Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та все ж тебе не цікавлять люди, які щороку пропадають безвісти, зникають, наче їх і не бувало, гинуть в автокатастрофах, гублять себе алкоголем, замерзають попідтинню…

— А до чого тут це?!

— А до того! Ти мене звинуватив, що я нічого не роблю, щоб припинити злочинну діяльність цієї мережевої зграї. Яка, до речі, тісно пов’язана з колишнім Канцлером, і твій Чебурашка в них на побігеньках…

— Чебурашка?!

— А ти думав? Ти звинуватив мене, що я їх не зупиняю, хоч і можу. Ну то звинувать ще й у тому, що я не борюся з автокатастрофами, повенями, алкоголізмом, СНІДом, гепатитом, голодом в Африці…

Арсенові перехотілося відповідати. Він опустив плечі й так сидів, дивлячись, як осідає пінка в пластиковому стаканчику з кавою.

— Насправді ти, звісно, маєш рацію, — Максимів голос раптом упав, немов осінній листок.

Арсен недовірливо підняв голову.

— Насправді, — Максим дивився дуже сумно, — я досі не хотів зачіпати цієї контори, оскільки вони чисто технічно можуть влаштувати масу неприємностей. Тобі, Ані, Толікові. Усім, хто на мене працює. Я думав, хай вони поки трошки повбивають чужих незнайомих людей, аніж полюватимуть на тих, хто мені дорогий і хто мені потрібний.

— М-максиме…

— Так, це звучить жахливо. Проте ваш сучасний світ на цьому стоїть. Умирають чужі або вмирають свої — кого ти обереш?

— Послухай…

— У них — гризня скорпіонів у банці. От Квіні вбили, а скількох убила Квіні? Скількох підставила, довела до смерті? Я перепрошую, але твій Міністр свого часу теж підставляв людей. Згадай хоч би Варяга.

— Він сам був винний!

— Аякже! — Максим закивав, дуже задоволений. — Вони самі винні, і Квіні теж. Двійкова система: кат-жертва. Важілець угору — важілець униз. Суть та сама.

— По-моєму, це ти перебрав, — Арсен знову подивився на стаканчик. Кавова пінка запеклася на пластику, наче іржа.

— Ну, загалом це, звісно, перебільшення. Але в конкретному випадку — точно так. Вони одні одних варті, негідники, зраджують і убивають одні одних. Єдиний вихід — у відповідь повбивати їх усіх, а тоді — чим ти за них кращий? Га?

— Я не збираюся бути кращим за них, — утомлено сказав Арсен. — Я збираюся… Я хотів би… Це ж прямий кримінал, десь є трупи, десь є знаряддя вбивства, і можна навести на них ментів!

— Що ти кажеш! — Максим по-блазенському сплеснув руками.

— Так! Треба з’ясувати, де в них база. Я можу підкотитися з «Причепою», чи навіть з «Блохою», до будь-якого з цих магів…

— Так? Швидко ж ти забуваєш уроки. Тебе моментально вирахують, вичистять, заблокують аварійний вихід, запишуть тебе на вінчестер і препаруватимуть. Фантазія в них багата, опинишся ти замкнений у віртуальній камері, на довгі роки тортур…

— Максиме!

— Я це розповідаю для того, щоб ти ніколи не пробував, — Максим безневинно кліпнув короткими віями. — Я забороняю тобі до них підходити, ясно? Перш ніж я встигну тебе видряпати, у камері — суб’єктивно — мине сто років… Думаю, ти раніше звихнешся.

— Максиме…

— Друзяко, я пам’ятаю, як мене звати. Не ходи в «Королівський бал» узагалі. Усе. Закрито тему. Поки я не зроблю, що збирався, не вивільню для цієї зграї ресурси, поки не вичищу все…

— Ти сам міг би, — сказав Арсен.

— Що?

— Знайти їх. Зупинити. Ти ж можеш: з м’яса на цифру, з цифри на м’ясо, ти можеш що завгодно, з мишкою, без мишки…

Максим зітхнув. На секунду щільно заплющив очі: Арсенові здалося на мить, що Максим працює зі своїм власним внутрішнім меню.

— Не підганяй мене, добре? — Максим розплющив очі, вони були ще червоніші, ніж перед тим. — Я ж прораховую наслідки кожної дії, на відміну від тебе. І поки що ці наслідки мене не влаштовують.