Це світове письмо позакручуване, дуже тяжке. А часом навмисно написане навиворіт, щоб якийсь доскіпливий чоловічок вичитав щось протилежне. Бо воно тільки для свідомих, для тих, до кого зійшло небесне покликання. На обличчі людини написані її думки, її наміри, добро і гріх, те, чого вона хоче. А на долоні – спадщина, доля: хоче чи не хоче, так воно є і буде. Квіти та зела про землю виписують, про ґрунт – який є або буде. Води про нутрощі землі повідають. а ще виписують на скелях, на берегах, на урвищах і на дні теж. Тільки читай уважно, вникай у те, синку! І тільки тим, що відчитаєш, що переписане у тебе в голові зі світової книги, що позбирано у твоїх вухах зі світової гри, тим можеш керувати, примовляти й інших провадити, не наказувати, а витягати з глибини, піднімати догори».
І ще так казав старий про ту музику, той спів:
«Ватра димом вилітає, шукає собі по горах другої ватерки-сестрички. Але ще здалека випитує її, співає до неї, приговорює і шепоче.
Лише прислухайся – і будеш знати, що де кому писане, що кому загрожує, що проти цього вдіяти. Усе тобі ті ватри в розмовах своїх виспівають, нашепчуть.
Вітер говорить або радіє, трембітами гучить або квилить і б’є крилами, і гупає в барабани, до бою кличе Красний той весняний молодик, леґінь. Сміється, скаче на коні з полонини на полонину, копне Льодову Бабу Євдокію, барткою дорубає – і відразу тепло. А виспівує, ніби сто церков повних співало і ніби на кожній горі церква. Виспівує нове життя травам, квітам, пташенятам і всякому диханню. А зимовий вітер – сухоребрий шестикрилий лісоломець: стадами виганяє морозяних коней, жене поперед себе, витоптує пущі. А ночами заводить про всі могили і про те, що в них діється-не діється. І які ще будуть нові могили. Наслухався я його, а колись серцю тяжко було слухати.
Вітри – найстарші лірники-музиканти, як і ми – мандрівні волоцюги. Летять уперед кудлаті, скуйовджені, незрячі, але свідомі своєї мети. І так само, як для ліри, музики Божої, не існує заборон, не існує посту, так і для них. Їм завжди можна грати. І вони охоче грають. І завжди є кому послухати. Бо і лісові духи, і джерельні нявки з полонин, і косматий Дідо визирають з лісу, визирають із трав, визирають із води, слухають вісті-повісті вітрів, наслухатися не можуть».
«Мандрував і я, – правив дід, – як ті буйні вітри. А потім уже інше слово до мене прийшло. Дід-лірник завжди знає, що має співати, коли яку пісню має закінчити, а іншу почати. І я ген, на долах, на полях-подолах, у ярах, у степах широких багато років тому закінчив свою лірницьку пісню. Причитання над наміром людини, що слабша від пилку будяків на вітрі, і над людською долею, що жалісніша, ніж трава спалена. Ці гіркі думи, думи покірні я закінчив, обірвав. І десь там, у степах, братство моє, чиїм я був отцем верховним, покинув їх. Тож ходили до мене брати-старці сліпі, дріботали, кийками стукаючи, аж сюди на верх. Тягнулися сліпим рядом, мов дикі гуси, які вже не відлетять у вирій. Приходили, щоб сеймувати по-дідівськи, грати і плакати над долею світовою. А я їх втішав, напоумляв твердо. І тоді вони з плачем верталися, надто мучилися дідівською пам’яттю. А потім, ого! Ходити вже перестали. А дід тут сам залишився, тільки з громами. І смерть щось мною не цікавиться.
Тут я почув пісню грому. До того часу не знав її, а власне це було тим світовим словом, що кликало мене туди на верховини, сюди от, під хмари. Співав я не раз, і моя лірницька старцівська братія про того Хмеля, що зі зневаженого чоловічка виріс на лева. Сам давав відсіч усім панам-ґвалтівникам. Прогнав їх, зім’яв, погасив, у жорстоких водах потопив. Співав я також про Гетьмана, про того крилатого, що від турків старечими грудьми дітей християнських заслонив, а голову білесеньку, для царювання помазану, під криві шаблі положив. Отож і до мене прийшли ті голоси, що лев тут потрібен і орел господній для боротьби із громовою навалою, з тою громовою вірою. Дитятко Боже маленькими рученятами мене, столітнього майже, обняло, прошепотіло».
Фока признавався дідичеві, що йому волосся їжилося на голові, коли він дивився на починача тоді, як збиралися громові та градові хмари. Вони повзли з-за вершин, а гуркіт і рев громів розносилися далями. Тоді дід із перекошеним обличчям, із напіввідкритим ротом, мов орел, що, побачивши здобич, розтуляє дзьоба, дивився сліпими очима у бік хмар. Готовий до стрибка, вихиляючи через парканець ґанку велику голову з білими кудлами. Виклинав пошепки, часом кидав погрози.
– А коли слухали його градові хмари, то не тільки мене, хлопчину і звичайного християнина, а й бувалих старців спочатку придавлював страх. Потім страх відходив, а наостанок душу наповнювала надія. Серце раділо, бурі були не страшні, бо всі бачили, що людина може і на що здатна наша віра, якщо знає світове письмо і чує музику світу.
Усіх нас розумний дід повчав про таємничого залізного цісаря, що зачиняється у скальних вежах і коморах, за кам’яними мурами-загородами, а не хоче вийти на люди. І як ґазда з ґаздами, хоч і король, словом добрим на святу вечерю прошений, поєднатися не хоче. Спраглий тільки того, щоб топтатися по шиях і хатах людських, поля та худобу градом нищити, перунами бити, громовицею глушити. Тому дід казав:
«Те саме слово, слово поєднання, народжене на Святий Вечір, має силу проти короля, коли той хизується гординею, коли жадає познущатися, спалити на порох людські кості. Бо не маєш більшої сили, як двері хати, відкриті навстіж на Святий Вечір, коли Дитя Боже простягає ручки до всього світу. Однак за кожним треба визнати гордість і честь, тож нехай ґазда, братаючись на Святий Вечір з усім світом піднебесним, так примовляє до громового цісаря:
«Прийди, королю шанований, на Вечір Святий. Погости у нас, будь ласкавий, володарю! Чемно кланяюся силі твоїй, твоїм народам, народам громовим, градовим, твоїм лицарям, твоїм панам-вождям і твоїй дружині. Бо над нами всіма є сила більша, святіша, що нині родиться і світло розсіває. Цісарю, будь ласкавий прийти, разом з нами її славити».
Але що тоді робить громовий цісар? Замикається у страшенних замчиськах, зачиняється, глухий до святого слова, впевнений у силі блискавки і в гарматах граду. А виїжджає аж тоді, коли буковини зазеленіють, коли поля у квітах, коли лани коси розплітають. Рушає з усією снагою, погрожує знищенням, щоб упокорилися перед ним люди, щоб визнали його Богом.
Суне, як чорний ведмідь, гримить разом з усім залізним військом, гуде загонами, шеренгами залізних коней із залізними вершниками, залізними сідлами, вуздечками і залізними чепраками.
Він, цісар, на важкому вороному коні, темний, похмурий, підперезаний блискавками, помахом скіпетра роздає накази. Він присягнув великою громовою присягою витоптати землю і зневажити святість. Довкола нього громові воєводи, хмарові бояри, його синки, внуки, родичі. А попереду – зібрані з громових скельних країн військові музики: громові трубачі, трембітарі, скрипалі та цимбалісти грають до бою проти людських ґаздівств, проти всієї пашниці, всієї звірини. Цісар пишно-зверхньо скіпетром блисне, вкаже на оселі та поля. І вмить почнуть бити громами чорні війська, засипати гострими льодами, ранити, листя здирати, поля толочити, хати ламати і валити.
Ось тоді, ґазди, сини Божі, згадуйте! Це слово несіть високо до хмар!
Щоразу, промовляючи заклинання, велетенський сліпець вставав, витягав перед собою руки, підносив голову догори і дуже виразно шепотів:
«Хвала верховинам і глибинам святим. Хвала зорям-органам небесним. А мир, спокій доброї волі травам земним, хатам, трембітам, флоярам і серцям».
Це слово милуванням великим об’єднає всі сотворіння.
Це слово погубить у безвісті, у провалля світові залізні війська, усі раті блискавок.
Бери, цісарю вражий, свій меч вогнистий, забирайся, хапайся за сідла і стремена залізні, втікай! Я, словом озброєний, даю тобі дорогу у безодні, у безвісті, до льодів безмежних, до морів бездонних. Там шукай собі слави, зі зміями воюй, зміїні палаци здобувай!
Коли ж не відступлять сонми вражі, взиваючи до святих знаних і незнаних, добудьте з глибини заклинання слово невимовне, найсвятіше, у кожного інше. Спиніть, спутайте, задушіть зашморгами за шиї громові війська! Хай гинуть, стогнуть, пощади просять… Отак нехай чинять-починяють ґазди. На хвалу Дитятка із зірок, в Його ім’я, на честь Різдва Святого.
І цей віщун, і інші – пояснював Фока – дали нам розуміння, що не хтось інший, а саме святі посланці, трудівники Божі, ґазди такі ж лагідні, як і зорі, що нам світять, – керують світом, порядкують і вчать, лад і красу творять. Не брутальні сили, хоч би якими вони були потужними. А дітки Божі танці ведуть радісні та світ ними звеселяють, серця йому додають. Колись, дуже давно – так переказують старші – люди вклонялися громам, падали долілиць перед блискавкою, мали її за Бога. Але освітлені світлом небесним вітці наші навчили нас віддавна, що не насильству треба поклонятися. Отак, приятелю мій, від свідомого чоловіка, пісняра, від співаків Божих маємо цей заповіт, що краще дати себе розбити блискавкам, ніж вклонитися темному насильству. Такий наш верховинський закон, така правда старовіку.
Частина друга
Лiсовi люди
Далеко від людських осель, високо над межею лісів, хребтами, по безкраїх трав’янистих полонинах або через перевали біжать плаї, прадавні доісторичні шляхи, протоптані століття тому. Сягають Балкан і Альп, мають свої сполучення зі степовими шляхами України і Волощини. Деякі покинуті, деякі використовуються лише під час найбільших повеней, коли затопить дороги і биті гостинці.
На розхрестях стежок ще й досі видніються – замість дороговказів – почорнілі хрести з довгими раменами. Іноді, вже повалені або зотлілі, вони лежать, сховані високими травами.
Ще вище у Чорногорі, на крихких пісковикових скелях, або у Чивчинських горах на сланцевих схилах, у недоступних закутках починаються – щойно від половини стіни – вибиті сходини, які пнуться стрімко вверх.
І підземні коридори, і кам’яні засмолені комини, що виступають із землі, з якихось печерних скельних житл, спонукають домислювати, здогадуватися.
У глушині Палениці – біля витоків Черемошу, серед неосяжних борів, на бездоріжжі, де, здавалося, ще не ступала людська нога, несподівано проймає дрож від виду обвуглених підвалин, решток осель і людських костей.