Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ясно. Та бачиш, мені простіше вважати тебе чарівником, ніж…

— Розумію. Психологічно комфортніше. Нехай, вважай мене чарівником. До речі, програмка, яку я тобі дав — працює?

— Ага.

— «О, скільки відкриттів чудових», — продекламував Максим. — У неї є побічний ефект: відкриваються таємниці, яких краще не знати.

— Ага… — Арсен опустив очі.

— Що сталося?

— Батько… він… у нього коханка, — вичавив Арсен.

— Щасливі люди, — Максим вишкірився. — Гаразд, жартую. Тобі це не подобається, мабуть? Ти хочеш виправити ситуацію?

— Так.

— Подивимось… Де він?

— На роботі. Мабуть. Він завжди в такий час…

— Ще краще.

Максим розкрив свій ноутбук, заклацав пальцями по чорній клавіатурі. На екрані розсипалися фрагменти, малі екранчики; Арсен побачив коридори й кімнати, повні людей, стенди, прилавки, порожні під’їзди, машини на стоянках, — панораму мовчазних кадрів, рухливих і застиглих, чорно-білих і кольорових: він дивився очима камер, сотень, а може, тисяч. Фасетковий погляд на місто, яке гадки не має, що за ним спостерігають. Або знає — однак не надає значення.

Максимові пальці бігали, перебираючи картинки. Арсен перестав розрізняти зображення на зовсім крихітних миготливих екранчиках. Раптом освітилася велика панель на стіні: погляд на офісне приміщення зверху. Арсен упізнав батьків кабінет: комп’ютер, телефон, фотографія в рамці — маленький Арсен з букетом гладіолусів.

Батько сидів, видимий зіницею веб-камери з-під стелі. На моніторі перед ним пістрявіли якісь графіки, але батько не дивився на монітор — схиливши голову, перебирав СМС-ки на мобільнику. Арсен уперше побачив крихітну, як монетка, лисинку в нього на маківці.

Раптом спохватився. Подивився на Максима, на його ноутбук:

— Стривай, як ти знаєш… Ти можеш отак викликати будь-яку… Будь-яку камеру, яка тільки є?!

— Можу, — Максим кивнув. — Це все одно, що знайти адресу в адресній книзі.

— Він… тато не знає, що в кабінеті камера!

— Віяння часу. Боїмося терористів, стежимо за працівниками, до того ж, якщо злодії залізуть — збережеться відеодокумент… Та знає він, знає або здогадується, не переживай. Він завжди один у кабінеті сидить?

— Не знаю… У нього тут звичайно ще Борис, але сьогодні його нема…

— І нікого поблизу, — пробурмотів Максим. — Ого, складне завдання, особливо для такого нуба, як ти…

— Я можу, — поспіхом сказав Арсен. — Що треба робити?

— Впізнаю тебе колишнього, — Максим дуже тепло всміхнувся. — Ось людина на моніторі, я можу змусити її встати й пройтися по кабінету…

Максим ворухнув мишкою. Батько поклав мобільник на стіл, устав, потягся, підійшов до вікна.

— Це неважко, — підсумував Максим. — Або хай щось візьме в руки, наприклад, календар…

Батько на екрані взяв настільний календар і почав щось рахувати, дивлячись на числа.

— Не треба, — вирвалося в Арсена.

— Що — не треба?

— Не треба його отак… Наче він персонаж.