Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він подзвонив. Дзвінок звично відгукнувся всередині квартири. Цятка вічка потемніла: зсередини заступили світло.

— Хто там? — спитала мама.

— Це я, — сказав Арсен нетерпляче.

— Хто там? — повторив голос уже із занепокоєнням. — Хто дзвонив?

— Арсен, — він переступив з ноги на ногу. — Ма, це я.

Він насилу придушив у голосі роздратування. Йому дуже хотілося додому, в рідну кухню, в рідну ванну, на прекрасне домашнє ліжко.

— Мамо, ну слухай…

Говорячи, він витягав з сумки ключа. Довго рився в бічному відділенні — ключ зачепився кільцем за мотузочку запасної флешки і не хотів вилазити.

— Ви помилилися дверима, — напружено сказала мама. — Яка квартира вам потрібна?

Арсен поперхнувся. У цей момент за спиною відкрилися двері ліфта. Тримаючи ключ на шнурку, мов кадило, Арсен обернувся.

Вийшла дівчинка років дванадцяти, коротко стрижена, з рудуватим кучерявим волоссям. Різко стала, побачивши Арсена перед дверима:

— Вам кого?

У ту ж хвилину двері квартири відчинилися. У передпокої Арсен побачив маму — вона висвітлила волосся. За її спиною стояв незнайомий чоловік, високий, повненький, у банному халаті.

Деталі, як і раніше, впадали в очі, начебто бажаючи здивувати виразністю. На верхній губі в чоловіка був ледь помітний білий шрам, комір халата загорнувся всередину — одягався похапцем. Чужий чоловік приймає ванну в їхній квартирі? У їхній з татом і мамою квартирі?!

Арсен озирнувся на дівчинку. А вона раптом рвонула вперед і прослизнула повз Арсена — до дверей. Мама обійняла її; в руках у дівчинки був пластиковий пакет з логотипом сусіднього торгового центру.

— Ти хто такий? — запитав чоловік.

— Я Арсен, — сказав Арсен, відчуваючи, як стає дибки волосся. — Я… — він безпорадно подивився на маму. Вона відповіла холодним напруженим поглядом.

— Я твій син! — він звертався тепер тільки до неї. — Де тато? Хто це такі?!

— Не смішно, — сказала мама, розглядаючи його з бридливою злістю. — Ще раз подзвониш — викличемо міліцію.

І грюкнула дверима.

Арсен постояв секунду. Подивився на ключ у своїй руці. Обидва замки на дверях були сейфові, а ключ в Арсена — від ригельного. Колупати двері цим ключем не було сенсу, треба було знайти тата, будь-що-будь до нього додзвонитися…

Арсен пішки спустився по сходах. Сусідка, яку він зустрів на другому поверсі, подивилась якось дивно.

Він пройшов по глибокій калюжі, не помітивши, що вода сягає до кісточок. У мокрісіньких туфлях сів на лаву, кинув поруч рюкзак. Набрав батьків номер. Відповіла незнайома жінка.

— Тут такого нема. Ви помилились номером.

Номер точно збігався з батьковим мобільним, давним-давно забитим в Арсенові контакти.

Знову почався дощ. Арсен сидів, сидів хвилин тридцять, перш ніж підняв, нарешті, телефон, що став мов пудовий, і викликав Максимів номер.

— Привіт, Арсене, ти де? — голос звучав дуже тепло, по-приятельськи.

— Сиджу під домом.

— Сиди, де сидиш, я буду через п’ять хвилин.

Арсен сховав телефон у нагрудну кишеню куртки. Маленький хлопчик у сірій, під колір дощового неба, курточці досі так само борознив калюжні простори, зацікавлено дивлячись, як з каламутної води зринають яєчним жовтком носи його гумових чобіт. Арсен дивився на нього, це допомагало ні про що не думати. Не можна думати, коли вперше йдеш по дроту над прірвою. Думати — значить умерти на місці.