– Вперше? Очі вже болять, – горбань захихотів, як цап.
– Від чого болять? – спитав Довбуш.
– Від твого бігання-запобігання. Хто до тебе свисне і ще кадилом очі закурить: «Ясний пане ватажку, будьте ласкаві», – миттю біжиш. Усюди тебе повно. Підмітач, найнятий до підмітання, та й усього.
Горбань широко відкрив рота, слина з нього сама текла на лахміття. Довбуш розсміявся, а горбань патякав далі.
– Хто прийде, хвостом махне, то й ти відразу замахаєш. Отакий от Довбуш.
Довбуш мовчав, горбань уважно до нього приглядався. Вимовив твердо:
– Знаю такого, що би тобі дав, го-го! Не якусь там Громову Хмарку, але так, щоби на потоках літав і тут, і там, звалювався на голови, знав усе і тримав у кулаку. Обіцяв бідакам.
Довбуш тривожно напружив слух:
– Що я обіцяв?
– Відкрити великий світ, а кому відкриєш?
– Як це? – питав Довбуш.
Горбань знову захихотів по-козлячому:
– Щоби ти міг відкрити, треба щоб бідаки були.
Довбуш засміявся:
– А чи замало бідаків?
Горбань високо підніс вказівний палець, махав ним раз у раз, ніби наказував. Випалив не стримуючись:
– Замало! Бігай собі так далі, наобіцяй, скільки влізе. Нехай спочатку розмножаться, як осінні блохи у колибі! Аж зачорніє довкола згаслого попелища. А тоді така випроба: випари хмарою чорною, димом ялівцевим – голод! Хто переживе, побіжить за тобою. Хо-хо! Відкриєш світ, – горбань хихотів, як цап.
Довбуш, гніваючись, жахнувся:
– Тьху! Щезни, чорте! Що ти за один?
– Такий самий, як ти, тільки свідомий.
– Свідомий чого?
Горбань криво усміхався, сплюнув раз, другий, потім слина сама повільно тяглася йому на шмаття. Промовив тихо:
– Скажи тільки одне слово, і гуляти будеш на конях громових, а не на панській шкапі. Тоді побачиш.
Довбуш не відповідав, кивнув Іванкові. Іванко наблизився до горбаня з одягом, а той сплюнув.
– Тримайте собі і дайте таким, що вам за лахи вимолять прощення гріхів і небо на закуску. Хе! – стукаючи горбатою паличкою, він не прощаючись пішов угору до Кринти. Довбуш з підозрою дивився йому вслід. Запитав Іванка:
– Що то за один?
Іванко сильніше потягнув носом:
– Запах бідацький, але заквашений на продаж, як огірки.
– То хіба чорт? – переконувався Довбуш.
– Ні, – бідкався Іванко, – це такий, що за біди свої хоче чорта на трон посадити.