Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Правда».

— Де зараз Толік і Аня?

— У таборі.

«Правда».

Арсен зажмурився. Що я питаю всякі дурниці, до чого тут Толік і Аня… Я повинен запитати про головне, поки в мене є ця можливість…

— Хто ти такий, Максиме?

— Ого, а я сподівався, що слона ти якраз і не помітиш… Тобто забудеш про дещо запитати, а ти не забув…

— Не відповіси?

— Ну, якщо обіцяв… Я не людина.

— Я помітив. Хто ти?

— Те, що ти бачиш перед собою, — білкова істота, термінал, за допомогою якого я з тобою спілкуюся.

«Правда».

Арсен довго сидів мовчки. Крапелька холодного поту повзла по спині, мов мандрівник по кам’янистій рівнині, повільно, але неухильно.

— Арсене? Ще щось питатимеш, чи на сьогодні годі?

— Ти обіцяв мене відпустити.

— Я відпущу, — м’яко сказав Максим. — Якщо ти цього захочеш.

«Правда».

Арсен насилу вдихнув. Ребра стислися, наче їх паском стягли, і дихати було важко.

— Можна, я візьму води?

— Авжеж. Ти нервуєшся. Хочеш вбудований регулятор емоцій?

— Це як?

— Сервісна утиліта, невелика, не зачіпає вищої нервової діяльності, але чудово регулює периферію.

— Н-ні. Я не впевнений.

— Та не бійся. Це не наркотик, це не імплантат. Якщо є бажання, його легко видалити. Наче нова заставка на монітор: погрався, стер.

«Правда».

— А віруси? — Арсен дивився на холодильник, не наважуючись устати й підійти. — Ви… ти казав про віруси… Те, що зі мною сталося… «Імовірнісний черв’як»…

Максим неквапливо відкрив дверці холодильника, вийняв пляшку соку, струнку, мов вежа, із зеленими яблуками на етикетці, які чомусь нагадали Арсенові голі зади:

— Тобі сік чи воду?

— Воду, будь ласка.

Максим глянув на пляшку і, мабуть, Арсенова асоціація передалась і йому: