Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Арсен спробував згадати, яка на вигляд риба-причепа, але потім просто уявив дві умовні людські фігури, як на вивісках у туалеті, і стрілку між ними.

— Ти маєш тиждень, щоб навчитися працювати з «Причепою» досконало. Обери собі мережеву гру, щоб практикуватися. Яку хочеш?

— «Королівський бал», — Арсен не повірив своєму щастю. — Можна?

— Добре, — Максим вимкнув кондиціонер, відчинив кватирку, впускаючи в кімнату горобиний гамір за вікном. — Тільки спершу уважно прочитай інструкцію, — і виклав на стіл перед Арсеном швидкозшивач з товстою паперовою підшивкою.

Це був найважчий і найщасливіший тиждень. Можливо, найщасливіший у його житті.

Він так і не реанімував Міністра. Не зважився тривожити мерця. Жив у славі, умер важко й ганебно, проте піднімати труп… це зайве. Арсен обмежився тим, що побудував у передмісті пам’ятник — бронзову статую, височенну, на мармуровому постаменті. На це пішли майже всі віртуальні гроші, що ще збереглися в Арсенових гаманцях, ще й довелося трохи позичити в Максима. Адміністрація ігрового сервера не здивувалася з бажання анонімного користувача поставити пам’ятник страченому чиновникові, однак загилила астрономічну суму, і Арсен заплатив.

Крім нього, в Міністра знайшлися ще шанувальники: щойно з’явився пам’ятник, щойно поширилась про нього звістка, як у передмістя потік ланцюжок цікавих. Багато хто приносив квіти, а один підприємливий співак взявся співати коло постаменту баладу про життя й загибель Міністра. Вийшло несподівано зворушливо. За три дні, проведені в грі, Арсен прослухав баладу разів десять.

Увійшовши в гру, він щоразу створював нового персонажа. Тепер створив собі ремісника, худого хлопчика в простій полотняній одежинці. Таких повно на базарному майдані: вчорашні підмайстри, вони шукають роботи у великих цехах або відкривають, на свій ризик, власні майстерні. Ім’я персонажа — Лопушок; він нічого не вміє, не володіє жодним ремеслом, він бідний, як церковна миша, і єдина його чеснота — непомітність.

Вхід; Лопушок смішно закліпав віями, опинившись на галявині перед храмом Матері Всього Сущого — в місці, де завжди «просинаються» новачки. «Ласкаво просимо, Лопушок, у світ Королівського балу! Перед тобою відкрито блискучі можливості, і тільки від тебе залежить, яких вершин ти сягнеш! Щоб побачити своє майно, клацни по іконці «Сумка» у правому кутку екрана…»

Арсен вимкнув підказки. Лопушок вибрів на стежку й бігцем подався в напрямку міста. На бігу він рухав зігнутими в ліктях руками, смішно підстрибував і здавався зворушливо-незграбним. На шлях од «родильного» храму до міста ішло всього хвилин п’ять, проте Лопушкові треба було зробити гак до пам’ятника Міністрові.

Арсен узяв з полиці чашку з остиглим чаєм. Він у ці дні забував їсти й пити. І, зрозуміло, майже не спав. Яке щастя. Добре, що батьки, поглинуті особистим життям, не помічали, що син, який відучився було від «віртуальної зарази», знову сидить у грі з головою — глибше, ніж будь-коли досі.

Він дедалі краще розумів Максима з його вічно червоними очима: коли тобі цікаво жити — щохвилини так цікаво жити — сон здається ідіотським марнуванням часу…

Чалапали босі п’яти. Кружляли метелики над квітами при узбіччі. Лопушок, щойно народжений у грі новачок, біг до пам’ятника великому Міністрові. Стояв вечір, ясний і сонячний, набагато яскравіший і кращий за той, що за вікном. Сьогодні п’ятниця, а ввечері в п’ятницю Чорній Богині приносять жертву, і віртуальний народ збирається на площі коло храму.

Ось і пам’ятник.

Міністр, величний і скорботний, стояв, піднявши голову, наче дивився в лице своїм ворогам. Губи склалися саркастично й гірко. На чорному мармурі горів золотом напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все».

Арсен сам вигадав цей напис. Він знав, що його трактували по-різному, дехто навіть вважав, що це пряма погроза тим, хто погубив Міністра півроку тому. Відтоді змінилося багато що. Місце Канцлера посіла Руда Квіні, і сиділа там міцно, спритно розправляючись з конкурентами. Багато хто пропав, багато хто з’явився, однак Міністра не забули. Поява пам’ятника викликала фурор.

Лопушок схилив голову перед великим попередником. Для Арсена це був ритуал — він завжди приводив свіжих персонажів до пам’ятника. Скільки їх створено за ці дні? Лопушок дев’ятий. Ану кланяйся, телепню. Міністр був великий чоловік, а ти — опудало у дранті. Кланяйся…

Арсен затримав подих. Узявся за мишу з одрізаним штекером. Щоразу це моторошно, проте відмовитись просто неможливо. Мороз по спині. Ну, давай…

Клац. Розплющилось око на уявній панелі.

Приступ запаморочення. Е, тепер уже нічого, а от уперше він трохи з крісла не випав… Ось воно! Я — Лопушок, злився зі своїм персонажем, це мої долоні — широкі й тверді, це мої босі ноги… А трава ж холодна!

Арсен підняв очі. Міністр дивився поверх його голови, і лице в нього було провісницьке.

До жертвопринесення лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше.

— Хто йде? — вартовий коло південних воріт ліниво підняв списа.

— Лопушок. Нуб.

— Перший прохід безкоштовний, потім платитимеш п’ять монет за кожну годину в місті. Тож краще починай з ферм — там можна гриби збирати в лісі й здавати чарівникові…

Вартовий був добрий і задарма давав поради. Арсен знайшов у торбі на боку сірий сувій — вірчу грамоту новачка, що вперше з’явився в столиці.

— Нате.

— Ну, йди. Добу часу маєш, зрозумів? Далі — за гроші!

Лопушок пройшов попід ворітьми, височенними, прикрашеними фігурами драконів та єдинорогів. Змінилися звуки: з’явилася луна кроків од стін, голоси стали сильніші, накотив звичний вуличний гамір; Арсен примружив очі.

Він у місті.