Коли Довбуш знову розважався розмовою з воєводою, а головний лакей постійно був з ними, нібито чекаючи на накази, Іванчик повільно підібрався до музик. І, проходячи поруч, легенько доторкнувся пальцем до рідини у золотій мисці. Обережно помастив ним одне око й одне вухо. І що ж він побачив? І що почув?
Так ось, коли він дивився тим помащеним оком, то бачив, що ті лакеї то були чорні собаки, псячі постаті з виваленими язиками. І такі ж були музиканти. І не музику він чув тим помащеним вухом, а шум та гуготіння чорногірського вихору. Замість сяючої підлоги бачив розбиті каменюки, зарослі зіллям та шуваром. А ті гості на балу і панство то були сухі полонинські верби, всохлий голий жереп з обдертою корою, обдерті голі скелети ялівцю без голок, які гойдав і шарпав вихор. Усе це несамовито танцювало. Несамовито грала музика вихору на тих бадиллях і пищалях жерепу, що стирчали серед розвалених брил велетенського замку. Подивився ще раз Іванко тим оком у вікно.
– Господи! Святий Миколаю угоднику!
Цілий світ крутився, вирував і пурхав. Мало не впав на землю Іванко. Було ясно, що їх заманили до вируючого замку під Петросом, до замку, що його захопив чорт. Іванко вже знав уже, де він є. Зрозумів усе. Страху йому насипало до кожної кісточки, до кожної жилки.
– Мабуть, чорт воскресив усе це панство, цих бідолах, відданих на покуту під його команду за те, що перед тим жили з поту і праці бідарів. Воскресив усе давнє життя величезного замку, щоб упіймати Довбуша, захисника бідарів, бідацького бунтівника. Але Довбуш не підписався, не хотів замку для себе. Згадав Іванко, що він поруч із Довбушем, опанував страх, опам’ятався.
Знову подивився іншим, непомащеним оком. Усе було, як раніше. Чудесно освітлений замок, великі прохолодні зали, прекрасно вбрані гості. Все ясне, холодне, горде і штивне.
Вже спокійніший був Іванко. Відкривав по черзі то одне око, то друге.
Щирим і благородним є серце бідаря. Іванко вболівав за тими панами, нещасними заручниками чорта.
Ці паршиві псиська – лакейство – тепер командують усім їхнім родом! Тим більше жаль їх було Іванкові, що він не мав сили і не знав жодної сили, яка б могла допомогти тим нещасним. Бо й вони обоє з ватажком потрапили сюди не у своє місце. Треба було думати, як звідси вибратися.
Побачив Іванко у своїй мудрій голові, що нема іншої ради, як дивитися на все непомащеним оком. А те помащене міцно заплющити, тримати закритим, ані не кліпнути, і вухо треба заткати як належить. Інакше вони ніколи не виберуться з замку.
Чортячу мару, коли її розпізнаєш, треба пришпилити, на петлю вхопити, не дати чортові дихнути, аби не змінив машкари – це Іванко знав.
Він підійшов до Довбуша. Швидко йому мовив лише таке:
– Я вже все знаю. Нечиста сила, як ти й казав, пане ватажку! Нічого не питай, роби, що тобі скажу, інакше згинемо тут обоє. Оголоси їм зараз, що я хочу промовляти.
Довбушеві було трохи смішно з мудрої поважності і з переляку Іванка, але він йому довіряв, знав його розум. Не сперечався і голосно вигукнув:
– Послухайте, панове, що вам зараз скаже мій побратим.
Іванко не вмів багато говорити та промовляти і потерпав, що чорти знову зваблять Довбуша на якусь ґречність. Сказав коротко:
– Ой, паночку, дідичу, чи як! Вже пізня пора, полуніч, гой, дай вам Боже за все і Бог з вами!
Перехрестив їх усіх, ухопив Довбуша за рукав і потягнув до виходу. Лакеї й музиканти попадали на землю і наче плавали, роззявивши роти, а по обличчях присутніх панів наче промайнула радісна усмішка. Довбуш ґречно вклонився, обоє вийшли швидкими рішучими кроками. Іванко не відпускав ватажкового рукава, а коли лакеї почали підводитися, щоб погнатися за ними, Іванко обернувся на порозі і ще раз мовив їм добродушно:
– Бог із вами і святе сонечко! – І ще раз так гукнув до них зі в’їзду на скалистому червоному улозі.
Вони бігли тими улогами, стрибали з каменя на камінь, плигали з уступу на уступ, так, що не одна людина, хай навіть і смілива, але не гірський юнак, розтрясла б і залишила там кості. Їх уже не наздогнали. Після полуночі вони опинилися на скелях Петроса. А коли зійшли вниз до перевалу біля Говерли, побачили, як здалека знову блискав, веселково іскрився, вирував та мінився вогнями величезний замок, оселя нещасних панів, що страждають під чортячою владою.
Довбуш зачудовано дивився на замок, ніби нічого не сталося. Коли Іванко розповів йому, в чому справа, то дивувався з його мудрості та сміявся сам із себе, що так дав себе обдурити чортячій ґречності. Але потім шкодував, навіть злився, що не провчив їх як слід, не змірявся з ними громовим топором, що хоч трохи страху не нагнав тій хвостатій чортівні.
Пізніше люди приписали Довбушу, що то він убив головного Біса з рушниці на Кізіх Улогах, коли ще був пастухом, і що за це отримав силу від святих. І всюди це нині повторюють. У давніші часи знали краще, оповідали відповідно до старої правди, що то був вчинок Головача. Власне, розповідали, що Довбуш взагалі не знався на чортах, тому ніколи не підозрював жодних чортячих оборудок.
А Іванко з того часу мав око на чорта. Тим помащеним оком усюди його помічав. Чорт завжди мав бути з ним насторожі.
Марани
Від дідової суботи Довбуш не з’являвся в селах. Саме тоді він наказав привести до нього ген аж із долів «маранів», робітників-каменярів, мазурських селян, витривалих, суворих, умілих та працьовитих. Звелів їм витесати комори, підземні лабіринти та щось на кшталт великих скельних покоїв, у яких він міг би пересиджувати, як у замку. А в деяких місцях, де були джерела, відразу під джерелом було витесано великі басейни, якби ванни. І під кожною ванною, точнісінько як у сушарні, була обладнана піч, яка нагрівала скелю і пом’якшувала холод джерельної води. Підземний комин, виведений далеко від того місця, випускав дим. До комор можна було дістатися через непомітні потаємні входи, прикриті каменем або гілками.
Спочатку Довбуш найняв цих майстрів за гроші. Коли вони закінчили роботу й отримали платню, попрощалися з Довбушем. Уже мали сходити з Ігреця в долину, але раптом зробилося їм шкода. Найстарший майстер, Янек Сук, обізвався до них:
– Слухайте, хлопи, це що, нам тепер вертатися в панський край, хоч би й з грішми? Панам кланятися до землі, а нас щоби до льоху кинули як волоцюг і затаврували? Нема нікого, як Довбуш! Нема вільного місця на світі для роботящої людини15 – тільки тут…
І вони повернулися до Довбуша.
Було там тоді з тими мазурами доволі всілякої дивовижі. А спочатку – поки ще працювали за гроші – і сміху немало. Вони так поспішали, працювали без передиху, ніби завтра мав настати кінець світу або кожен день був останнім днем роботи. Слова привітного не промовили під час роботи. На те, щоб люльку покурити, не залишили й хвильки часу, а тим більше на балачку. Заговориш до нього, а він дивиться вовком, начеб у нього не знати який скарб хотів забрати. Ґречно, ввічливо розмовляти взагалі не вміли. За жарти й загравання готові голову кайлом розбити. Агій! Щезни, бідо несамовита! Молотом гатить, сопе, як міх, і злим оком кидає псячий погляд на християнина.
– Ото вже, видко, стерво, захланне на гроші! Гріш цінують вище за власне життя, – бурчав Джемиґа. – Чиста правда, що вже десь дальше хочуть гнати, зарібком давитися. А найгірший то отой старий чорт, маленький і сухий. Пес би ним вдавився. Недарма зветься Сук.
[15] Так перекладають написані польською мовою судові акти ХVIII ст. тогочасний юридичний термін homineslaboriosi.