Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Будь ласка!

— Я зроблю. Ти не бійся. На жаль, є неприємна деталь процесу.

— Яка?

— Мені доведеться тебе вбити. Ти — частина зараженого файла.

Максим винувато всміхнувся. Арсен кліпнув, розганяючи враз виниклу темряву.

— Це як ініціація, знаєш? — Максим досі тримав усмішку. — Іноді, щоб народитися заново, треба вмерти.

Контракт, подумав Арсен з найгіркішою іронією. Тато ще підписав… Тренінг… Фірма… Маніяк!

Він забарився ще мить, розслабившись, вводячи ворога в оману, а потім одним різким рухом підхопився, зірвався, кинувся до дверей. Офісне крісло від’їхало, обертаючи п’ятеро коліщат, і гахнулося об стіну. Зачувши ворога за плечем, Арсен різко рвонув убік і вгадав — Максимові пальці зісковзнули з рукава теніски, не встигши зачепитися. Арсен перескочив через стіл, комп’ютерна миша зірвалася й зависла на проводі. Арсен кинувся до дверей: там люди… Офіс… Служба безпеки… Не може бути, щоб усі вони були в змові, цього не може бути…

Його схопили ззаду за комір. Арсен вирвався з теніски, затріщала тканина й посипалися ґудзики. До дверей лишалося три кроки…

Його перехопили ліктем за горло — згином руки, як скобою, за шию. Арсен засіпався, вчепився в цю руку нігтями, потім, викрутившись, зубами; його жбурнули назад, перекинули на стіл, так що посипалися градом кулькові ручки, скріпки, запальнички, брязнула коробочка мобільного телефону, Арсен побачив над собою стелю й Максимове лице. Яке щастя, що Максим не посміхався цією своєю маніяцькою посмішкою, — Максим був злий, лютий і навіть розгублений. Крізь жах, що придавив Арсена, пробилася проміннячком думка: не все втрачено.

— Рятуйте! На до…

Холодні й дуже тверді, мов гумові, пальці зімкнулися в нього на горлі. Він закричав тепер од болю, та вирвався тільки хрип. Зірки — цього разу не намальовані — застрибали перед очима, а потім світ остаточно потемнів, Арсен провалився в темряву, у безпросвітний жах, у кошмар…

І сів на ліжку. Серце вистрибувало, піт лив з лоба, майка промокла, і хтось дихав поруч, наче в астматичному припадку. Арсен не відразу зрозумів, що це він так дихає, це його дихання схоже на свист розірваних міхів.

Він був у своїй кімнаті. Онде стіл, онде комп’ютер, книжкова полиця, підручники нерівним строєм. Ось темно-синя шеренга — повне зібрання класики. Ось «Бібліотека пригод», кольорові томи з витертим золотим тисненням. Ось незачинена шафа, светр звісив зі щілини рукав, торкаючись підлоги, ніби низько вклоняючись. Ось абажур; наполовину запнуті картаті штори… Килим зі слідами від щітки пилососа… Під столом, біля самої стіни, кулька від пінг-понгу, яку мама не помітила, прибираючи…

Звичайний порядок предметів, звичні обриси за вікном, запах власної спальні подіяли на Арсена, мов укол сильного знеболювального. Годинник на стіні, на який уранці насамперед падав його погляд, показував десяту. Десяту ранку? Вечора?!

Він устав. Тіло не слухалось, наче після довгої хвороби. Підійшов до вікна. Майже стемніло, по доріжці вздовж будинку йшов сусід з вівчаркою на повідку, коло кафе «Агат» на розі стояли дівчата в міні-спідницях. Десята вечора…

Він прислухався. На кухні упівголоса говорили тато й мама: говорили, боячись розбудити його, Арсена. Здається, тривала розмова, яку він уже чув — у навушниках біля монітора…

Він обмацав себе. Ребра здіймалися й опадали, серце змушувало здригатися майку на животі. Він був живий, не намальований, він був собою, жодних сумнівів.

Він визирнув у передпокій. Це був передпокій його дому, знайомий до дрібниць; рюкзак валявся на тому самому місці, де намальований Арсен його кинув, зате мокрі туфлі мама протерла й набила сухими газетами, щоб повернути їм форму. З кухні долинав запах свіжих котлет — мама спішила насмажити їх на завтра. В Арсена завжди слина текла від цього запаху, але зараз від думки про їжу зробилося погано. Він підтис пальці ніг на вологій підлозі — тут недавно пройшлися вогкою шваброю, кахлі ще не висохли…

Задзижчало, ніби величезний джміль. Ж-ж-ж… Ж-ж-ж… Арсен заново спітнів — і тільки через секунду збагнув, що це всього-на-всього телефон, поставлений на вібродзвінок. Телефон дзижчав і посмикувався у внутрішній кишені куртки.

Арсен його вийняв — і трохи не впустив на підлогу — така слизька виявилася рука.

— Ти що, кретин?! — гаркнув Максим у слухавці. — Що за цирк ти мені влаштував, га?

Отоді-то Арсен уперше й заплакав.

Розділ четвертий

Маніпулятор

— Не треба так з собою носитися! Бідненький, маленький, любесенький син у батьків! Ото всі ви так — інтелектуали, світочі, а щойно намітиться загроза вашій дорогоцінній шкурі — рятуйся, хто може. Світ пропадай, а мене не займайте…

Максим говорив роздратовано й не дивився на співрозмовника. Джип потонув у пробці й виринати не збирався. Арсен мовчав.

П’ять хвилин тому Максим підібрав його на розі біля кав’ярні «Агат». Арсенові простіше було б зійти на ешафот, аніж іще раз сісти в цю машину. А не сісти — теж неможливо.

Сліди ін’єкцій? Арсен обшукав себе всього, слідів уколу не знайшов, проте це нічого не доводило. Чи те все, що з ним сталося — то була галюцинація? Можливо. А може, й ні. Найбільше на світі Арсенові хотілося, щоб Максим ніколи більше, ніколи в житті йому не дзвонив. Він одімкнув мобільний телефон і не підходив до домашнього, він прикинувся хворим і не виходив з дому, і так минуло три дні, поки нарешті вдень, коли батьки були на роботі, у двері задзвонив листоноша. Арсен відмовився відчиняти й розписуватися за телеграму, та листоноша все одно залишив її у дверях: «Ну що ти, як маленький? Не бійся, ввімкни телефон!»

— …Ну, чого ти на мене сердишся? Я обіцяв, що все зроблю? Зробив… Якби ти не гарячкував, якби дослухав до кінця — то й заснув би миттю у мене в офісі, прокинувся б удома — свіжий, мов роса. Ні, треба вчиняти істерику, кусати мене, бити, ти ж уже здоровий дядько… От хрін собачий! Якось пізно мені дебютувати в ролі Отелло, я офісний працівник! Слабкий! Слабенький!

Машина прокотилася двісті метрів і знову зупинилася перед світлофором.