Так само різними є починачі та примівники. Кожен від іншої примівки, кожен бореться з іншим злом, кожен щось інше опанував, іншу біду розгадав. Деякі закляття діють, коли їх вимовляють тільки жінки, інші – коли тільки чоловіки. Також по-інакшому кожен примовляє, по-інакшому виклинає.
Один високий, сухий, костистий, чорноволосий, хоч немолодий, з рисами, ніби викуваними, з орлиним виразом обличчя, зосереджений у собі, говорить тихо. Серед тиші біля постелі хворого, ледь чутно вимовлені шепотом, спадають слова порятунку, з півтемряви хати виринають образи рятівників, зі світів пливуть благословенні потоки. Що більшою стає тиша, то далі тулиться в кут або відступає до дверей бола, огризаючись, опускаючи очі додолу, шкірячи вовчі ікла, то квапливіше тікає наслання.
Інший, широкогрудий, зі світлими кучерями та ясним незворушним обличчям ватажка. Він виголошує закляття урочисто й гідно, потім коротко розпоряджається, досить ґречно, але виразно і твердо, виказуючи нездоланну силу. Йому все одно, чи хворий і одержимий біля нього, чи десь далеко. Присутні задивляються на нього з вірою. Ніхто ані на мить не засумнівається. Перед ним усі наслання, хвороби й біди скорчуються, маліють, розсіюються, мов туман. Після примовляння починач відпочиває. Ніколи не приймає й найменшого дарунку. Сам приносить хворим та одержимим подарунки. Коли принесе овече масло або сметану, їх вживають як ліки, коли хрестик або гріш – вони будуть захистом від злого.
Ще інший – старезний, понищений життям і літами чоловік. Волосся розкудлане, лице – самі зморшки, і жовте,схоже на старий бордюг із козячої шкіри. З неприхованою зверхністю, мало не з огидою дивиться він на людей. Раптом, захоплений битвою, кидається із закоченими очима, простягає руки, розчепірює пальці, мов кігті, і корчить груди. Наче воїн старовіку, кидає бойовий вигук ворогові в лице: «Над дияволом кріштендан!» Коли незрозуміле слово виривається з уст – уже ніби гудуть арбалети, фуркотять пошпурені барди, свистять стріли, а всі біси, чортенята, наслання, мольфари, мольфарки, упириці, видойниці тікають з переляку рвати волосся. Ще мить – і почуєш їхні зойки та писки. Коли вже все добре, дідуган ні на кого не дивиться, нікому не відповідає, ні з ким не прощається, квапливо виходить із хати.
А ще інший – сухенький, невисокий, розважний, з маленькими темними мудрими очима, як старий бувалий священик, що поспішає. Цей поспішно торочить примівки, вираховує неприятелів. При виклинанні підвищує голос. Переконує наслання розсудливо. Цим добивається свого, закінчивши обряд, не забуде взяти «належність», інакше примівка не вдасться – як то кажуть, «не фолоситси» не комизиться, – і швидко йде далі.
Бувають і геть інші примівники. Такі, чия очевидна перевага над людьми, а часом виняткове становище приводять до надуживань. Коли в них з’являється охота чи потреба, насміхаються з людей, навіть висміюють їх. До таких належав той дивак і волоцюга з Криворівні, з ґаздівського роду, що його прозивали Карабелюком. Хоча Карабелюк змарнував увесь маєток на гулянках, однак як чоловік, що знався на лікуванні та заклинаннях, як бувалець і мудрець, як то кажуть глибокоукий глибоковчений, користувався повагою. Пісень і оповідок знав стільки, як ніхто в цілій Криворівні. Навчав людей старих молитов. Кожна молода пара ішла до нього перед шлюбом для того, щоби їх проекзаменував і поблагословив по-своєму. Іноді він себе мордував і сушив постами, ходив поважний, замріяний, заглиблений у себе. Іншим разом надмірно пив, блазнював, насміхався з усіх, хто йому трапиться. Тоді постійно роздумував над тим, як би когось добре висміяти й обвести довкола пальця, щоби потім можна було цим похвалитися. Якщо його хтось образив, то міг бути впевнений, що при нагоді Карабелюк висміє його якось болісно і незвичайно. У той час, про який ми говоримо, Карабелюк був старий, сухорлявий, смаглявий. Виглядав убого, але поважно. Його ліва повіка мала таку властивість, що сама закривалася, і зазвичай, щоб її підтримати, він підв ’язував її білою ганчіркою. З-під ганчірки дивилося нерухоме око.
Прийшов якось Карабелюк до жидівської хати до корчмаря, на якого мав якусь образу. Сидить і мовчить. Втупився у жида. Раптом як крикне з жахом: «Люди божі, жиди дурні, та ж у вас під ліжком сам чорт сидить, а ви його терпите!» Зірвався Карабелюк з місця, шматка підтягнулася догори, повіка опала. Доки жиди мали час спам’ятатися, Карабелюк увірвався до спальні просто до ліжка з вереском: «Я тебе викликаю, я тебе виклинаю!» Настрашений тим чорт (ропуха, що її підкинув сам Карабелюк) скаче як шалена. Корчму охоплює страх. «Трудний чорт, тьху, – зітхає Карабелюк, – око горілки давай». Зручно всідається на кріслі. Нажаханий корчмар приносить горілку. Карабелюк, поволі попиваючи, виганяє чорта, який прибрав образ ропухи. «Очистив вам хату». Жиди здвигають плечами, переглядаються, дякують Карабелюкові, перепрошують його: «Не гнівайся, Васильку, відтепер ми вже побратимчики». Запрошують, щоб іще колись заглянув. Добряче підпилий Карабелюк виходить із корчми. Має що розповідати.
А вже зовсім інший – той сивенький дідок із блакитними очима, з Кошелева на Забродді. Невеликий, але міцний. Ніде його не видно, весь час він у лісі, пересиджує у діброві. І так собі щось у лісі майструє. Чули, що скликає там на сейм змій і гадюк. Приходить до нього син хворої. Ледве розшукав. Умирає мати від укусу змії. Цілий тулуб опух. Дідок питає сухо: «Воду маєш?» Отримавши воду, поволі йде в гущавину. Зникає там, не чутно звідти ані слів, ані навіть шепоту. Досить довго його нема. Врешті виходить дідусь – аж перемінився. Розмріяні очі лагідно світяться, беззахисне обличчя дідка посміхається. Запевняє хлопця: «Іди собі, синку, все вже добре». Син приходить до хати. Мати від тієї миті, коли дідок замовив, крутиться здорова по хаті. Раптово полегшало. Дякує Богові за порятунок.
Щоб це бодай якось зрозуміти, треба знати, що чарівник наближається до кожної істоти, як до одиниці зі своїми окремими законами, а лісові звірі, кожен їх вид, мають своє окреме буття, свої права, своє святкування і своїх святих поводирів. Так само, що вовки, що сарни, лиси, олені, куниці, ласки, а ще гади. До гадів сходить їхній ангел у короні, який береже їх від порушення законів. Якщо хтось із них порушить закон, то не піде разом з іншими зимувати на той світ, а залишиться тут – задерев’янілий, напівмертвий і засохлий, мов патик серед кущів. Бо ангел у короні не візьме його під свою опіку, як усю громаду тих, хто дотримується закону. Саме до цього ангела звертається примівник від змій, і тоді ангел-гад бере його за руку і проводить своєю територією серед гадячого народу. Деякі з них ще несвідомо сичать, можуть навіть укусити, але всі слухаються ангела-гада і щадять примівника.
Магія має значення не тільки у небезпечних і ризикованих справах, вона проникає і до найдрібніших щоденних занять. Усюди самотність стикається з найширшою спільнотою то з цікавості, то з почуття спорідненості, починаючи від прядіння, гри на скрипці й різьби по дереву, словом, від усіх ручних ремесел аж до таких занять, як сплав дерева на повних водах. Від хмар і вершин до нір та зміїних сховків. Люди, які є відважно самотніми, а тому – незмінно суспільними, знають свої витоки.
Однак у наші часи магія поступово зникає, ніби гірський час накрив усе одною сягнистою хвилею. Там, де віщуни й починачі воювали за світло і свободу, де мольфари метали отруйні стріли, показуючи, що найнебезпечнішими є стріли духовні, де точилися міжусобні битви починачів і мольфарів, тепер тільки трави гойдаються і шумлять рештки лісу, а Варитин, Черемош, Бережниця та Рабинець вигравають наче б так само, як завжди.
Коли ж рештки самотності будуть витіснені з гір, сам гірський час теж заховається під землю.
Про громового віщуна
Самотність та її дари дрімають у тому, хто її зазнав, і чекають. З пульсів гірського часу, з підземного моря вириваються її струмені.
Не оминули вони і Шумеєвого Фоки. Та відзначаючи свята, ревно і з усвідомленням того, що їх треба вберегти й навіть відроджувати, він відрізнявся від інших ґаздів тільки тим, що особливо урочисто святкував усередині серпня день свого патрона Фоки8.
Тоді він залишався наодинці з ватрою десь на далекій полонині під лісом, а коли літував далеко від хати, то на високій, широкій, як степ, полонині. Виходячи вранці, брав із собою всілякі страви й напої у бесагах. Розкладав велетенське вогнище і, підкидаючи цілі дерева, стовбури та коріння на поживу святому Фоці, так його вітав і запрошував:
«Звідки приходиш, дєдику святий, чи від сонечка, чи від місяця, від народів хмаристих, чи з країв огнистих? Куди полетиш, Фоко святий? Звідки тебе знову виглядати, з якого гостинця – шляху далекого, святесенький гарячий? Приходь, прочанине ясний, прилети, поглянь зіницею палаючою! Тверезим приходи, не п’яним, наш отче! І впізнавай дітей своїх, твоє начало, не забувай нас. І давай великі накази вогням і вогникам своїм, аби щадили нас, помагали нам.
Чим тебе пригостити, чим тебе нагодувати, чим тебе напоїти? Чи вінком зеленим, чи пшеницею золотою, чи сирком біленьким, обранцю Божий».
Вогонь, посланець святого Фоки, гудів, стріляв і сміявся. Радіючи за свого фійна-похресника, вогонь рикав із радості та пирскав-хихотів, коли Фока доливав і досипав дарів Божих, пригощаючи його. Величезну ватру, заввишки із смереку, було видно здалека, і люди на віддалених полонинах казали один одному:
– Ей, га! Прийшло святонько в гості до Шумейюка. Гуляють, цілуються і набуваються, світ перевертають. Дай їм Боже!
Найважливішим же було те, що Фока зберіг і переказав про найбільшого з давніх починачів.
Коли Фока був іще хлопчаком, у Криворівні, під самим верхом гори Ігрець, у самотній хаті, виставленій на вітри і через те захищеній із боку вітру огорожами, подібними на дахи, жив столітній віщун, починач, званий громовим, оскільки він виклинав і розганяв градові та громові хмари. Цю хату можна побачити ще й тепер. Її називають хатою Парулі.
Про Парулю балакали, що вона була внучкою чи правнучкою громового діда. Уже в часи нашої молодості вона була найстаршою в усій Криворівні. Про громового діда відомо, що він колись примандрував із долин, що був лірником, і що його батько, теж лірник, осліпив його у дитинстві, як то заведено у братстві лірників. Також розповідали, що він був колись «паном-отцем» лірницького братства. Ровесників не мав, усіх пережив, жив і жив. Старець величезний, негостинний, грізний. Люди боялися до нього ходити.
Підліток Фока ходив до нього з цікавості, звісно, з повагою, певно, і з острахом, але виглядав спокійним. Аудієнції бували довшими тоді, коли незрячий велетень був прихильний до людського світу. Хоча траплялося й так, що йшов геть ні з чим. Дід тоді тільки мугикне: «Нема часу». А хто його знає чому? Ночами люди іноді бачили якесь сяйво над Ігрецем. Було чути, що королеви вітрів, орлодюди у монаших каптанах прибували до старого на раду. Прилітали тихо, без шуму, аж із таємного кута над Паленицею, де з трясовин і джерел народжуються хмари, де майже не ступала людська нога. Колись давніше, щоправда, приходили до нього ген здалека, з долин, аж із-за Дністра його підлеглі з лірницької віри, а потім чи то постаріли, чи повимирали, а старезний дід жив далі. Фока не ображався і не втрачав охоти, коли старий відсилав його ні з чим, хоча стежка з боку Ясенова була нелегка і стрімка, а перехід забирав багато часу. Терпеливість і повага хлопця прихилили до нього лірника. Багато чого він йому розповідав.
«Усі ці знаки, всілякі передчуття, різні вказівки – що робити, як захищатися від вроків, від напастей, від поганих потоків, навіть від нещасливих випадків – усе це написане навколо, ось тільки люди не знають світового письма», – казав, бувало, Фока, повторюючи слова починача.
А коли вже не стало починачів та віщунів, Фока зберігав ті ревашеві карби на тисових колодах, звідки сліпець вичитував пальцями. Понад усе зберігав оповіді громового діда у своїй пам’яті, як у книзі, зарослій мохом від старості. Але погідний, рухливий, Фока, який просто електризував людей своєю присутністю, мало про це розповідав. Згадував рідко і передавав тільки поважним людям у виняткові моменти. Багато чого довірив і нашому дідусеві з Криворівні.
Свідчення Фоки
Віковий дід, громовий віщун, часто говорив сам до себе, часом співав, а часом, щоправда, рідко, забувався і шепотів якоюсь незрозумілою мовою, якої я ніколи не чув. Бо найголовнішою наукою лірників була таємна мова. Власне з цієї мови здавали іспит молоді сліпці перед лірницьким сеймом, також таємно. Без цього іспиту ніхто не міг бути товаришем братства і належати до лірницької віри. Таким і співати не дозволяли. Але це бувало тільки в низинах, так пригадував громовий дід, і то дуже давно.
І тримав той старець приручених тварин, ціле лісове господарство: лисиць, ласок, сарн, сов, шулік. А найбільше – всіляких гадів. Дуже полюбляв і вмів до них говорити.
«Весь цей світ, – казав громівник, – то велика книга. А той світ і людська душа – то музика, гра. Зрячий віщун виснажує себе, розгадує, відчитує, а незрячий того навіть не потребує і знає більше, бо все йому грає, само виспівує.
[8] Фоц румунською означає вогнище.