Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, серйозно, Арсене, — сказав Максим іншим голосом. — Ну, пробач мені. Я аж ніяк не хотів тебе налякати. Просто я, через специфіку, геть не боюся смерті. Тому мені весь час здається, що й інші — теж.

— Через яку специфіку? — липкими губами запитав Арсен.

Максим дивно всміхнувся:

— Відважний я. Майже як льотчик-випробувач… Ось, узяти хоч би цю аптеку.

Маленька аптека була в неділю закрита, але сторожиха, що сиділа всередині, радісно відкрила засув, щойно побачила Максима. Максим відпустив її додому — відпочивати, замкнув вхідні двері, ввімкнув світло у вузькому коридорчику й пройшов у його торець — у кабінет завідувачки. Відімкнув двері ключем на зв’язці. Впустив Арсена.

У крихітному кабінеті було прохолодно й пахло йодом. На столі валялися канцелярські дрібниці, рекламні листівки, стояв древній пластмасовий телефон на крученому шнурі. Комп’ютер здавався ровесником телефону. Зате над дверима містився екран спостереження. Максим клацнув пультом, з темряви виступив зал аптеки — порожній. Можна було розрізнити тіні перехожих, що проходять надворі, за вітринним склом.

— Отже, — Максим сів за стіл завідувачки. — Арсене, що ти хочеш найбільше?

— Зіскочити, — сказав Арсен. — Вийти з гри.

— Розумію. Ти злякався.

— Я хочу… хотів би зіскочити.

— Ти запитав мене недавно: «Що я повинен робити, щоб усе повернути?» І був готовий узагалі на все… Було?

— Максиме, — Арсен зібрався з духом. — Рабська праця неефективна.

— У якому сенсі?

— Ти можеш мене примусити. Я вірю. Ти сильніший. Ти взагалі можеш мене, — Арсен осікся, — розмазати по стіні. Але навіщо? Послухай… Якщо ти піймав мураху, і мураха просить тебе — людським голосом — просто візьми її і відпусти. Просто. Не чави між пальцями. Може, все-таки можна відпустити? Щоб потім приємно було згадати? Це ж найвищий прояв влади над живою істотою — її відпустити…

Максим поперхнувся:

— Ну, ти маніпулятор… Жаль, я диктофона не взяв. Ти так говориш — серце щемить.

Арсен відвернувся. На стіні висів календар з квітами, Арсен побачив орхідеї й згадав Аню. Де вона зараз?

— Припустімо, — подумавши, сказав Максим. — Я вклав у тебе так багато сили й ресурсів, а головне, свого дорогоцінного часу… А користі не одержав ніякої, одні витрати, розумієш? Це наче будуєш, будуєш будинок, уже дах кладеш, а будинок бере та й каже тобі: я маю інші плани, я хочу піти.

Арсен затримав подих.

— Шкода, — промимрив Максим. — З другого боку… Ну то й що, як мені чогось шкода. Домовмося: сьогодні ми з тобою працюємо… Тільки сьогодні. А потім я тебе відпускаю.

— Справді?! — Арсен спалахнув і одразу ж згас. — А мої батьки…

— З твоїми батьками, з родиною, з усім, як є, без питань. Але сьогодні ти працюєш зі мною, скажімо, десь до восьмої години… Годиться?

— Так, — швидко сказав Арсен.

— Тоді, будь ласка, піди зараз отуди, — Максим кивнув на монітор, — і принеси якийсь предмет. Запам’ятай, де лежало, щоб потім повернути.

— Будь-який?

— Абсолютно… Секунду.

Максим вирвав аркуш з блокнота завідувачки, залишеного на столі, і її ж ручкою щось на ньому написав. Згорнув трубочкою:

— Поклади в кишеню сорочки. Не читай.

Арсен сунув папірець у нагрудну кишеню, вийшов у зал аптеки й уперше в житті опинився за касою, на місці аптекаря. Касовий апарат був замкнений. Арсен постояв, оглядаючись і мимоволі уявивши собі, як це — ціле життя простояти тут, щодня бачити очі за каламутним склом і руки з м’ятими папірцями… Велика місія — продавець ліків. Відпускаючи аспірин, ти робиш людство кращим…

Яскрава коробочка на полиці привернула його увагу: якісь вітаміни. «Супрадин». Арсен узяв одну упаковку з ряду таких самих і повернувся в кабінет завідувачки.