Зі злості на таких нетямущих і черствих людей Джемеґа радив Довбушеві, як тільки скінчать роботи, відразу їх повбивати. Бо від таких недобрих людей невідь чого можна сподіватися. Підуть, приведуть сюди панів і покажуть їм комори та сховки.
А коли вони самі повернулися до Довбуша, пристали до товариства і далі так працювали, їх уже шанували і навіть захоплювалися паном Суком та його товаришами.
Довбуш, маючи у своєму товаристві майстрів-каменярів, далі шукав скарби. Повідкривав штольні та копальні срібла на Чивчині та золота на Попаді. І міркував над тим, радився з Яськом Суком, каменярським майстром, як би то на Синицях вибудувати великий храм – величні церкви, до половини витесані глибоко у скелях, а наполовину – зведені назовні над скелями. Адже про Синиці говорили, що звідти є прохід і доступ до тамтого світу. І там, на вході, золотоволосе Боже дитя бере маленькими рученятами бідну душу й веде перед зоряні трони. Тож Довбуш надумав збудувати там такий величний дім Божий на честь дитятка Божого, куди людина могла б прийти перед смертю, аби її душу не обсіли злі сили, як нічні метелики та сови, щоб душа відразу мала доступ до неба.
Ясєк Сук бував у Кракові, бачив там чудесні костели: костел Діви Марії, королівську катедру і замок на вавельській скелі. А Михайло з України, ще хлопцем йдучи на прощу з дідом-лірником, бував у Києві, в Печерській Лаврі, у монастирі, вирубаному в гранітній скелі під річищем Дніпра. Та коли вони, сидячи разом на Синицях, слухали задуми і плани Довбуша, – дивувалися. Ясєк Сук посміхався, мружачи очі-щілинки, і викрикував: «Ой людоньки, пане ватажку! Та ж король варшавський не має того всього, що ти хочеш збудувати. Ти б усі гори перетесав на церкви, святині, на замки і кам’яні мости. Але ми з тобою, мазурські хлопи, як військо громове! Усю Мазурію сюди приведемо! Лавою Потоком від короля й панів вириватися будемо, втечемо до тебе. А потім – покажемо панам дорогу до неба. Але не ту, не через Синиці!»
Тож і над тим замислювався Довбуш, як би привести сюди різний люд, незламний, загартований і невблаганний. І як додати гарту верховинцям, запальним, рвучким, але надто легковірним, надміру добрим, які легко прощають і забувають легко. Не зазнали неволі і не знають, що на них чекає.
Бо сили Довбушевих загонів то наростали й піднімалися, то відпливали і висихали, наче весняні хвилі. Постійно змінювалися люди. Одні відходили й більше не верталися, нові приходили. У горах – непостійність намірів, скороминущість поривів, а на Поділлі в оковах сонливості цілі покоління прикуті до землі. Ось що знав молодий Довбуш. Не бачив він, щоби тут міг широко розгорітися великий бунт. Куди поділася та кров велетів? Не розумів Довбуш наказів великого короля велетів. Давила, видно, короля та сила кам’яним тягарем. І ще незламність. Він шукав провалля, у яке б скинути той тягар. Весь рід у нього кинув!
Тепер треба змінити ті написи, карби та реваші на Писаному Камені! Перекувати все це! Тут незламний, твердий рід потрібний, тесаний із каменя – як ті каменярі-мазури. Такий, який віднайшов би свободу, як утрачений рай, і вмів її захищати.
Деколи він згадував, що розповідав йому Михайло з України. Про ті безконечні степи, безлюдні й безпанські, ген над морем. Чекають ті степи на молодців – таких, як Довбуш – чекають на народ, чекають на короля. Навіть дорогу до тих степів – яром Дністра, бур’янами, очеретами, бродами трясовинних рік – описував йому Михайло.
Роїлося йому й те, щоб відкрити новий край, Довбушевий, і засіяти там покоління багате і сильне, яке б росло в міць, зростало в постійній війні.
Так наближалася бурхлива гірська хвиля – до морської. Але тут ударив дзвін Довбушевої долі.
Так само, як людина бере з собою до лісу зародок смерті, забирає і ту другу зав’язь – любові. Аби ще буйніше розросталася в пущі, аби вистрілила, як лісові дерева.
Хіба що святі руки його б охороняли.
Так молодість востаннє збурилася в ньому.
Космач
Дівчата мріяли про Довбуша і липнули до нього. Крадькома приходили до нього молодиці. І навіть попаді та шляхтянки, звичайно, тільки так по-панськи, щоб трохи запаморочилося в голові, подумки ним милувалися. Куди б він не зайшов, жінки за ним заглядали. І Довбуш не гордував ними. Та бач, як то людина лісу: ніколи про жодну не думав. Так само, як надто багато не думав про безліч солодких ягід, чорних та червоних, що дозрівали наприкінці літа в Чорногорі, на схилах Попа Івана. Такі великі, дорідні й соковиті, ніби черешні. Зірвеш її, брате, у тій пустині, де ніщо не родиться, і навіть не думаєш, що робиш. Посмакуєш солодким: ех, яка ж ти красна! І чого ж іще? Багато є гарних ягід, не якась одна, вибрана. Дякувати Богові! Не ловився Довбуш у сильце любощів. Не ловився – аж піймався. І сила йому не допомогла. Бо не прищепив у серце слів старенького дідуся-віщуна. Щораз більше того бабства юрмилося коло нього. Часом уже на полонинах чатували на нього, коли спускався у святочні дні до сіл. По дві стрункі дівчини, красні та рум’яні, весело сміючись і щебечучи, вели його попід руки. Або, сховавшись у лісовій гущавині, закликали його, як зозулі, вівкали, наче бешкетні хлопці, туркотіли, солодко ваблячи, мов дикі голуби, співали, втікали й дозволяли себе наздогнати. І що більше тих бабів коло нього крутилося, то більше й він плутався з бабами, то більше звертав на них уваги. Тим більше ніби й сам шукав нових. Аж знайшов таку, що йому показала, яке воно, шукання.
На південний схід від Печеніжина, між великою поперечною Березівською котловиною і Жаб’єм, лежить осторонь від доріг та гостинців село Космач, старе й розлоге гуцульське поселення, яке на південно-західному боці впирається в гори і полонини Лисину, Версалем, Ґрегіт та інші, що являють собою розгалуження великого вододілу між Прутом та Черемошем. Поривні річечки й гірські струмки, що витікають зі схилів вододілу, з’єднуючись трохи далі, течуть до Прута. Нижчі пасма гір багаті на родовища нафтової ропи. Чи через тиск гірських покладів на шари породи, чи через дію вод, але й нині струмені ропи іноді самі виходять на поверхню. Тому не один космацький схил мав колись таку моторошну славу, яка досі збереглася в оповідях, що до нього не можна було наближатися ані з вогнем, ані навіть із запаленою файкою. Бо тоді, ймовірно, внаслідок займання летких горючих часток ропи, зі скелі вибухало полум’я. Часом вогонь тулився до землі, довго й повільно повзав скелею, а іноді гримів, вистрілював, розриваючи скелі, викидаючи каміння та землю.
З цією неймовірною і спокусливою котловиною, під поверхнею якої вирують у підземних глибинах темні джерела, ніби тільки чекаючи на іскру, назавжди пов’язана оповідь та вістка, яка досі проймає цілі гори, про любов і погибель молоденького Довбуша. І сьогодні ще гудуть ці джерела. І сьогодні кубляться й ревуть у скелях гази, що ховають у своєму лоні вогонь. Чужі прибульці шукають там тепер багатства і праці. Молоде збідніле покоління мріє, як би тут коло панів заробити якийсь гріш на хліб. А старі люди не дуже турбуються про все це, думками перебувають у давнині. І згадують Довбушеву історію. Коли бурове свердло почне рубати шари скель, коли спів-сигнал із бурової вежі застогне – Огей! Огея-гей! Готовий! – інколи й тепер вибухає той вогонь, розбиває скелі, вивертає землю. І тим сам себе погребає, засипає. А для старих очей зблисне в тому пориві вогню гаряча душа, полум’яна доля Довбушева. Та нафтовий вогонь спалахне, а потім гасне. І далі бурять свердла, стугонять скелі. І далі ритмічно виграють мотори, сопуть і дихають, працюючи без перерви, далі стискають гази, помпують скельну живицю. Коли ж надійде ніч, схил гори замиготить вогниками електричних лампочок. А полум’яна оповідь безнастанно точиться далі, серед шарпанини свердла, серед розмови й зітхання моторів і серед миготіння електричних зірок. Оповіді про Довбушеве кохання не закінчаться ніколи.
Жодного лісового звірка так не шанують у горах, як ласицю. Свято Уласія відзначають урочисто, аби задобрити ласицю, аби вона не робила шкоди, аби укусами не отруювала людей і худобу. Щоб, ображена, хоч і невідомо чим, не підмовляла інші злі й небезпечні сили і щоб вони за неї не заступалися. І, мабуть, ласки знали про це, бо колись давно зовсім не боялися людей. Ще й тепер вони менше бояться людей тут, ніж деінде, а раніше навіть не уступалися людям з дороги. Навпаки – люди навшпиньки сходили з їх дороги, люб’язно при цьому усміхаючись, щоб ласиця не образилася, щоб не була злопам’ятною за недобрий чи недовірливий погляд. Навіть малі діти вже це знали. Їм ніколи не кортіло зачіпатися з ласкою. Тільки про Довбуша власне кажуть, що – хоча він, ясна річ, нічого злого ласці не робив – хотів з неї поглузувати, хотів побавитися, погратися з ласицею. Бо чого ласиці має поступатися, якщо нікому на цьому світі не поступається.
Довбуш саме збирався в похід у далекі степи – безпанські, над морем. Сидів на перевалі (між Космачем і Жаб’єм), на Версалемі, відпочивав перед тим, як зійти до Космача, де він мав зустрітися з товаришами. Прощався з горами, поглядав то вниз на цикоти, брили та поламані плити, то далеко на Чорногору у хмарах. Обернувся до Ґреготу і вистрілив у луну з пістолета, а луна повторила одинадцять разів. То дивився вниз на північ, на Космач і на Підгір’я. Кружляв поглядом, ширяв, як орел, і був усюди. І тут помітив, як з-поміж цикотів метнулась угору ласиця. Він вирішив її впіймати. Коли ласиця, не передчуваючи нічого поганого, впевнена у своїй безпеці та шанобливому ставленні з боку підданої їй людини, пробігала коло нього, він накрив її високим капелюхом, схопив і, загорнувши у капелюх, попри жахливий писк, сповнений злісних погроз, не зважаючи на лиховісне гарчання ласиці, зі сміхом сховав її до малої бербениці, щоб показати її товаришам. Це було ще страшнішим порушенням заборони, позаяк саме було свято Розигри, про що, зрештою, Довбуш забув. І так поніс її до села – ласиця гарчала, скиглила й огризалася з усією люттю, і ці голоси несамовито клекотали й гуділи в порожній бербениці. Товариші жахнулися, а коли він нарешті випустив ласицю, та на мить зупинилася, ніби хотіла на нього кинутися, потім зміряла його поглядом і втекла, щезла. Проте всі розуміли, що це не віщувало нічого доброго. Засмутилися товариші. Журно їм було і невесело. Довбуш це збагнув:
– Чи ж ви не бачите, що я всі людські заборони вже переступив, що не злякався жодної?
Але товариші нічого не сказали. Не були певні, чи ласиця – то людська заборона.
А що було тоді свято Розигри, що мали надовго попрощатися з Верховиною, Довбуш хотів розвеселити товаришів, перш ніж підуть далі. Він знав про вогонь, що чаїться у скелях, і сам його випробував. Коли настав вечір, він знайшов таке місце, яке вже здалека можна було розпізнати за сильним запахом, заліз під скелю так, що його прикривав виступ плити, і, викресавши вогонь, швидко скотився вниз. Він ще не встиг стати внизу на ноги, як вогонь і гуркіт бухнули зі скелі, а за хвилю полетіло каміння, наче з великої гармати. А пізніше, коли гора вже вистрілялася, упродовж цілої ночі рівномірно горів великий стовп вогню, з ревом і гуготом. При цій оглушливій ватрі опришки їли та пили, веселились і співали. Танцювали прадавній танець, піднімаючи в танці топори, а велетенські тіні, що їх відкидала ватра, танцювали на протилежному схилі, наче тіні їхніх предків-велетів.
Над ранок, коли ледь почало світати, вони раптом побачили на протилежному схилі велику тінь, яка була відображенням голої жінки з розпущеним волоссям. Поглянули вгору, де гула нафтова ватра, і побачили химерно схилену постать жінки, золоту від вогню, з волоссям, що блищало, як золото. І тоді почули пронизливий писк, подібний до голосу ласиці. А постать зникла, біжучи від вогню вгору до царинок.
Саме там, високо на горі, над нафтовим схилом було обійстя Стефана Дзвінки. І там тоді Довбуш познайомився з жінкою Дзвінки – Ксенею. Він здогадався, що це вона перед світанням бігала гола по травах, святкуючи Розигри, але ніколи про це не згадував.
Ксеня чи інша?
Пісня переказує, оповідь повсюди розноситься про Довбушеву коханку, про Дзвінкову жінку з Космача. Вона говорила так солодко, повільно та співучо, як і сьогодні співають, говорячи дитячим голосом, як дзвіночком-голосом манять і чарують гуцулки. Ніколи нічого не наказувала, не вимагала, навіть не говорила рішуче, лише просила, ба навіть не просила, а стиха запитувала, дозволяючи здогадатися. Така солодка відьма, яга медова, бісиця цукрована! Ніколи навіть не плакала, як то баби вміють. Грають цілою капелою, виплакують стогоном, заводять риданням, відтіняють плачем, аби дурного хлопа сіпати за серце. А вона часом тільки подивиться на Довбуша очима, повними сліз. От він уже й пропав. А потім знову її волошкові, широко відкриті очі дивилися спокійно, лагідно, без жалю. Але й непроникливо, а навіть ніби зі строгістю глибокої задуми. Ті очі, лагідні й суворі водночас, були подібні до синіх квітів тирлича, що влітку квітнуть при стежках, на царинках. Вони дивилися з такою ж солодкістю спокою, але й наче з нерозгаданим холодом. Так, як оте озерце Несамовите під Туркулом у Чорногорі в погожий літній день відкривається великому небу.
І що лагіднішою була Ксеня, що більше вміла ґречним словом, шепотом-повівом слова, помахом вій, тихим поглядом розвіяти бурю Довбушевого гніву, то більше линуло до неї вдячне серце. І хто знає, для чого вона все це робила? Чи захоплювалася молодістю і славою Довбуша? Чи заради тихого відчуття сили, аби мати біля своїх ніг Довбуша, якого ніхто не міг здолати? Є такі, що розповідають інакше, і власне так говориться у піснях: «Сука то була, хотіла ґзитися і розпусти з найгарнішим на цілі гори леґінем. А як витягнула з нього досить скарбів, коли він їй набрид, швиденько його змарнувала, погубила». Та є і такі дурники, що зображають її, горду космацьку ґаздиню, знаряддям якихось жандармів, ба навіть австріяцьких жандармів, коли ще про ніяку Австрію нікому й не снилося. А ще інші доводять інше – на підставі актів та свідчень самого Стефана Дзвінки, який, як не один чоловік в історії людства, ні про які любощі своєї жінки нічого не знав і навіть їх заперечував. Тож, спираючись на твердження чоловіка, який завжди найкраще все знає про свою дружину, маємо доведено на папері чорним по білому не тільки те, що Ксеня навіть не знала Довбуша, але й те, що Довбуш взагалі не кохався, а лиш постійно думав про напади, невідомо чому і для чого.
А може, для всього її чару потрібні були тільки скарби та клейноди. Адже вона не хотіла покинути свого ґазду, не хотіла йти з Довбушем аж на Чорне море, на великі степи, на скелі й острови. Чи ще й боялася життя лісових людей і знала, що найкраще її краса буде розквітати на багатому ґаздівстві. Проте, хоч нині всі проклинають Дзвінкову жінку, хоч лають і дорікають, топчуть її брудним дошкульним словом, наче копаючи підкутим гайдуцьким чоботом, ніхто нічого про неї не знає, ніхто не може нічого певного про неї розповісти. Ніхто також не знає нічого про її чар, про її вроду.
Довбуш зносив усі скарби, яких їй лишень заманулося. І ще й інші скарби їй віддавав – звіряв їй усі свої таємниці. Вона вабила його, як солодка смерть, як дно Несамовитого озерця. Кому ж він мав відкрити всі свої таємниці, як не цій солодкій смерті? Із цих звірянь вона вже знала все: про віщих орлів, про громовий топір, про зілля велетнів, про соки цього зілля та про поради старенького діда. І ще знала, як можна зняти всі ці чари. Звідки береться сила Довбуша і чому його не можна поранити? І як це можна відмінити… І що ті золоті волосини велетів сховані серед гущини чорних кучерів. От якби їх вирвати? Вже було б інакше…
Та скільки б разів Довбуш, сповнений сердечної вдячності, не починав розповідати їй про накази хвиль – не слухала. Туман знемоги застилав їй очі – не розуміла, що він говорив. Вона хотіла знати тільки одне: як тримати його в руках. А що і для чого, то їй байдуже. І тому вона ніколи не дізналася найглибшої таємниці. Хоча й Довбуш під її співанки забував навіть про хори хвиль. «Найгарніша гра дзвінкова, ти співаночка хвильова», – так він їй казав. А коли вона йому солодко шепотіла: «Олексочку!» – вмить маліла в ньому сила велетнів, і млява кволість розповзалася його молодим тілом. Можливо, він уже й сам чув, як починає банувати Верховина-мати за своїм сином, що зв’язався з водяницею-нявкою і десь мовби на дні Несамовитого грається з нею, пестить її та цілує.