Живою небесною ватрою лікує весь світ світовий ґазда. Він є взірцем для ґазди, взірцем наснаги праці, щедрості та ґречності, взірцем для воїна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята неділя – також свято сонечка. Від Божого Сонечка одне життя дане, як і одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланців, суддів ангельських, відгадали присуди і постановили, чим має бути. Нетлінний віщун знав це відразу, а мудрий сусід іноді здогадувався з поведінки дитини.
Людина, яка б сиділа в пустельному мороці без світла, не миючись, без молитви і святкувань, неминуче потрапить під силу бісівськихслуг, здичавіє, а тоді втікатиме у вічному страхові, шкірячи зуби, наче гнаний звір.
Але хто проходить школу самотності, хто відбув практики і втаємничення, хто чув голоси і поборов страх, пройде крізь пущу спокійно, тижнями сам буде йти незнаними пустками без ляку, хоча тоді не раз уже сам «той» береться до нього.
Часом опівночі сховається у смереку і росте аж до неба – велетенський, рогатий, вищирений. А часом на полонині, де вже ясно і весело, з’являється щось таке покручене і карликувате – ніби деревце – та видно, хто то. А хай собі бахурів бісових страшить! «Він» лиш такі міґлі показує, бо він ані великий, ані малий. Чорт – це примара. Він – ніякий. А хоче, щоби ніяким був світ. Хоче, щоб ти зіщулився і скорчився зі страху до самої землі. А для того, хто це збагне, біс – хай би як собі вмощувався, ріс і здіймався до неба – смішний. «Геть з дороги! Щезни, маро!» Перед людиною відкритий світ – вільний, просторий.
Багато хто з таких людей так само, як промовляє та співає молитви, співав би гімни і складав би величальні акафісти про самотність, коли б міг собі все усвідомити. Без самотності немає справжньої свободи. У постійній тисняві нема ані великої любові до людини, ані радості від людей. І людина сама не знає не лише того, ким вона є, ба навіть насправді не знає того, що вона є. У самоті зимарки чи колиби і про користь не надто думається. Аби лиш мав трохи муки, бараболі на пляцки до молока та дрібку тютюну. А як трапиться, що не принесуть вчасно, то Богові та овечкам і за сирок дяка. Робиш своє з охотою, бо що ж то за погана душа була б гадяча, що занедбала би худобу, яка тебе годує. Адже й пес пильнує свого. Хоч ти і наймит, а не згинаєшся ні перед ким, прямий, як кедр вічнозелений – дитина гір. Живеш із цим великим світом навколо, світом пущ, гір та хмар. А перед ним усі смиренні! Бо він нікого не принизить і не зробить каплуна з вільного християнина. Не змушує тебе бути невільником, зібганим рабом, не робить тебе жалюгідним скиглієм, який не знає, де чорне, а де біле. Хоч би який ти був маленький, випростаєшся до неба. Ти такий, а не інакший. Чітко це бачиш і знаєш. Якщо ти вберігся від спокус пущі, якщо врешті їх здолав, то приязнь і сонячна ґречність до людей, до кожного створіння освітлює твоє серце, гріє тебе, надією виграють небеса, золоті полонини, ліси та води. Стара віра колише тебе, як мама.
Якщо вам коли-небудь доводилося зустрічати на полонинах саме таких вільних душею, погідних пастухів, які ні від кого нічого не просять і не очікують, то відразу ж бадьорість і спокій огортали вашу душу. Ці люди радіють кожній зустрічі. Усе радісне тішить їх, а сумне – щиро зворушує. Мимоволі безжурна оповідь сама поллється з ваших уст. І що біднішою є така людина, то ширше в неї відкрите серце й вуха. Ніщо їм не загрожує, ніщо не викликає заздрості, вони завжди ладні радіти та сумувати разом із вами.
Починачі та мольфари
Отож усе життя цілих поколінь та родів залежить від великих сил, від їхньої прихильності або ворожості, а захищають його чи становлять загрозу події та ознаки, які видаються незначними й незнаними. Бо всі ті сили, хоча зазвичай уперто мовчать, хоча старанно ховаються від людського ока, та мають усюди – серед звірів, серед рослин, а також серед людей – своїх служок, своїх нишпорок, рідню та дітей. І всі вони нерідко такі непомітні й непоказні! Неочікувані споріднення, зв’язки, переплетення і спільноти! Різні сили об’єднуються одна з одною в дивний і несподіваний спосіб. Часто їх поєднує назва чи подібність назви. Тільки слухай, розгадуй!
У великих скупченнях людей виникає певний кшталт безпеки і контролю. Ніби якась потужна дамба. Об неї розбиваються вали грізної, розбурханої десь далеко поза людиною бурі. Така гребля не закріплюється в душах гірських людей. Це відчуття безпеки не може в них оселитися. Вони постійно бачать темні хвилі, що випливають наче з безміру, цілі їх сонми, легіони істот – чи то небезпечних, чи приязних, але завжди потужних і таємничих.
Людина, яка пройшла школу самотності, не тільки олюднює природні сили, привиди і хвороби, але й людям, незнаним людським душам надає вагомого, таємничого значення. Коли потрапляє межи людей, то вже й на людей має інший погляд. Той, хто захищався від різних темних сил або змушував їх до чогось побажаннями, примівками, знаками, практиками, буде їх використовувати і стосовно людей. Для мешканця самотньої кичери чи полонини чужак і прибулець є набагато дивнішим і незвичнішим, ніж для міських або навіть сільських людей. То більше любий і гідний сердечності, то навпаки – більш підозрілий і небезпечний. Жодна невідома дрібниця, жоден погляд не проходить повз увагу самітника. Він про все розмірковує, іноді голосно обговорює з найближчими. Незначна, незрозуміла прикрість чи просто щось незвичне надовго залишаються в пам’яті. І якщо потім з’явиться хвороба чи недуга, смуток чи неждане лихо, то він собі пригадує ті різні погляди. Домірковує, котрий був допитливий, гострий, неприязний. Він знає, що ця бола – наслана, але ще не впевнений, хто її наслав. Тоді треба відвернути це наслання закляттям або чарами. Треба знайти добрих і прихильних примівників або – якщо не можна інакше – добре налаштувати тих, що найняті чи якось намовлені ворогами. Найкраще самому оволодіти чарівними властивостями, самому відганяти наслання.
Серед стількох хат, що розкидані по горах, не одна славилася починачем або чудовим примівником. Примівник, виганяючи наслання із хворого тіла, відгадує: «Чи ти з чорних очей, очей похмурих? Чи з витріщених очей, вилуплених? Чи з очей пронизливих, очей злісних, чи з очей каправих, очей слізних – ти, боло дурна! Я тебе кличу! Я тебе проклинаю!»
Той, хто знає починання, може також послати обертин – повернути наслані чари з такою силою, що у того, хто їх послав, тріскаються жили. Деякі люди володіють чарівничим даром від народження і часом самі про це не знають. Нерідко людина дізнається про це раптово, несподівано, сама дивується зі своєї сили. Інші властивості можна здобути за допомогою постів, через втаємничення та практики.
Здобування і виявлення чарівних сил оточене великою таємницею. Про великих починачів, тих, що були віщунами, відомо тільки, що вони довго мандрували пущами, никали заклятими коморами. Серед починачів є добрі, може, і святі люди, а є напевно й дідьчі. Одна справа віщун, що знає майбутнє і може оздоровити самим поглядом, а геть інша – мольфар, який тільки думкою та чарівним діянням нищить і замучує.
Колись точилися цілі війни – грізні й затяті – між самими примівниками, починачами та чарівниками. Не заради якоїсь користі, навіть не так для відвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародійську силу, подолати суперника. Серед тих чародійських воїнів траплялися люди обачливі й навіть лицарські. Та бували й такі, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько після затятої багаторічної війни один примівник зводив зі світу іншого якоюсь невідомою страшною хворобою. Зрозуміло, що ніхто з них не застосовував ні сокири, ні рушниці, ні отрути, тобто жодних інших способів, окрім духовних. Тому чимало таких, що свідомо й умисно послуговувалися чортами і чортівськими способами, маючи на совісті смерть суперника, пішли після смерті всередину Чорногори і, мабуть, покутують там і досі, тягають на плечах лід із озер чорногірських, коли слуги громового царя наказують їм сипати град на землю.
Та це ще не все. Навіть якщо хтось узагалі не втручається до битв таких силачів, усе одно мольфари-злочинці, чарівники, чарівниці та відьми – підвладні злому від народження чи з власної волі й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всі сили, шукають серед них союзників. Постійно насилають лихі течії, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарівними силами і власним даром так, як люди, звані цивілізованими, що використовують опановані сили природи для того, щоб мучити й нищити інших. Мольфари чинять так через якусь дрібну образу, заради помсти за чиюсь неуважність, часом навіть для дрібної користі та щоб хтось відкупився, а «цивілізовані» люди навіть без таких причин. Ми не маємо точних доказів, що гуцульські мольфари справді насилали на людей духовним способом муки і страшну смерть. Але одне, що зрозуміли гірські люди: якщо існують мольфари, то найтяжчим злочином є злочин духовний, найбільшим злом є скупчення і зосередження всієї потуги духа і волі під командою ненависті, для завдання шкоди ближнім та всім живим істотам.
Можливо, є і так, що через віддаленість осель багато ворожнечі залишається тільки в задумах і намірах? Можливо, при зустрічі суперників вона розгорілася б у велику небезпечну сварку, вибухи люті? А та віра чи знання про мольфарів показує, як багато злих і ворожих почуттів існує та діє й далі, хоч вони не виказані, приглушені. Коли мольфар дерев’яній або глиняній ляльці, яка представляє його супротивника (або його корову) і має на собі волосся чи клаптик одежі ворога, заб’є шпильки або кілки у язик – суперник хворіє на язик або німіє, коли забиває в голову – божеволіє, коли в око – сліпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволі сохне і гине. Часом він робить ще інакше. «Зв’яже» в якийсь спосіб – думками і чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажімо, білку і завдає їй мук або повільно її вбиває. Це найнадійніший спосіб мучення. Мольфар насичується муками ворога.
Хоча майже всі заміри мольфара здійснюються нібито у сні (особливо стосовно людей безборонних, які не передчувають напасті), хоча чи не кожне лихе бажання стає реальністю, як у дітей, однак він мусить неймовірно натрудитися, напружитися, щоб зосередити таку злість і ненависть, мов грозову стрілу. Мольфари знають різні штуки, насилають різні хвороби, володіють усякою-різною силою, щоби «обценьками щипати і лупити, калічити, викручувати, морити, розпинати і пальці натягати», як каже примівка. Мольфари мають ключі від скриньки з тортурами. Темною захмареною ніччю, опівночі несамовито летять ці стріли, невтомно шукають по хатах, по колибах, по лісах та полонинах своєї жертви, здирають з неї здоров’я і щастя, якби шкіру лупили з живого, накладають на неї тягарі турбот і мук. Окрім самого грішного мольфара ніхто, ніхто не може знати, скільки страждань і мук призначено його задумом. Навіть якби сталося так, що мольфарові не вдалися котрісь практики, навіть якщо все це неправда, то він усе одно залишається найгіршим убивцею, відтятим від спільності з життям людей і тварин, здичавілим флудуватим упирем-вовчиськом у людській шкірі. Було б незрозуміло, якби Бог і Сонечко захотіли йому це пробачити.
З господарством і з давнім життям були пов’язані не такі, як тепер, уявлення про добре і погане. Для давніх людей власність на ґрунт ніколи не була окреслена надто точно. На полонинах і пустках увесь світ належав самітникові й сміливцю, який зайшов туди першим, чи визнавали це інші, чи ні. А якщо визнали, то що з того? Жоден не міг обійти свого «власного» лісу, а мудрий самотній чоловік і так знав, що не забере цього з собою. Зрештою, ліс і так був «Божий» від первовіку. І повинен бути Божий. Щойно прийшли сюди пани, коли інші вже вторували дорогу, то позагороджували і позабирали що не їхнє або вишахрували від зрадливих війтів старі патенти. Тому-то й досі ніхто не хоче визнавати власності на лісову звірину. Про давню пристрасть дарування, про давню сердечну гостинність, щиру, як із казки, розповідають різні вістки та історії. Також у голодні часи, у час кризи ті, які ще щось мали, цілими днями – насправді зі збитками для себе і тяжко працюючи, – годували голодних людей, хоч і незнайомих. Про бійки, поєдинки, рубання голів і костей відомо, що це ніколи не вважалося дуже поганим. Тільки завзятість у сварці є поганою, а не сама сварка. Досить було поєднатися людям в кінці сварки за звичаєм, то і злість зникала. А що випадково у бійці сталося, то власне випадково. Крадіжку дрібних речей, не дуже потрібних для життя, ніхто не брав близько до серця і не вважав гріхом. Але крадіжка корови – це вже такий гріх, як забрати дитину від матері. Дуже грішною і гідною зневаги вважалася крадіжка під час прощ і церковних походів.
Але найбільший гріх – кривдити худобину. А чародійський крадіж молока, до якого вдаються саме мольфари та відьми, що часом доять корів здалека так, що кров тече з вимені, то вже гріх над гріхами. Сам Господь Ісус, коли почує ревіння і плач корівки-благунки, сходить на землю, щоби її втішити. І всіх безборонних істот, що зазнали такої кривди! Приходить разом зі святим Юрійком, слухають, звідки долинають стогони, слухають болісні зітхання. Йдуть туди і разом звільняють від злих чарів молитвою-примівкою, добрим словом, почерпнутим із води. А чому вони так трудяться? Бо безборонність тварин – це Боже випробування. Випробування, чи світові вдасться жити тільки з приязню і як довго. А хто ж іще турбується про це, як не сам Ісус, який тут на землі був безборонним, як ягнятко, лагідним, як лошатко, ніжний до світу, як корівка до телят… А такий мольфар, що з прихованої засідки насилає муки безборонній худібці, такий ворог викликає святі сили, які сходять на землю.
Але хто з людей може віднайти самого мольфара? Власне такі злочини залишаються прихованими. Темна, непроникна душа людська. Знають про це люди самотні.
Проте одна річ, що становить корінь мольфарського гріха, є також єдиною цнотою мольфара, – це гордість і гірська пиха. Про чарівників там у долинах розповідають, що десь на Лисій Горі на дідьче свято вони б’ють поклони чортові, а про відьом, навіть пань, кажуть, що ті просто-таки виціловують дідьчий зад, як ото б мухи лизали миску від меду. Тьху! Оце вже сміх і бридота для гірського мольфара! Він так каже: «Тут на землі – моє царювання, моє загадування. Я чортом замітаю, я ним підлоги шурую і стайні чищу, я ним у коней зад і під хвостом до блиску натираю! А як муситиму йому відслужити, то скоріше хай мені печінку гарячими щипцями розірве, хай мені у горлі смоляну ватру розпалить, ніж зможе поклін витиснути від душі, хоч і мольфарської, але гордої – християнської!»
За таку гордість гірські люди хоч дещо ладні пробачити мольфарові.
Примівки та примівники
Отож захист від усіляких наслань – чи то наслання здалека, чи підкладання, чи підсипання, чи то хвороба, чи шал душі, чи шкода для худоби, безпліддя на рід, чи тільки дрібніші, незліченні у своїх можливостях шкоди у щоденних заняттях – захист від усього цього є таким же важливим, як оборона від нападу потужних сил і від проникнення пущових упирисьок чи ненасланих хвороб. Дітей і худобу захищають завчасно – обкурюванням живим вогнем, умиванням джерельною водою, а також за допомогою різних амулетів та знаків. Однак усе це мусить мати очі, мусить мати свідомість і напрямок. Саме для цього служать замовляння, закляття і молитви, які звуться примівками.
З невідомими напастями воюють по-різному. Деякі позалюдські сили є потужними і таємничими, і мовбито багатозначними. Мінливими є їхні вподобання, їхній королівський настрій. До них примовляють спочатку дуже ґречно, по-ґаздівськи.
Але ж вони є вояками, нехай собі мають свою царину для війни, для гульби! Тому примівка каже: «Іди собі на море синє, там собі гуляй, війну воюй, на гілках ся гойдай, вино попивай!» А ще їм дають щось таке, ніби жертву чи данину: «Даю ті курку з курчатами, качку з качатами, гуску з гусятами, свиню з поросятами…»
Натомість інші сили – то підлі повзучі упирі, страшні хвороби та наслання. До них примівник не тільки не знає ґречності, а й сам вибухає вояцьким запалом, виганяючи їх так: «Я тебе вирубую ножем, вижинаю серпами, випалюю вогнем, викурюю димом. Жену тебе дев’ятьма псами-перваками, дев’ятьма котами-перваками буду тебе дряпати, дев’ятьма когутами-перваками буду тебе дзьобати! Я тебе дожену, голову тобі зірву. Пречиста Діва дала мені меч золотий, трембіту золоту, долото золоте. Вирубаю тебе тим мечем, трембітою витрублю, долотом викручу».
Іноді примівник – можливо, нижчого ґатунку – обіцяє різним ворогам усілякі розкоші, але десь далеко. Покладається при цьому на їхню легковірність. Або пропонує їм у відплату людей іншого стану, іншої віри. Говорить із рожею, як із дівкою, виганяючи її з ложа хворого: «Іди собі звідси, ти рожо! Чи ясна, чи красна, червона, чи темна, чи яка; там є син панський, іди! Будеш із ним спати, на панських подушках пустувати!» Або так каже до радикуліту, до корча чи відьомського удару: «Там то є дівочка-вірменочка чорноока. Там можеш із нею наспатися, в подушках шовкових належатися, калачі поїдати, вина попивати».
Утім мудрий, сильний, відважний примівник інакше говорить: «Я тебе викликаю, я тебе виклинаю, не залишу тебе ні на волос, ні на макове зерно! Туди тебе вижену, де дзвони не додзвонять, де голос людський не доходить, де гавкіт собак не долітає, де піяння курей не досягає! Куди крук навіть костей не заносить! Щезни! Втікай!»
Прерізні бувають примівки. Важко їх вичерпати. В інших краях примівки зникли або вигасають, а в нас на Верховині ще ростуть, розквітають. Є примівки проти найрізноманітніших хвороб: проти холери, проти рожі, проти радикуліту, проти невідомих в інших краях за назвою хворіб – бабиців, золотника, жонвів, нічниць, проти хвороб звичайних і насланих, проти привидів. Примівки, що захищають дітей і худобу, примівки проти укусу гадюки, проти ласок, проти вовків, проти градових і громових хмар.