Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Точно? — голос у навушниках звучав тепер стурбовано. — Арсенчику, ти якийсь пригнічений, що сталося?

«Я втомився… Зараз вийду».

— Не лякай їх так, — сказав Максим.

Максим був поруч, за два кроки. Ближче, ніж намальовані батьки. У цій кімнаті з моніторами на стінах Арсен бував уже не раз. Зараз монітори працювали всі: ходили тіні. Брели люди з метро, брели покупці уздовж стелажів магазину, на загальному плані якоїсь транспортної розв’язки червоним виділялися машини, які перевищують швидкість. Максим насвистував, і Арсен, щоб не чути його, щільніше притискав до вух поролонові навушники.

— Не лякай їх, — вкрадливо повторив Максим. — Виводь персонажа з ванної. Вони подумають казна-що.

«Виводь персонажа…»

Арсен клацнув мишкою по дверній засувці. Відчинилися двері, й на екрані з’явилася мама, стривожена, у важкому бірюзовому халаті:

— Арсенчику, ти здоровий?

Рухом миші він змусив намальованого хлопчика на екрані торкнутися плеча намальованої жінки:

«Усе клас. Спати хочеться…»

— Пів на десяту вечора! Ти ніколи так рано не лягав. Поміряєш температуру?

«Можу, — написав Арсен у віконці часу. — Нормальна».

Він повів персонажа у свою кімнату, вклав у ліжко і з головою вкрив ковдрою. Екран стемнів: вимкнули світло в коридорі, мама й тато про щось говорили на кухні, але слів не можна було розібрати, навіть збільшивши звук до максимуму. Арсен стяг з голови навушники й згорнув вікно. На робочому столі в Максима була лісова галявинка з височенними ірисами, ліловими та бузковими.

Максим мовчки відсунув від нього клавіатуру й поставив на стіл склянку зі звисаючою на ниточці етикеткою заварного пакетика:

— Обережно тільки. Клаву мені не залий.

— А я тобі довіряв, — тихо сказав Арсен.

— Правильно робив, — Максим дивився йому в очі. — Я не збираюся тебе залякувати чи карати. І думки такої не було. Це просто інформація — я хочу показати тобі, пояснити, з чим ти насправді… зіштовхнувся, скажімо так.

— Я не розумію.

— Я поясню. На даний момент тебе вразив вірус. Тобто насправді це значно складніший інформаційний феномен, але я називаю його вірусом для зручності користувача. Це «імовірнісний черв’як»: програма, що пробирається в минуле вздовж стовбура твоєї долі й шляхом непомітної маніпуляції підмінює ймовірності. Отже, п’ятнадцять років тому твоя мама вийшла заміж не за твого батька, а за іншу людину. Зрозуміло, в цієї пари ти народитися не міг. Тому зараз тебе нема, ти — інформаційна флуктуація, і якщо дати системі команду «видалити тимчасові файли», тебе вимете на фіг.

Максим говорив і всміхався. Арсен міркував кришталево-ясно, тільки волосся на потилиці ворушилося.

— Що я повинен робити, щоб усе повернути?

— Чудесно! — Максим потер долоні. — Ніяких сліз, соплів, ніякої рефлексії, тільки дія, браво. Випадок твій серйозний, вірус поганий, він глибоко перебудовує реальність, просто так вилікувати його не можна.

— А якщо я тебе вб’ю?!

— Не поспішай. По-перше, як ти мене вб’єш? Голими руками? Сумніваюся. По-друге, я єдина твоя надія. Є можливість видалити заражений файл і замінити його здоровою копією. Я це для тебе зроблю.

— Зроби зараз. Будь ласка.

— Врахуй, що дівчинка, дочка твоєї мами, реально існуюча людина, піде в небуття.

— Посадиш її перед монітором! Гратись у своє життя!

— Вона мені не потрібна, вона бездарна порівняно з тобою.

— Максе, — Арсен зчепив пальці. — Я здурію. Я вже близько.

— Не здурієш, — Максим усміхнувся кутиками губ. — У тебе прекрасна здатність до адаптації… Зараз я все зроблю, як було.