семенкова, буковинка Василюкова. Велетні-буки ростуть малими групами, часто трапляються буки-близнюки. Майже кожен бук із головного, грубого стовбура вже досить низько випускає відразу кілька товстих розгалужених вигнутих відростків. Усі буки подібні до великих дахів у формі півкуль, усі дають захист від дощу і сонця. А серед них стоять хати, багатьом з яких уже по двісті років, поставлені з добірних колоноподібних смерекових колод, хати просторі й великі. На долі, у Дідушковій Річці, збереглася лише одна така хата, збудована на місці спаленого Довбушем давнього двору. Тепер вона вкрита зсередини чорною блискучою верствою сажі, ніби грубим шаром лаку. А на Головах майже всі хати засвідчують, що не завжди так бідно жилося у наших горах, як тепер. А також чи не кожна хата свідчить про родовід ґаздів, про своїх давніх ґаздів, які жили тут сто і сто п’ятдесят років тому. Старим людям дотепер відома історія кожної хати, історія кожного роду.
Усередині цих хат є великі й просторі кімнати та алькови, а також великі кліті чи комори. У тих коморах ще й тепер можна знайти немалий достаток. Великі стоси одягу, весь вироблений у власній хаті. Сувої полотна, виготовлені з нього сорочки, вишивані простими або багатими і яскравими візерунками, але позначені почуттям міри. Вовняні тканини, цілі звалища ліжників, сердаки, запаски, ґуґлі та манти. Усе ткане в хаті, фарбоване різнокольоровими барвниками, виробленими з кори сливки, вільхи, з кори солодкої і винної яблунь. У багатьох клітях лежать на дні старих різьблених скринь запилені й давно не вживані старовіцькі строї: манти, опинки, перемітки. На полицях стоять трійці, тобто різьблені, інкрустовані потрійні свічники, а на стінах і кілках висять: бардки й палички, стремена і дерев’яні тарниці – несподівано гарно різьблені, дерев’яні та мосяжні хрести, старі коралі, пацьорки і нанизані на шнурки цілі ряди старих монет і хрестиків, так звані зґарди. У великих бочках і бербеницях знайдуться багаті господарські запаси поживи, бриндзи, кукурудзяної муки та гуслянки або квасного молока. А зі сволоків звисають цілі кущі чорної вудженої ковбаси і шматки солонини. У багатьох коморах ще дотепер схована (або була ще донедавна) молодеча зброя: викладані пістолети, різьблені кріси, бойові топори, палиці, рогатини, а також ретизи – мосяжні ланцюги для прикраси, в які вбиралися опришки. І вже тільки спогад залишився, що в тих клітях колись лежали, заховані у чистих білих бербеницях, золоті дукати. У ті часи їх міряли і черпали мірою жмені чи навіть капелюха, не рахуючи штук.
[17] Проте під час великих паводків вода підіймається високо під скелі, а дорога занурюється в хвилі Черемоша. У ті часи той старий верхній плай був єдиним зв’язком із Кутами. Навіть сьогодні кожна велика повінь призводить до того, що увесь той шлях ніби перестане існувати протягом років.