Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Арсен сьорбнув. Потріскані губи всотали воду, наче ґрунт у посуху. Угамування дикої спраги — от радість для людини, і кожному ж доступна, кожному.

— Максиме, — Арсен прокашлявся. — Я що, сидів, уп’явшись… як зомбі?

— Як дуже захоплена грою людина. При візуалізації ти не знепритомнів, і непритомніти не повинен. У цьому немає нічого неприродного: коли ти читаєш цікаву книжку… я розумію, що це в минулому, але ж ти читав, як був молодший? Коли читаєш книжку, то можеш забути, що перебуваєш у метро. Можеш проїхати свою станцію. Але при цьому ти залишаєшся собою, дихаєш, перетравлюєш з’їдений перед тим бутерброд, і, коли щось станеться поряд — пожежа! — ти негайно покинеш своє захопливе заняття й повернешся з мрій у реальність. Ану подивись на мене, — Максим відтяг йому нижні повіки. — Тримайся, тримайся. Психіка твоя, нікуди не втечеш, — підліткова, з усім букетом. І вестибулярний апарат… ехе-хе. Я на тебе цілу справу завів, після тренінгу. Знаю твою психо-фізіологічну конфігурацію майже як свою… жартую. Ти як?

— Дякую, — сказав Арсен, віддихавшись. — Тепер… усе буде… добре, так?

Ту божевільну маніпуляцію він пам’ятав уривками. Лице «фіфине» не міг відновити перед внутрішнім поглядом, зате запам’яталися великі перса, впалий живіт, пуп з кільцем, і… Ні, не можна лазити синам у голови батьків; не можна навіть з добрими намірами.

Він домігся, чого хотів. Максим його хвалив, це було приємно, від похвал навіть шуміло трохи в голові. І водночас не покидало відчуття, що життя розділилося на дві половини: до того, як він уліз батькові в голову, і тепер, після маніпуляції. Тепер він не зможе дивитися на тата колишніми очима.

Пригадувалися уривками давні свята, батько йшов крізь юрбу, несучи трирічного Арсена на плечах. Арсен сидів, стискаючи ниточку кульки, і був, мов людство на плечах титана: внизу велетень з широчезними плечима, над головою синє небо й червона кулька, що тягне вгору, наче мрія про майбутнє. Арсен пам’ятав солодке почуття любові: мій тато найвищий, мій тато найкращий.

А тепер він виріс і подорослішав, але якось ривком, і якось зненацька. Ні, не можна синам лазити в голови батькам…

У п’ятницю ввечері батьки пішли в ресторан.

Арсен провів їх до дверей і потім дивився у вікно, як вони йдуть. За день батько двічі сказав мамі: «Я тебе кохаю». І вбудована в Арсена програма-розпізнавач двічі підтвердила: «Правда».

Розділ п’ятий

«Влада слова» та «Чікси»

— …Бачиш курсор? Чітко бачиш?

Ніякого курсора на великому моніторі, звісно, не було. Курсор треба було уявити. І уявити, як він соває мишею з відрізаним штекером. Це було складніше, ніж під заплющеними повіками бачити іконки та кнопки. Але й це вдавалося дедалі легше.

— Бачиш, іде дід у молочний відділ… Хай візьме сметану!

Арсен стис мокрою долонею мишку. Старий ішов, у лівій руці тримаючи ґратчастий кошик супермаркету, а права, зморшкувата права рука, була вільна. От курсор… Курсор на праву руку… Ану, діду, тобі треба взяти сметану. Необхідно. Що, не збирався? А доведеться. Ану бери, сметана свіжа…

Які гроші вкладають у рекламу, які зусилля, щоб покупець зробив чужий вибір, сприйнявши його за свій! Як багато значить сусідчина порада: обов’язково візьміть сметану «Світоч», вона як домашня й зовсім недорога… Як багато залежить од випадковості, од розташування пакета на полиці, від настрою, від звички…

Один рух миші.

Є. Він бере сметану. Він крутить її в руках, ще не знаючи, навіщо взяв. Кладе в кошик. Покірно несе на касу.

— Добре. Потренуйся вдома.

— З чим?!

— Телевізор увімкни, яку-небудь пряму трансляцію. Та хоч новини.

Увечері Арсен, сам удома, сів перед телевізором і змусив диктора в новинах затнутися тричі підряд. Він просто наводив на його губи уявний курсор і тицяв, наче пальцем, а диктор затинався дуже смішно. Арсен записав цей сюжет на флешку, щоб викласти потім у мережу.

Він навів лад на своєму уявному робочому столі. Вишикував за рангом іконки, деякі вигадливі, деякі прості. Прибрав дві недоречні цеглини, які забирали багато місця; розпізнавач неправди охрестив «Піноккіо» і зобразив у вигляді профілю з довгим носом. «Візуалізація» так і залишилася оком, зате замість мурахи на іконці «Блохи» Арсен уявляв зелену горошину.

Потім він порився в шухляді й знайшов старий брелок з масивним залізним карабіном. Прив’язав до карабіна обрізаний провід миші й начепив на поясі. Миша, легка, пластмасова, висіла там, наче мисливський трофей. Арсен пройшовся по кімнаті раз, удруге, зупинився коло вікна; якщо це сон, подумалось йому, якщо мені все це тільки сниться — то вам же гірше.

Хлопець і дівчина стояли коло стелажа в супермаркеті, не замислюючись, що стелаж — під спостереженням камери. Арсен сповільнив ходу, плавно завернув за ріг і побачив монітор. На моніторі, розглядаючи різні сорти чаю, стояли за сантиметр одне від одного хлопець і дівчина.

Арсен опустив праву руку в кишеню вітровки. Крізь тонку тканину підкладки намацав на поясі мишу. Поклав пальці на кнопки.

Хлопець і дівчина мовчали, розглядаючи кольорові коробочки з чорним, зеленим, білим, ароматизованим, ще якимось чаєм, і нічого не збиралися купувати. Дивлячись на монітор, Арсен обережно повів мишею. Курсор бачив тільки він один.

Хлопець поклав руку дівчині на талію. Та здивувалася, зробила рух, ніби хотіла вивільнитись, — проте стрималася й не заперечувала.

Хлопець кашлянув.

— Прохолодно сьогодні, — сказала зніяковіло дівчина.